У коридорах середньої школи в Бухаресті після обіду гамірно. Тут зранку тривають уроки для румунських школярів, а з 15.00 до 18.00 — для українських. У вестибюлі на першому поверсі — виставка виробів українських та румунських дітей на тему осені: їжаки з каштанів та шишок, аплікації з жовтого листя, розмальовані «обличчя» баклажанів та гарбузів, наповнені фруктами кошики, фігурки із пластиліну.
— Ми є частиною румунської школи, і деякі заняття проводимо разом: малювання, робототехніку, організовуємо спільні екскурсії. Працюємо на інтеграцію, щоб діти відчували себе частиною суспільства, щоб вивчали мову, тому що це розвиток, — розповідає ініціаторка створення освітнього хабу «Острівець» Анастасія Коновалова.
Вона — вчителька англійської мови, заступниця директора та співзасновниця приватної початкової школи «Острівець» у Одесі. Після 24 лютого разом із командою з восьми педагогинь приїхала до Румунії, де вони одразу взялися навчати українських дітей. Спершу на волонтерських засадах, а згодом — заручившись підтримкою донорів.
Усе починалося з однієї української школи в Бухаресті. А зараз їх уже три, де працюють 32 вчителів та навчаються понад 500 дітей. І цей досвід переймають українки в інших містах у Румунії.
Діти були у важкому емоційному стані
Анастасія Коновалося ділиться історією створення освітнього хабу, а іншими словами — повноцінної школи для українських дітей у Бухаресті.
— Це був лише початок вторгнення, не було зрозуміло, що буде з Одесою, виїхати було дуже важко. Моїй дитині два роки. Ми прокинулися від звуків вибухів, і спершу виїхали в Затоку. Але туди прилетіло. Мені тоді було дуже страшно за дитину. Чоловік залишився, а я з бабусею і маленьким сином поїхала. Ми організували два евакуаційні автобуси і вивозили вчителів із родинами та батьків і учнів нашої школи. Добралися до румунського кордону, перейшли його, і тут нас забрали волонтери, — пригадує Анастасія.
У перші два місяці евакуйовані педагогині з дітьми жили всі разом.
— Просто незнайома жінка безкоштовно дала нам ключі від свого помешкання. Це був великий, гарний дім, і в один час нас там жило 32 людей.
Читайте також: Письменниця Юлія Бережко-Камінська: Щовечора в Краків до мене приходить мій дім
Спершу вчителі шукали спосіб як волонтерити, тому що дітям тут було дуже важко. Вони були налякані, шоковані, у паніці і потребували уваги та підтримки.
— Діти були в дуже важкому емоційному стані. І ми знайшли організацію, яка відкрила дитячий центр активності у Бухаресті. Але там нікого не було, бо просто ніхто не знав про такий центр. Адже бракувало комунікації між українками та румунами. І ось ми туди прийшли, зробили оголошення по вокзалах та соцмережах і почали на волонтерських засадах проводити заняття. Спершу прийшли четверо дітей, потім — 12, потім — 48.
Два місяці працювали на волонтерських засадах
Найкращий спосіб відволікти дітей від тривожних подій — це рутина. І те, що багато організацій намагаються в стресовій ситуації веселити дітей, стрибати з ними і танцювати — це неправильно, наголошує Анастасія Коновалова. Освітянки це добре знають, тому почали працювати з дітьми у звичному для них режимі.
— Звичайно, у нас були й ігрові форми, але нам було важливо дати дітям спокій та зрозумілу обстановку, — каже педагогиня.
Діти почали прибувати дуже швидко, і центр став замалий, тому довелося шукати приміщення.
— Хтось із волонтерів підказав контакти у Міністерство освіти Румунії. Я зателефонувала туди і кажу: «Нас восьмеро вчительок і десь 40 дітей, але думаю, буде 80, і ми хочемо вчитися», — розповідає засновниця освітнього хабу.
Вона попросила надати вільні класи у школі. І вже наступного дня з нею зв’язався представник міністерства і повідомив, що їх готовий прийняти Національний коледж «Міхай Вітеазул» у Бухаресті.
— Це вже потім я дізналася, що це був перший заступник міністра освіти Румунії. А тоді все вирішували люди з людьми. Не було вчительки з Одеси і високопосадовця. Була людина, яка рятувала дітей, і людина, яка це все зрозуміла і пішла назустріч. Зараз є ієрахія, є політика, а тоді такого не було, тоді з усіх сил намагалися допомогти, — зазначає Анастасія Коновалова.
Навчають понад 500 українських дітей
У коледжі українкам виділили 4 класи в другій половині дня. Оголошення про набір дітей на навчання поширили у соцмережах. І коли всі зібралися, то виявилося, що охочих вчитися набагато більше, ніж розраховували.
— Учителів теж довелося шукати, бо їх бракувало. З нами виїхали восьмеро педагогинь, але потім двоє знайшли в Бухаресті роботу. Тому ще двох вчительок ми знайшли просто в тому натовпі серед мам і дітей. І всі ми два місяці волонтерили. Починали в початкової школи, і на той час були єдиною українською школою в Бухаресті. Якщо це можна було назвати школою, бо ми були без зарплат і фінансування, — говорить Анастасія Коновалова.
А за два місяці вдалося знайти кошти від міжнародних організацій.
Зараз у трьох школах «Острівця» працюють 32 вчителів і навчаються 520 дітей.
— У вересні ми ще відкрили старшу школу. Тому в Бухаресті всі діти, які хочуть отримати українську освіту, її отримують, — каже засновниця освітнього хабу.
Пішла волонтерити, щоб не зійти з розуму
На перерві поміж уроками спілкуємося із педагогинями освітнього хабу. Вони приїхали з різних областей України, рятуючись від війни.
Ірина із Затоки зараз викладає тут українську мову і літературу, а раніше ще й вела уроки у початкових класах. Коли дома стало небезпечно залишатися, вона з дітьми виїхала в Румунію. Чоловік із батьками залишилися в Україні. Ірина каже, що спершу пішла волонтерити для дітей, аби просто не зійти з розуму, адже було дуже важко. Влітку працювала зі школярами у таборі відпочинку, а з першого вересня продовжила роботу у школі. Також паралельно проводить дистанційні уроки у своїй рідній школі в Затоці.
Читайте також: Вікторія Харченко: Ця війна не лишила нам вибору
— Я не можу залишити своїх учнів там. Я люблю свою школу, і дуже сподіваюся, що скоро ми всі повернемося, — каже вчителька.
Юлія з Херсона знайшла роботу педагогині у школі, коли приводила сюди свого сина у літній табір. Зараз вона викладає всі предмети у третьому класі та біологію у шостому.
Як каже вчителька, спершу вона з родиною переїхала на західну Україну, але відсутність роботи та висока вартість оренди житла змусила її шукати прихистку за кордоном. Поїхала в Румунію, тому що тут уже були її знайомі, які виїхали раніше.
— У мене педагогічна освіта, я вчителька початкових класів і образотворчого мистецтва. Давно не працювала за спеціальністю, адже дома мала власний бізнес. Проте я все пам’ятаю, це ж неможливо забути. До того ж, ми їздимо на різні курси, вдосконалюємося.
Юлія додає, що після перемоги мріє повернутися до рідного міста, бо там залишилися чоловік, батьки, будинок.
— Зараз це наше життя, але насправді воно не наше. Нам тут комфортно, проте це тимчасово. Ми дуже хочемо додому, — каже вчителька.
Викладає разом із подругою, яку не бачила 30 років
Цікава історія київської художниці Іоани, яка також викладає в освітньому хабі. Жінка, яка через війну виїхала до Бухареста, знайшла тут не лише роботу, а й подругу, з якою разом вчилася 30 років тому. Зараз обидві викладають у освітньому хабі. Іоана — малювання, а Олена — румунську мову.
— Ми знайшли одна одну у фейсбуці за рік до повномасштабної війни. Після 24 лютого почали спілкуватися частіше, і згодом Іоана написала, що приїжджає в Бухарест, — розповідає Олена.
Подруга допомогла Іоані пізнати місто, оформити всі потрібні документи, а тоді взялися шукати роботу.
— Ми поїхали в мерію у пошуках художньої майстерні для Іоани, і побачили оголошення про пошук учителів для українських дітей. Вирішили спробувати, — каже Олена. — Оскільки я педагогиня і все життя цим займалася, нас взяли на роботу обох. Мені дуже приємно, що є можливість допомогти українським дітям, щоб вони якнайшвидше почали спілкуватися румунською, тому що вони тут живуть, і їм потрібно все розуміти. І мене дуже тішить те, як швидко вони засвоюють нову для них мову.
Діти здригалися від сирен швидкої
Загалом у Румунії вже є 22 освітніх проєкти для українських школярів. Школа «Острівець» була першою. Потім українки Анна Сушко і Світлана Саламатова створили проєкт «Демократично-освітній простір». А отже, у школярів є вибір, де вчитися.
Майже 100% учнів освітнього хабу в Бухаресті паралельно навчаються дистанційно у своїх українських школах. І чимало вчительок продовжують співпрацю зі школами в Україні та проводять уроки онлайн.
Дуже багато учнів приїхали з прифронтових і тимчасово окупованих територій, де небезпечно залишатися. У багатьох дома залишилися тати, дядьки, старші брати, які воюють.
— Ситуації є різні, є багато родин, які втратили все. Але десь 30% з них хочуть повертатися в Україну, тому далі Румунії не їдуть. Хоча багато кому просто нема куди повертатися, — розповідає Анастасія Коновалова.
Учительки пригадують, як спочатку учні здригалися від сирен швидкої чи поліції.
— Вони ховалися під партами і кричали: «Почалося!» А зараз про війну майже не говорять. Хоча наприклад, шестикласники вже все розуміють, і їм не скажеш, що все добре. Бо вони знають, що ще триває війна і наскільки це страшно, — каже вчителька Юлія.
Однак якщо порівняти з тим, що було, діти заспокоїлися, бо вони потрапили в середовище, яке вони розуміють — це школа, зазначають педагогині.
****
Освітній хаб у Бухаресті працює до кінця навчального року. А далі, як каже керівниця проєкту, вирішуватимуть по ситуації, чи потрібно продовжувати діяльність.
— Сподіваюся, що не треба буде, тому що вірю в ЗСУ, — підсумовує Анастасія Коновалова.
Євгенія Цебрій
