Колонки

Я знову вагітна

15178936_1226424450751202_2140569303725741420_nНі, це не розповідь багатодітної мами. Просто я вже була вагітна десь на третьому курсі університету. Тоді мене, у зимовому пальті (певно, були останні місяці, якщо видно було живіт), коли я сідала в іномарку, «побачив» однокласник. Куди поділася та моя дитина, достеменно невідомо. Від однокласників, які довго цю чутку обговорювали, довго немає жодних звісток.

І ось я знову вагітна (найцікавіше те, що я цієї весни схудла, і живіт мій ну ніяк не схожий на такий, у якому знаходиться дитинка. Та він і до схуднення великим не був). Про це активно пліткують у селі, уже серед дорослого покоління, тих жінок, що чекають онуків або вже й дочекалися. Спершу, коли мені розповіла мама, я здивувалася й ледь не покрутила пальцем біля скроні. Але найцікавіший випадок стався кілька днів тому, коли я добувала відрядження в зоні проведення АТО. Мама хвилювалася, сказала сусідці, що не дочекається, коли ми вже виїдемо звідти. Жіночка зробила великі очі й дещо шоковано спитала: «І шо, її оце туди в положенії отправили»? Тут уже настала мамина черга крутити пальцем біля скроні. Мама цього, щоправда, не зробила, ‒ вихована.

Найцікавіше в усій цій ситуації: я навіть не маю поки що від кого вагітніти. Ну те, що я досі не вийшла заміж, ‒ одна з улюблених тем у селі. Щойно приїжджаю додому, одразу після привітання мене питають: «Коли заміж?» або «Ну як там на лічном фронті»? Це стосується всіх поколінь: від однокласників до їхніх батьків та просто «небайдужих». Таж не тільки мене питають, маму теж. Я вже якось змирилася з цим запитанням, а ось вона – ні, бо хоче бачити мене щасливою й хоче онуків.

До речі, цікаво, як розвиватимуться події далі: я зроблю аборт чи «здам дітей у дєтдом»? Цього в селі поки що не знають.

Дехто може сказати, що ця моя емоційність зайва, а тема насправді дріб’язкова, щоб через неї переживати. Так, справді, тема дірки з бублика не варта. Чи все-таки варта? Бо серед моїх знайомих дівчат немає жодної, яка б не чула запитання про заміжжя, «лічний фронт» та дітей. Так, ніби ми глухі до цокання біологічного годинника й самі не знаємо, що краще народити до 30, 35 чи 40 (у кожної свої міркування з цього приводу). Про заміжжя та материнство говорять чи не всі сусідки на вулиці, говорять у церквах, дитячих відділах крамниць, у транспорті, говорять у жіночій консультації. Мені довелося змінити лікарку, яка під час кожного походу до неї (їх було два, більше я б не витримала) розповідала, що «правільна зачать, винасіть, радіть рібьонка і начать єго корміть до 26, іначє будєт тяжело, а рібьонак, скарєє всєво, будєт бальной». Так, ніби народити дитину ‒ то як купити сукню, варто лиш мати трохи часу та трохи грошей на вибір.

Можливо, у мене неправильне коло спілкування, але те, що я бачу в суспільстві, інакше, ніж зверхністю до «нєзамужніх і нєражавших», складно назвати. Таку жінку сприймають як неповноцінну, байдуже, хто вона за фахом, скільки знає мов і в скількох країнах побувала, секретарка вона чи власниця успішної справи. Вона – «ущєрбна» (дехто так і каже), «нікому не нужна» (Фразочка, почута в селі: «О, а Наташка, кажуть, уже з кимось живе. Ну наконєц-то хоч комусь стала нужна»).

Якось подруга сказала мені не позбавлену сенсу думку: «Настю, якби ти вийшла заміж за безробітного алкоголіка й народила один за одним троє дітей, тебе б нарешті припинили жаліти в селі як “нікому не нужну” і почали ставитися як до рівної або співчувати твоєму нещастю». Насправді єдине, чого мені хочеться в цій ситуації, ‒ щоб мені припинили співчувати з будь-яких причин. Можливо, не треба говорити про всіх, але все ж наберуся сміливості припустити, що чимало дівчат і жінок хочуть просто жити, навчатися, будувати кар’єру, народжувати або не народжувати без огляду на суспільну думку, винятково з огляду на свої переконання.

І так, це не був маніфест затятої холостячки чи чайлдфрі (хоча жодну з цих категорій я не засуджую й переконана, що кожна жінка та кожен чоловік ‒ хоча про них тут майже не йшлося ‒ повинні робити власний вибір самостійно). Я хочу заміж і хочу дітей. Але тільки тоді, коли вирішить не бабця з вулиці, а моє серце.

Анастасія Федченко

Схожі записи

«У тебе що, місячні?»

Федченко Анастасія

Гендероване «тушкування» або Знову вибори

Оксана Ярош Ірина Гамбарян

Чого моя прабаба не любила жінок?

Осока Сергій

Залишити коментар