Повага
Колонки

Вишнева сукня

Мій підлітковий вік припав на дев’яності. Моя мама працювала в районній бібліотеці. Бібліотекаркою. Туди в той час уже майже ніхто не ходив, і мама припадала пилом разом із книжками. Батько і брат – пили. Батько – серйозно, брат ще тільки починав. Мама вже ні на що не мала сили. Приходила з роботи, варила якийсь порожній супик, краяла хліб, мила посуд. Ішла в кімнату з трьома металевими ліжками. Сідала й плела спицями. До самозабуття. До безпам’ятства. Поки не засне.

Вона сплела мені светрик. Із якогось затяганого модного радянського журналу, що сама ж і принесла з роботи. Светрик був чорний – із яскраво-червоною пташкою спереду. Мама вважала його красивим. Мені страшенно не хотілося розчаровувати маму. Я вдягла його у школу.

Якби однокласниці з мене просто посміялися, мені було б не так важко. Але ні. Вони казали «Ой, який у тебе светрик гарний» і ховали очі.

Того дня на великій перерві я втратила свідомість. Упала в коридорі. Не знаю, від сорому чи від голоду. Лікарка швидкої допомоги сказала, що я просто охляла. Що в мене виснаження.

Мама увечері сиділа на залізному скрипучому ліжку і плакала. Через кілька днів улаштувалася на половину ставки прибиральницею в своїй бібліотеці. Дівчата і хлопці з нашого класу приходили туди часом по книжки з шкільної програми. Бачили її зі шваброю й відром. Вони мені нічого не казали. Ніхто. Жодного разу. Але поступово перестали запрошувати мене на дні народження. Ходити зі мною на шкільні вечори.

Мама варила мені яловичу печінку, різала оселедці й обіцяла, що все буде добре.

Новорічний вечір був жахливий. Мама дала мені свою темно-вишневу сукню й блискуче пластмасове намисто. Дівчата були – майже всі! – у джинсах. А я в тому недотраханому міллю платті з грубо підрубленим подолом. Із тканини, яка годилася хіба що для штор в актовому залі. З-під плаття виднілися мої коліна в простих сірих колготах. А нижче – важезні материні чоботи, халяви гармошкою, блискавка застібається за допомогою канцелярської скріпки.

Але найгірше – моє волосся. Господи, як же я мріяла в дитинстві бути лисою. Часом я стояла перед дзеркалом і люто висмикувала його цілими пучками. Ні в кого в нашому класі, ні в кого в нашій школі, ні в кого в нашому селищі не було такого кучерявого волосся. У мене на голові завжди була безладна хмаринка. І нічого, геть нічого, анічогісінько не можна було з нею зробити.

Так я й провела новорічний вечір – вишнева сукня, рукави-ліхтарики, колготки і хмара на голові. Простояла в кутку. Туди не досягали ялинкові вогні. Ніхто, звісно, не запросив мене на повільний танець під Ірину Аллєгрову. Я стояла й думала: як же добре, що ніхто мене не запросив. У танці я, певно, згоріла б від сорому.

В 10-11 класі я перестала бути незграбою. На мене почали звертати увагу. Здебільшого не однолітки, бо для них я так і залишилася розшелепою, дочкою прибиральниці-бібліотекарки. Чи бібліотекарки-прибиральниці. Різниця – неістотна. Ні вони, ні я не бачили різниці.

На мене озиралися старші хлопці й дорослі чоловіки.

Улітку між 10 і 11 класом мене спіткало перше кохання. Кажуть, у всіх воно нещасливе. У мене було інакше. Хлопець – з обласного центру. Із останніх хіпі. Носив джинси з дірками на обох колінах і бандану. Ми з ним удвох пасли фермівських корів – літній підробіток! – і цілувалися в лузі. А вечорами я роздягалася, розглядала в дзеркало всі свої опуклості, всі вигини і ямки, думаючи «Боже… та я – до біса зваблива!» У серпні я зробила першу в своєму житті спіральну хімію і зі своєю смаглявою шкірою стала схожа на акторку-мулатку. Або на співачку. А мій хлопець уперто твердив, що нічого можна було й не робити…

На перше вересня я прийшла у школу в нових блакитних джинсах і білій блузці. Однокласниці хотіли було глянути на мене з жалістю й опустити голови, але раптом поламали очі.

Ні, я не стала, звісно, зіркою класу, неформальною лідеркою. Дитячі зашпори довго відходять. Мене сприймали радше як новеньку. Не знали, як зі мною поводитися. Але вони всі ніби відчували, що страшна вишнева сукня, як гоголівська червона свитка, уже не складається з клаптиків і не повзе до мене в ліжко ночами, не вкидає мене в холодний піт. Що вона просто згоріла. У полум’ї моєї віри в себе.

Коли я вступила в університет, я залишила позаду все – і вишневу сукню, і чоботи зі скріпками. Я так упевнено й потужно влилася в колектив групи, що через півроку й думати забула про сором.

Зараз я могла б сказати всім дванадцятирічним і п’ятнадцятирічним дівчаткам одне: ми найкрасивіші й найуспішніші тоді, коли самим собі такими здаємося. Ми наливаємося впевненістю, коли бачимо в дзеркалі те, що хотіли би бачити. Саме тоді з’являється жадана рівновага між внутрішнім і зовнішнім. Гармонія. Мир із самою собою.

Я би могла це сказати всім дванадцятирічним і п’ятнадцятирічним. Але ж вони все одно не повірять…

Наталя Гаряча

Схожі записи

Запостила ню й пішла на роботу

То є бабин фемінізм, або «живи для себе, поки можеш»

Чиє свято?