Спочатку на моїй мамі. Велике кохання, подарунки, носіння на руках. Вони були ровесниками, і моя мама якось не дуже цінувала ті упадання. Бо були доросліші й цікавіші кавалери. Але коли мама сварилася з черговим залицяльником, мій майбутній батько завжди був під руками – тут як тут. Бо дуже люблю, казав.
Зрештою вони одружилися. Мій батько був єдиною дитиною в сім’ї. Народився у третьому шлюбі свого батька, який до того не мав дітей. Тому син став єдиним, залюбленим, балуваним. Що було дуже нетиповим для того часу. Мої батьки – 1943 року народження. Сільські легенди переповідали, що коли настав час батькові йти на строкову службу в армію, бабуся поїхала до військкомату й упала навколішки, плачучи і прохаючи, щоб її забрали в армію замість сина, бо в нього хворе серце й він не витримає.
Історія замовчує, чи серце справді було хворим, але батько до армії не пішов. Бабуся хотіла йому неважкої роботи. Тому вивчили на кравця. Справедливості заради варто сказати, що шив він, як бог – від кашкетів і до пальто. Я бачила потім, через роки, речі, ним пошиті.
Практично одразу після весілля мамина свекруха, як ви вже зрозуміли, абсолютно шалена матуся, посадила молодят перед собою і сказала їм таке:
- Вам не потрібні діти. Он Дарка з Сидором (сусіди – прим.авт.) живуть собі вдвох, одне про одного дбають, одне за одним дивляться. А діти – то великий клопіт. Він вам не потрібний. Живіть краще для себе.
Почали вони жити. Для себе. Мама розповідає, що новоспечений чоловік пилинки з неї здмухував, допомагав у всьому. Сімейне життя було затишним і гарним. Як у казці.
Жили вони разом із чоловіковими батьками. Мама працювала на той час лаборанткою на молочно-тваринній фермі, а там, як відомо, багнюка була завжди. І от одного разу мама повернулася додому, відчинила двері й почула, як свекор повчає сина:
- А що це ти вздумав її чоботи мити? Ти жінці не піднось задницю! Жінку треба регулярно бити й не давати їй спуску. Бо вона має слухати свого чоловіка й за своїм чоловіком дивитися, а не навпаки!
Син слухняно кивав головою. Батько при цьому наливав йому чарчину, бо ж яка чоловіча наука без випивки?
Сам дід регулярно виховував свою жінку. Але без особливих наслідків для неї. На війні він втратив ногу. І мав замість протеза таку дерев’яну підставку. Коли він починав буянити, бабця просто ховала ту культяпку й відбігала на безпечну відстань…
Ну, ви зрозуміли, які були там стосунки?
Але я таки народилася. Після 4 років шлюбу. Дідусь із бабусею з батькового боку мене сприйняли і навіть казали, що люблять. Своєрідною, як потім виявилося, любов’ю. Бо сліпа й дурна любов до сина перемогла. І вона, врешті-решт, їхнього сина і згубила.
Мої батьки побудували окремий будинок. Щоправда, допустили при цьому фатальну помилку – побудували поруч. Тому опіка бабці з боку батька не закінчувалася ніколи.
Яскрава й типова картина мого дитинства, і я пам’ятаю купу таких моментів: мами немає вдома, зате до нас знову прийшла бабуся. Вони розмовляють із татом на підвищених тонах. Бабця лає й обзиває мою маму, тато її захищає. Потім просить бабцю піти геть, потім починає її виганяти з дому.
Вона ще лементує, але йде.
Тихий літній вечір. Темніє. Мама повертається. Батько збуджений, нервовий. Розповідає мамі про черговий конфлікт і каже:
– Ти знаєш, я не впевнений, що вона пішла, вона десь тут.
Іде в сад. І знаходить там свою матір, яка залягла в кущах і стежить, що відбувається, про що розмовляють тощо.
Я навіть не уявляю, які там були відхилення в мозку!
Усе закінчилось погано. Батько почав пити. Ішов до своїх батьків, повертався напідпитку, починав з’ясовувати стосунки. Потім почав бити та ображати маму, вимагав абсолютного підкорення, звітувати – куди й чому вона ходить. Забороняв спілкуватися з сусідами, бо його мама сказала, що сусідка – погана жінка, не так, як треба, ставиться до свого чоловіка, тому навчить поганому.
Кілька разів мама йшла від батька. Але потім усе відбувалось за класикою: він приходив, плакав, просив, каявся…
Вона поверталася.
Не повернулася тоді, коли під час однієї сварки відвернулася зі мною на руках, а він запустив у неї тяжку 5-кілограмову праску. Праска потрапила мені в голову. Мені дуже пощастило – не у скроню, а трохи нижче.
Після цього мама пішла назавжди.
Бабуся, яка так мене любила, не віддала нічого з мого одягу. Все залишила в себе. І дуже раділа, що моя «недостойна» мама звільнила нарешті її улюбленого сина. І тепер вона знайде йому нормальну жінку.
Знайшла. Через 2 тижні мій батько привів додому наступну дружину. Трохи пізніше вони оформили стосунки. Та жінка мала двох дітей від чоловіка-грузина. Він нього вона фактично втекла. Він її знищував, дуже бив. Вона потребувала захисту, прихистку й десь мала жити.
І потрапила з вогню та в полум’я. До мого батька. Який зненавидів її двох діток – старшу дівчинку й маленького хлопчика.
Мій батько не покинув пити. Не покинув бити жінку. До цього ще додалися знущання над дітьми. Розповідали, що та жінка неодноразово вискакувала у спідній білизні серед ночі з криками, щоб рятували її дітей.
Вона пішла від нього після того, як він майже скалічив її маленького хлопчика.
Стосунків із моїм батьком у мене не було. Він спочатку намагався мене брати в гості, але якось воно не пішло.
Потім я почала його страшенно соромитися. Я, така відмінниця й розумниця, а батько в мене алкоголік і тиран. Коли бачила його здалеку, переходила на інший бік вулиці. У селі насправді теж легко можна сховатися, якщо не хочеш спілкуватися. Він, до речі, теж не страждав від моєї відсутності. Вчасно зорієнтувався, влаштувався на якусь прикольну роботу – і мама почала отримувати 9 карбованців аліментів щомісячно.
Мама намагалася відмовитися від аліментів, все переживала, що він сплачуватиме копійки, а потім стане старим – і мені доведеться про нього піклуватися. Бо більше дітей у нього так і не було. Певно, таки дослухався порад своєї мами.
Старим він не став. Помер у 53 роки.
А до цього досить довго прожив із маминою колишньою подругою, його третьою жінкою. І теж знущався, як міг. Та бідна жінка багато від нього витерпіла. Вони купили разом хату в селі. Вона казала, що немає їй куди дітися, є лише ця хата… Часто їздила в гості до сестри, залишалася там на кілька днів або й тижнів.
І коли одного разу повернулася додому, бо сусіди забили на сполох, що не бачили мого батька вже кілька днів, знайшла його охололе тіло.
Я знаю точно, що вона видихнула. З полегшенням. Бо це означало, що страждання скінчилися.
Ми з нею побачилися через пару років – вона переймалася, що я претендуватиму на хату в селі, бо ж спадкоємиця. Я підписала всі необхідні папери. Яка хата? Яка спадкоємиця?
Ми з мамою досить часто говоримо про її життя. Вона мені каже, що він був непоганою людиною. Якби не його батьки. Вони не давали їм продиху. Не дозволили виїхати в місто, коли з’явився реальний шанс і можливість. Постійно контролювали і втручалися. І повчали, повчали, повчали…
А в них, виходить, не вистачило мужності розірвати це коло.
Це зараз ми знаємо про токсичність, про страшний вплив матерів зазвичай на своїх дітей, про нівечення життів власним дітям.
Я буваю на сільському цвинтарі й завжди заходжу на могилу до свого батька. Дивлюся на його фотографію, бачу свої риси в його обличчі. Я не відчуваю нічого, окрім одного: мені нескінченно жаль – як людина могла дозволити так знівечити собі життя…
Зоя Казанжи
