Image default
Статтi

Взяли моє фото і прималювали… — журналістки про булінг у мережі

Соціальна акція «16 днів активності проти гендерного насильства» – щорічна міжнародна кампанія. Щороку громадські організації і всі небайдужі об’єднуються проти проблем не тільки фізичного, але й психологічного насильства. До нього належить і булінг (тобто цькування). А жертвами знущань часто стають і журналісти/ки.

За даними анонімного опитування , проведеного ГО “Інститут масової інформації” (ІМІ), 88% українських медійників/ць стикалися з інтернет-тиском. І 87% тих, хто стикався з кібербулінгом, пов’язують це зі своєю професійною діяльністю.

А  70% тих, хто зтикався з інтернет-булінгом, є жінки. Розповіла Повазі медіаекспертка, тренерка з безпеки ІМІ Ірина Земляна.

«На мою думку, основна причина онлайн-булінгу – це відсутність жодної відповідальності для нападників. На разі не існує правового механізму, за яким можна притягти до відповідальності за цькування в інтернеті. Згідно опитування, основною реакцією на кібербулінг є повідомлення про це в своїх же соцмережах, рідше повідомляють своєму роботодавцеві, колегам та друзям. І, на жаль, жінок в Україні ображають частіше. Такий тренд задають і політики, які дозволяють собі сексистські та зневажливі коментарі щодо жінок, які потім легко трансформуються в образливі коментарі від прихильників цих політиків», – говорить медіаекспертка.

Опитування показало, що інтернет-булінг виявляється по-різному. На перше місце серед інтернет-загроз медійники і медійниці поставили атаки тролів в інтернеті. Такі атаки виражаються переважно у формі флеймінгу* та обмовленні / зведенні наклепів, деякі опитані страждають від нападок.

Флеймінг – це обмін короткими гнівними і запальними репліками між двома чи більше учасниками. Частіше за все флеймінг розгортається в «публічних» місцях Інтернету — в чатах, на форумах, у дискусійних групах. 

У 36% випадків онлайн-булінгу стається після написання постів у соцмережах, а 31% – після публікації журналістських матеріалів.

Журналістка і правозахисниця Ірина Сєдова не раз ставала жертвою атак хейтерів через свою професійну діяльність.

«Найбільшу кількість погроз одночасно я отримала, коли написала статтю про те, що російські неонацисти проводять тренування в Керчі. Це було ще до окупації. Після цього на моїй сторінці Вконтактє написали близько 70-и коментарів з різних сторінок. Серед них були погрози вбивством, різноманітні образи. Деякі з цих тролів взяли моє фото і прималювали до рота член. Я написала заяву і поліцію, але справа не була доведена до суду. Після переїзду до Києва погрози періодично надходять в особисті повідомлення, в коментарях залишають особисті образи. Існують також різноманітні «чорні» сайти, які системно розпалюють ворожнечу до журналістів, правозахисників і активістів. Мене з коліжанками на цих ресурсах називали «правозатичніцами» та іншими образливими епітетами».

На запитання, як Ірина справляється з цими нападами, вона говорить, що ставить емоційний бар’єр. Також допомагає чесність перед собою.

«Але іноді це не спрацьовує. Коли тобі постійно закидують, що ти брешеш або продалась комусь, психологічно це дуже важко. Хоч ти розумієш, що це неправда, це може вибити з колії. Іноді цю ненависть розпалюють штучно, але є й такі, хто правда так вважає. Я думаю, що найбільша проблема у тому, що люди часто не вміють вести публічну дискусію і замість того, щоб захищати свою позицію аргументами, переходять на образи. Таким чином намагаються знецінити тебе як особистість. А якщо при цьому ти ще й жінка, то це підсилюється в кілька разів», – говорить Ірина Сєдова.

Зіштовхувалась з інтернет-булінгом і координаторка кампанії Повага Ірина Славінська.

“Колись давно, коли я щойно почала писати на тему гендеру та прав ЛГБТ, на фейсбуці вийшов якийсь пост, де було затегано різних авторів і активістів із обіцянкою “ми з вами ще зустрінемось”. Я тоді доволі несерйозно до цього поставилася. Загалом якісь неприємні штуки я читаю онлайн про себе доволі часто. Останній випадок – під якимось постом про права жінок незнайомий коментатор пообіцяв “відірвати яєчники” мені. Так, неприємно, але я наразі продовжую не сприймати це надто близько до серця”.

Що робити журналістам і журналісткам, які стикаються з кіберцькуванням?

Інститут Масової Інформації наводить поради кандидата психологічних наук, гештальт-терапевта, співзасновника платформи онлайн-психотерапії Treatfield  Антона Федорця

  1. “Не годувати троля”.

Стара і банальна порада “не годувати троля” – працює. Якщо йдеться не про конструктивну критику, а саме про цькування, не варто вступати в діалог, виправдовуватися, щось пояснювати, аргументувати. Коментатора, який обрав формат булінгу, неможливо переконати розумними поясненнями та цивілізованим діалогом: на цьому полі просто неможливо перемогти, не варто навіть намагатися.

  1. Бути свідомим, що громадська чи журналістська діяльність спричиняє увесь спектр реакцій, зокрема некоректні й образливі.

Будь-яка творча й соціально значуща діяльність породжує інформаційну хвилю – ця хвиля природно спричиняє “протидію середовища”. На жаль, це закономірна реакція, часом ця реакція набуває неприємних і некоректних форм. Варто повторювати собі, що агресивні, беззмістовні реакції – не ознака низької якості матеріалу, не критерій оцінки ваших професійних якостей. Це як погана погода, як закони фізики: сильна дія породжує сильну протидію, сильна хвиля в річці піднімає бруд із дна.

  1. Користуватися всіма доступними технічними інструментами, щоб захистити себе від цькування.

Соціальні мережі та цифрові платформи дають можливість банити, видаляти користувачів, обмежувати права на коментування. Усім цим варто користуватися без вагань. Важливий момент: якщо йдеться не про образи, а про загрози, – перш ніж видалити коментар, варто зробити скриншот, щоб потім за потреби використати його як доказ. Із психологічного погляду дуже корисно очищати простір навколо себе якомога активніше, усіма можливими методами.

  1. Повторювати собі, що журналіст не є відповідальним за емоції читачів.

Сильний, резонансний журналістський матеріал може спричиняти у читачів сором, страх, обурення, може буквально підірвати чиюсь картину світу. Не всі здатні контролювати свої емоції, не всі мають навички саморегуляції, на жаль. Але чужий гнів у жодному разі не відповідальність і не провина журналіста.

  1. Не тримати своїх переживань усередині, не ізолювати себе.

У складний момент може виникнути бажання менше спілкуватися, не розповідати про свої складнощі, приховувати проблеми, але цього не варто робити. Дуже важливо не тримати свої почуття сорому, страху, образи, обурення всередині, а забезпечити себе колом підтримки. В ідеалі це має бути комплексна підтримка: друзі та близькі, які даватимуть вам любов; психолог, який допоможе впоратися з найглибшими і найскладнішими переживаннями; професійна спільнота, яка зможе поділитися досвідом й підтримати з повним розумінням ситуації. Не у всіх є така масштабна підтримка, але варто запам’ятати головне – добровільна ізоляція та замовчування в таких ситуаціях дуже і дуже шкідливі.

Схожі записи

Шість із сімнадцяти. Що говорять про гендерну рівність новообрані міністерки?  

admin

NDI шукає координаторів/ок програми по роботі з політичними партіями (англ.)

admin

Як це – бути жінкою в кіноіндустрії?

admin

Залишити коментар