Колонки Статтi

За мужність

У жовтні цього року я отримаю разом із керівницею розслідувальницької агенції “Слідство. Інфо” Анною Бабінець нагороду від міжнародної медіа-фундації. Також її отримають Лусія Пінеда з Нікарагуа, Ліз Шай з Великої Британії і Анна Німір’яно з Південного Судану.

Отримання премій – це завжди добра нагода поговорити про проблеми і виклики. В журналістиці. З якими стикаються здебільшого жінки журналістки.

Почнемо з того, що в редакції ми спочатку переклали courage як мужність. Потім ми посміялися, бо це таки дуже чоловіче слово – мужність. Обрали відвагу.

У 2008 році я приїхала в Київ і пішла працювати на перший національний. Тодішній заступник головного редактора, який керував новинами, брав мене на роботу – на випробувальний термін. Я на той момент уже щось у регіонах знімала для цього каналу, і не тільки. У 21 рік.

Редактор тоді не так багато запитував про мої навики, бажання і прагнення, але сказав таку фразу: ти ж невдовзі вийдеш заміж, завагітнієш, а мені треба буде відправити тебе в Чорнобиль на зйомку, а ти відмовишся.

Через 11 років ця фраза дуже смішна. А тоді я навіть не знала, як відповідати.

Проте на першому національному я пропрацювала 3 роки до приходу на канал нової команди, разом із приходом нового президента – Віктора Януковича. У Чорнобиль не їздила, не відправляли.

14 лютого 2015 я зі знімальною групою Громадського, на якому працюю досі, ще з кількома іноземними колегами вирішила поїхати з Бахмута, де ми зупинились до передової на дебальцівській трасі. Вночі. Ідея була в тому, аби слухати перемир’я, воно мало початися в ніч на 15 лютого.

Перед Новолуганським був останній блокпост української армії, куди нас пропустили. Військові були знайомими. І ми пішли грітися в їхні бліндажі. Було морозно, тихо, а всередині тепло, давали якусь теплу їжу. Було дружньо. Поки не прийшов начальник полковник.

Він одразу помітив мене і сказав: що тут робить жінка? Далі пішло багато розмов про те, що жінці тут не місце, що жінка має бути біля дітей, дому, сімейного вогнища і оце все. Він вигнав мене. Ну й ми всі  – журналісти – пішли. На мороз. Тиша припинилася.

Було ще десятки разів за ці 14 років у цій професії – мене брали за плечі, жартували про одружитись, називали дорогенькою, промовляли моє ім’я як Настєнька або Настюша  – у робочих розмовах. І так, я ніколи не чула, аби Васильку, Іванку, Мішенько казали моїм колегам – чоловікам.

Але новинкою останніх років є саме хейт і цькування в соцмережах. Жінки часто припиняють боротися через погрози родині й дітям. Це справді те, що може зупинити.

Мене атакували кілька разів – у 2015 через перекручення слів із моєї лекції. Потім через те, що стала на захист журналістів, які були акредитовані в так званій “ДНР”, їхні персональні дані тоді опублікував сайт “Миротворець”, назвавши цих журналістів колаборантами. Мені тоді у твіттері й фейсбуці бажали здохнути й натякали, що біля мене може розірватися граната. Заяви в поліцію про погрози нічого не дали, а кримінальну справу ніхто не порушив.

Цькували не лише мене, а ще й коліжанку з Заборони Катю Сергацкову, яка писала, що публікувати персональні дані ненормально, що це злочин.

Було ще кілька атак після репортажу про промзону Авдіївки, після якого нас звинувачували, що ми відкрили позиції наших військових, а також, що привезли російську шпигунку. Коли ж міністерство оборони вирішило дати мені подяку за роботу – тоді вже проти мене почали писати замовні статті на сайтах – зливних бачках.

Ніхто так не вмів атакувати, як “блогери” навколо міністерства. Ольга Решетилова з медійної ініціативи за права людини, яка багато пише про проблеми військових, знає краще, як можуть і вміють травити всі ці працівники цих комісаріатів і центру інформаційно-психологічних операцій з коментарями у фейсбуці в стилі: краще б ти борщі варила, аніж про несправні молоти писати.

Травили Оксану Романюк – керівницю Інституту масової інформації, не лише травили, але й пошту ламали, і витягували звідти особисту інформацію.

Я думала, що такі атаки для мене нічого не важать. Бо, по–перше, я мужня (ггг), а по-друге, на мене це не подіє. Але всі ці коментарі читала моя мама. Мама, звісно, не обирала такого життя й такої професії. А ще я бачила, як складно моєму чоловікові, він не знав, як мене захистити.

Врешті я закинула твіттер, де було більше сотні тисяч підписників, просто не хотіла читати всіх цих коментарів, а також майже припинила писати у фейсбук. Я думала, що я досі сильна й мужня (ггг), але хотіла уже заховатися подалі.

У жінки – журналістки така роль, що або ти всього лиш слабка жінка, або вже сильна й мужня, і тоді не можеш говорити, що якоїсь миті тобі захотілося просто сховатися в куток і якомога довше не вилазити з нього.

Але колись Севгіль Мусаєва на якійсь панелі, де ми виступали разом, сказала, що говорити про проблеми й відчуття, коли тобі боляче – теж варто й варто вголос.

Мені також здається, що моє мовчання навіть у моїх соціальних мережах  теж могло бути знаком для інших жінок, що не варто, що тебе можуть зламати, що тобі можуть писати огидні речі, що тебе можуть цькувати і що в тебе просто не буде нормального життя. Одним словом, неправильно було мовчати.

Чи продовжила б я далі знімати те, за що мало хто хоче братися? Мабуть, якби не Громадське, на якому я працюю, то ні. Дуже круто, що поруч зі мною мужні (ггг) жінки. Без них і без їхньої підтримки я б ніколи не зважилася на мужність зробити ті історії, що зробила. Щоразу, коли я сумнівалася, чи робити чергову історію, за яку я точно отримаю відро віртуальних помиїв на голову, вони казали – звісно, робити. Бути мужньому одному нереально. Але коли ти бачиш, що інші  – з дітьми, проблемами фінансовими, проблемами в сім’ї, пошарпаним здоров’ям можуть стільки, ти думаєш – та я просто не маю права здаватися.

У нашому журналістському світі все більше жінок. Підозрюю, що це частково через те, що в Україні журналістика  – не дуже високооплачувана професія, часом я чую від колег чоловіків, що за такі гроші вони працювати не готові. Жінки часто готові.

Але в цьому журналістському світі жінки досі не готові підтримувати одна одну, радіти перемогам одна одної, діяти спільно, відстоювати свої права й не обирати між бути мужньою й бути слабкою просто жінкою.

Я пригадую ще одну історію з моєї професійної кар’єри.

19 січня 2014 я стояла на даху автобуса на вулиці Грушевського. Автобус тоді вже горів. І майже всі встигли зістрибнути, а я ще ні. І хтось у натовпі крикнув: «Там женщина на автобусе, снимите женщину». На що хтось інший крикнув, що це не женщіна, а Настя Станко з Громадського.

Це досі боротьба за те, щоб у тобі бачили передусім професіонала. Але вже хочеться не боротися, а просто працювати.

Ну а для мене найбільшим відкриттям останнього місяця стало ось що.

Недавно ми з Анею Бабінець виступали в інституті журналістики й говорили про виклики для медіа. І Аня сказала, що вона все своє життя планує займатися журналістикою. Я тоді зловила себе на думці, що за 14 років журналістської кар’єри ні разу ні від кого не чула такої фрази.

Оце мужність, подумала я.

Але краще хай буде відвага.

 

Анастасія Станко

фото: hromadske.ua

Схожі записи

«Хочу заміж» та жіночі груди — огляд української реклами

admin

Авторка коміксу “Медіакомікс” про скетчі, карикатури, комік-стріпи і свободу слова

admin

#легалізуватифемінітиви — це не про змусити, а про дозволити

admin

Залишити коментар