Ви помітили, як давно вже ніхто не апелює до російських матерів? Швидко минули ілюзії про якийсь материнський інстинкт. Але чи минули?
«Заберіть своїх дітей. Нам чужого не треба»
Деокупація населених пунктів довкола Києва відкрила справжнє обличчя російських окупантів. Після бачених на власні очі або навіть із екранів жахіть мало в кого залишилися питання чи ілюзії щодо мети так званої спеціальної операції Росії. На пресконференції, присвяченій року з початку повномасштабної війни, президент Володимир Зеленський назвав події в Бучі найстрашнішими за час повномасштабного вторгнення.
Однак, повертаючись до весни 2022 року, варто звернути увагу на певні ілюзії. Тоді у промові про бучанську трагедію Зеленський звертався з закликами не лише до керівництва Російської Федерації, а й згадав ще одну категорію — матерів.
«Российские матери! Даже если вы растили мародеров, то как они стали еще и палачами? Вы не могли не знать, что внутри у ваших детей. Вы не могли не заметить, что они лишены всего человеческого. Нет души. Нет сердца. Они убивали сознательно и с удовольствием», — говорив президент.
А тодішній голова правління «Укрзалізниці» Олександр Камишін, підхопивши заклики інших урядовців, пропонував:
«Ми готові дати безкоштовні квитки російським матерям, які приїдуть забирати тіла своїх дітей. Зробимо все безкоштовно: довеземо-відвеземо, віддамо. Нам чужого не треба».
Логіка патріархального суспільства
Матеріалу зі згадками про російських матерів стане на дисертацію. Натомість звернення до російського батька я знайшла лише одне, і те — за компанію до матерів.
Коли питаєш, чому так, то у відповідь зазвичай звучить, що російські батьки теж беруть участь у вторгненні. Тобто роль чоловіка не зводиться лише до батьківства, до відповідальності за своїх дітей.
Загалом тема відповідальності цікава в розрізі міфів про інстинкти. Так звана природа часто стає виправданням поведінці чоловіка. Хамство, неконтрольована агресія, порушення правил дорожнього руху, неохайність аж до смороду, брутальність та скоєння тяжких злочинів — усе це доволі часто списують на якісь інстинкти чи гормони. Некультурна чи асоціальна поведінка чоловіків викликає розуміння, добру поблажливість. До них ставляться наче до дітей із їхньою потребою вільного розвитку, але без позбавлення поваги та ресурсів дорослої людини.
У той час, як до жінок виставляють суворі вимоги щодо їхніх біологічних процесів. Від присоромлення за менструації, вагу, волосся до створення ідеї есенціальності материнства. Ніби прагнення й головна сутність жінки — бути матір’ю за фактом народження та належності до виду, а не лише одна з можливих опцій за власним вибором. І тут годі шукати підтримки, що якраз задля потенційної можливості мати дітей жінки менструюють і мають більше жирових клітин. Поблажливість у випадку з жінками набуватиме не форм надання свободи самовираження, а виявлення через зверхні мізогінні «жарти» разом із суворим контролем так, наче йдеться про неповносправних.
Замість замилування, як у випадку з «чоловічою щирістю» та вдячності, коли він «симпатичніший за мавпу», довкола жінок формується весь спектр роздратування, ніби від втоми через постійну опіку над ними. Жодна помилка чи найменше неузгодження з уявленнями тих умовних, які опікують чи захищають, не зійде з рук. Така логіка патріархального суспільства. Саме собі вигадало залежних, саме ж дратується і при цьому прекрасно перекладає на цих залежних усі гріхи людства. Навіть війну, яку розпочало абсолютно маскулінне утворення під назвою Російська Федерація.
При путінізмі складно знайти «хороших росіян_ок»
До слова, щодо персони Путіна окремо таки трапилися мені меми про його батька.
Правда, тут бачимо глузування у дуже обмеженому натуралістському стилі. Власне, часто цією ж роллю загалом обмежуються очікування від батьківства. Знову ж через біологізаторство, ніби завдання самця — лише запліднення. У той час, коли у тваринному світі його функції дуже різноманітні й можуть стати взірцем відповідальності.
Так ми приходимо до розуміння, що навіть інстинкти сьогодні — це соціальний конструкт. Оскільки інстинкти в науковому розумінні як складна автоматична поведінка у людини відсутні. Коли з усього тексту треба запам’ятати лише один факт, то це він. Немає у людей інстинктів.
Якщо соціалізація й суспільна система передбачають дегуманізацію чи будь-який різновид трешу від мародерства до «жартів» про зґвалтування, то вони подібно формують цінності і жінок, і чоловіків. При патріархаті є патріархальні мізогінні жінки, при путінізмі складно знайти «хороших росіян_ок».
У листопаді в ефірі телемарафону речник Одеської ОВА повідомив, що з початку повномасштабного вторгнення російської армії в Україну знайшлося лише п’ять громадянок РФ, які приїхали, щоб забрати з полону своїх синів.
Та й із перехоплень телефонних розмов можна було зробити багато висновків про безнадійність знайти співчуття в тих, хто «своих не бросает». Гендерна соціалізація працює потужно. А от інстинкти залиште бойовим птахам.
Не повторювати патріархальний тиск та декларативність, до яких вдається країна-агресорка
Разом із міфами про братні народи та «велику вітчизняну війну» варто позбутися уявлення про виняткову природу жінки бути матір’ю. Важливо не просто перестати стукати в зачинені двері, звертаючись до ворожих матерів, а переглянути власний дискурс. Не повторювати патріархальний тиск та декларативність, до яких удається країна-агресорка, нівелюючи особистісність та право людей обирати. Коли жінка — лише джерело «гарматного м’яса», а материнство об’єктивоване до ресурсу виконання демографічних і державних завдань.
Це зовсім не означає, що не потрібно визнавати складнощі народження та виховання дітей. Якраз викриття кальок із російського популізму, таких як нещодавні маніпуляції навколо свят, коли намагаються звузити репрезентацію ролей і прав жінок до репродуктивної функції, допомагає дерусифікації.
Для сучасної України з гуманістичними цінностями необхідно мати наративи підтримки материнства й батьківства не як обов’язкової повинності чи універсальності, а як свідомо обраних, суб’єктних, а значить різноманітних унікальних практик, проте з однаковою інституційною підтримкою інфраструктури та соціальних послуг. Через прийняття материнства як вибору з-поміж інших сфер жіночої реалізації, а відповідно — і через конкуренцію, отримаємо сприяння цим процесам із боку державних інституцій. Якщо, звісно, держава зацікавлена в позитивному рішенні жінки народжувати. Бо насадження міфів чи сорому — брехливий шлях сусідньої ворожої держави, яка все більше повертається в минуле.
Ольга Костіна
