Вона не могла покинути колекцію — українка Варвара Ханенко

Кампанія проти сексизму в медіа і політиці “Повага” у співпраці з Національним Демократичним Інститутом та видавництвом “Видавництво” за підтримки Швеції створила серію подкастів “Це зробила вона”. Слухати випуски  виробництва “Радіо Поділ” можна на Apple Podcasts та Google Podcasts. Частину розмов ми представляємо і в текстовій версії. Репер Freel говорить з Ганною Рудик про українську колекціонерку Варвару Ханенко.

Вітаю всіх! Ви слухаєте подкаст “Це зробила вона”. Ми сьогодні говоримо про Варвару Ханенко, українську колекціонерку, меценатку. Говоримо про неї з Ганною Рудик, заступницею генерального директора Музею Ханенків.

– Розкажіть, будь ласка, коли ви вперше почули про Ханенків? В принципі, як відбулося ваше знайомство? 

– Я потрапила в те покоління, яке не ходило до Музею Ханенків у шкільний час. Якраз музей був закритий з 86-го по 98-й рік. І на відміну від тих дітей, які, наприклад, зараз змалечку мають принаймні таку нагоду дізнатися про Ханенків, я такої нагоди не мала. І вже прийшовши до музею, розібралася з тим, хто були Ханенки. З часом почала досліджувати їхню історію. Це був 2002-й рік. В принципі, я чула про Музей Ханенків, тоді він уже був відкритий. Але чесно скажу, я не була глибоко в цих питаннях обізнана.

З того часу я, так склалося, почала трохи займатися історією, дослідженням документів, пов’язаних із Ханенками, бо архіву Ханенків, приватного й ділового,  в музеї немає. Він зник після смерті Варвари Ханенко за декілька днів. За легендою його спалили. За тією ж легендою, спалила сестра Варвари на прохання небіжчиці. 

– Але доказів цьому немає.

– Доказів немає, і це дуже сумнівно, знаючи бодай трохи про Варвару Ханенко. Є в нас деякі сподівання, що цей архів вилучили органи держави, радянської вже на той час, і десь, можливо, частина буде знайдена.

Родина Терещенків

– Ви згадали про  сестру Варвари. Розкажіть, будь ласка, взагалі про її родину. Чим займалися родичі, звідки були в них гроші?

– Ну, це знаменита родина київська, і ширше – українська. Це родина Терещенків. Батько Варвари, Никола Артемійович Терещенко, мав таке псевдо народне – “цукровий король”, його називали цукровим магнатом, цукровим королем України.

Справді, родина Терещенків була родиною найуспішніших цукрових промисловців України. І ширше, тодішньої Російської імперії. Вони постачали цукор не лише в Росію, але й за кордон, на експорт. І вони ж були одними з найсвідоміших благодійників.

Власне кажучи, на їхні благодійні внески, на їхні дотації постав спершу їхній рідний Глухів, бо вони походили з глухівських купців. І до певного часу, до 60-х років, навіть 70-х, родина проживала в Глухові.

Вони перемістилися до Москви, а потім вирішили оселитися в Києві, ближче, так би мовити, до своїх підприємств. Ми величезною мірою завдячуємо цьому рішенню тим, що в нас є Музей Ханенків. І ще 4 чи 5, зараз точно не скажу, якщо не 6 національних музеїв України, розміщених у Києві, частинами мають колекції, зібрані родиною Терещенків. Ну зокрема й родиною Ханенків – як родичів Терещенків. 

Але не лише Глухів соціально, економічно і культурно піднявся завдяки підтримці родини Терещенків, але й Київ згодом так само. Бо, як, мабуть, ми знаємо, про це чимало говорилося, – модерний Київ перетворився з такого провінційного селища на місто європейського рівня в економічному, комунікаційному, транспортному, архітектурному сенсах саме завдяки гіперприбуткам із цукру, з  цукрової промисловості, із продажу цукру. І роль Терещенків у цьому була роллю першої скрипки.

Ну, от, власне, батько, Никола Терещенко, колишній купець. 71-го, якщо не помиляюся, року, може, 73-го, був пожалуваний весь рід Терещенків за заслуги Николи у благодійництві спадковим дворянством по низхідній лінії. Тобто з початку 70-х років це вже нові дворяни. Не такі родовиті, як Ханенки, проте набагато заможніші.

Мама – Пелагея Біловська в дівоцтві, теж із глухівських купців, скромна, благочестива жінка. Вони мали шестеро дітей, Варвара була найстаршою. При цьому, як писав перший і головний історик-дослідник родини Терещенків Віталій Ковалинський, вона, мама Варвари, була в цій активній і численній родині Терещенків миротворицею.  Підтримувала багато благодійних проєктів свого чоловіка, а, крім того, мала свої власні статки і свої благодійні проєкти, пов’язані з жіночою освітою, з підтримкою жінок. Це – мама.

Молодший батьків брат, Федір Артемійович Терещенко, другий співласник синдикату цукропромисловців Терещенків, так само був дуже активним, дуже прогресивним – як благодійник, як меценат. Нічліжки, будинки для бідних вдів та сиріт. Пологові будинки для бідних. Безоплатні лікарні для чорноробів. Численні училища,  початкові професійні школи. Музеї, храми. Це все брати Терещенки в Києві, зокрема, брали на себе.

І це я ще навіть не почала говорити про мистецтво. Ця родина просто жила й дихала підтримкою людського середовища, в якому вони опинилися. Глухова, потім Києва. Навіть побувши в Москві декілька років, Терещенки встигли там багато вкластися благодійно.  

– Я, до речі, читав, що в них девіз був – стремління до громадської користі.

– Так – стремління до громадської користі. Абсолютно правильно, це їхній девіз, який їм до їхнього герба надали чи вони самі собі обрали.

– І якого дотримувалися, виходить, усе життя й усі покоління.

– Так, виглядає на те, що дуже дотримувалися, і їхні діти просто це ввібрали з досвідом життя в цій родині, спілкування. І тому в мене така інтуїція виникла свого часу, що саме цю благодійницьку складову, цю меценатську складову в родину Ханенків принесла Варвара. Що Богдан мав свої, так би мовити, фокуси уваги, пов’язані з колекцією, з історією мистецтв, з археологічними дослідженнями, з підняттям першого музею, бо це власне його проект, який він успішно здійснив.

Створення першого музею в Києві, відкриття його 1899-го року, а потім уже офіційно 1904-го року. Багато інтелектуальних і організаційних суспільних справ вів Богдан. Він ніби був головним куратором їхньої колекції.

Але цей благодійний соціальний аспект, мені здається, принесла Варвара, і загалом Терещенки, з якими Богдан був дуже близький. Батько Варвари, Никола Артемійович, 1896-го року, визначаючи, кого призначити головним розпорядником усіх заводів, усіх підприємств синдикату братів Терещенків, обрав Богдана Ханенка, свого зятя, якому довіряв. 

Варвара була найстаршою дитиною. Були молодші брати, Іван і Олександр, і молодші сестри – Єфросинія, Ольга і Марія. Про Ольгу можна сказати, що вона також була дуже активною жінкою, колекціонеркою мистецтв. Разом із дядьком Федором. Він рано помер, але залишив по собі величезну колекцію переважно російського, найдорожчого на той час на території Російської імперії мистецтва, наймоднішого. Картинну галерею прибрала в керування Ольга й дуже активно поповнювала зібрання, опікувалася ним.

Іван і Олександр мали власні колекції мистецтва.  Іван так само збирав російське мистецтво тогочасне, але у нього були дуже широкі смаки й інтереси, знання. Це була і зброя, і східні речі, і бібліотека, стародруків багато. На жаль, більша частина цієї колекції загинула 1918-го року при більшовицькому наступі. І Олександр був колекціонером більше українських старожитностей, шевченкіани.

Колекція Варвари і Богдана

– З усього цього, в принципі, і виростає колекція Варвари й Богдана. А до речі, я читав про те, що нібито перші експонати вони придбали разом під час весільної подорожі в Італію.

– Ну, так, це написано в мемуарах Богдана Ханенка, які унікальним чином збереглися в музейному архіві й не зникли.

– В тому архіві, який нібито згорів? 

– Так. Три чи чотири автографи Ханенків лишилися в музеї. Узагалі вважалося, що два – два Богданових і жодного Варвариного. Але нещодавно вдалося розібратися, що мемуари Богдана Ханенка написані рукою Варвари начисто. І в цих мемуарах він згадує:

“Я женился, мы с женой ездили за границу, посещали музеи Вены, Венеции, Болоньи, и мы сделали первые покупки. Были счастливые дни, все улыбалось кругом. Мы купили все то, что нам встретилось и понравилось. К слову сказать, понимая тогда весьма мало в живописи, мы, однако, не ошиблись и купили весьма порядочные картины”.

Отак писав Богдан. 

– А як згодом поповнювалася ця  колекція? Я от не дуже розумію механізм. Вони купували в музеїв?

– Навряд. Хоча бували й випадки, коли музеї за кордоном розпродували свої менш цінні частини фондів, бо музеї були й національні, і приватні, і по-різному вправлялися. Ханенки дуже багато їздили. Вони фактично в Києві були наїздами. Жили наїздами в своїх маєтках, хоч і встигали багато там зробити корисного для людей, для розвитку. Але вони дуже багато бували за кордоном. По-перше, у пошуку скарбів, так би мовити. Але й тому, що Богдан хворів і йому показаний був інший клімат.  

– І вони поєднували оздоровлення з пошуками скарбів?

– Я думаю, так, це було б логічно. Там вони відвідували розпродажі, приватні галереї, антикварні крамниці. З дилерами спілкувалися. Скуповували всі можливі каталоги аукціонні, все, що могли добути.

– Скільки на це часу пішло? На збір основної колекції? До відкриття.

– Ну, ми вважаємо, що вони почали власне з 1874-го року влітку – Богдан пише:”Я женился и ездил за границу”, і там же про перші придбання. Після його смерті (1917-го року), у 1918-му Варвара підписує дарчу заяву на Українську Академію наук і дарує все зібрання, книгозбірню і будинок їхній надзвичайний. 

Тобто ми вважаємо, що 18-го року завершення колекції вже відбулося. Є дані 1919-го року, листи – листування Варвари Ханенко з, наприклад, Данилом Щербаківським, котрий працював тоді в першому музеї, і тим музеєм Варвара продовжувала опікуватися – щодо, наприклад, китайської порцеляни. Продовжувала вже навіть за більшовиків – 1919-го року, 1920-го року шукала мистецтво і щось купувала для музею. Вона ніколи цієї справи, я думаю, не полишала.

– До кінця життя не полишила. А скажіть, будь ласка, чому і колекцію, і будинок Варвара передала до Української Академії наук? 

– Думаю, тому, що було страшно й неспокійно. 1917-го року вже було неспокійно, ще й помер Богдан, вона лишилася сама. Потім Жовтневий переворот більшовицький у Росії. А там, за 100 метрів від Зимового палацу їхня квартира на Дворцовій Набережній.

Там – серце колекції. Там – «Інфанта Маргарита», яку тоді вважали Веласкесовою. Там італійський ренесанс, китайська пластика.  Іранські мініатюри. Найцінніші речі були там. І Варвара в розпачі вирішила ризикнути й перевезла в грудні 1917-го року ці шедеври в Київ, щоб були при ній. 

Був і інший сюжет. У 1915 році до Києва наближалися фронти Першої світової війни. Ханенки вирішили передати в Москву, в Історичний музей цінну частину своєї колекції, 90 ящиків – на зберігання. Щоб чого не трапилось… 

Більшовики та доля музею

– Але воно трапилось. 

– Воно трапилося після всього цього більшовицького перевороту. У 1918, 1919, 1920 роках фонди історичного музею були розпорошені, розібрані, роздані. І коли 1921 року перший директор Музею Ханенків Микола Макаренко разом із Борисом Реріхом і Варварою Ханенко задумали повернути до Києва частину зібрання з Історичного музею, то Макаренко поїхав з цією місією в Москву.

Шукав-шукав і дещо знайшов, проте не все, близько 30 дуже цінних творів живопису зникли. Потім і з того дещо знайшлося. Дві роботи були повернено, одну – аж  з Ташкенту. І решту  того, що в історичному музеї залишилося, повернули. Тоді ще Росія повертала чуже власникам. Але близько 30 дуже цінних робіт так і не повернулися.

– Які ще були втрати, окрім цих? Коли настільки велика колекція й настільки непевні часи, то важко це все втримати в руках. І, до речі, от Ви згадали про Макаренка – через 3 роки після того, як він повернув цю частину колекції Ханенків, його розстріляли. Правда?

– Макаренка розстріляли 1937-го. І не за Ханенків, а за принциповість. Далі почалися сумні події. Але можна сказати, що це був ще так би мовити, “вегетаріанський” період в історії музею – поки ще Варвара Ханенко була жива. Вона, звичайно, їм муляла, як колишня власниця, але жорстко її не репресували.

– Дозволили жити у власному будинку. 

– Врешті-решт, дозволили. Були спроби її витурити з будинку. Але захистили її академіки і професори. Але з часом, після смерті Варвари Ханенко, ставало все жорсткіше. Почалася передача колекцій. Це при тому, що і за заповітом, і за дарчою Варвари стояла дуже чітка вимога – музей передається місту на умовах неподільності, заборони навіть виносити предмети за межі цього будинку. Але ця умова була швидко порушена, щойно звільнили Макаренка.

Була дуже прогресивна на той час, як вважалося, ідея – перепрофілювання музейних колекцій, коли створюється загальний музейний фонд і з нього вибирається вся україніка в один музей, європейське – в другий, античність – у третій тощо. Без прив’язки до людей, які збирали, формували цю колекцію, здобували ці пам’ятки для України.

Коли колекція потрапила в ті жорна, почалася передача. Вирішили, що музей, тоді це був Музей мистецтв Української Академії наук, стане музеєм зарубіжного мистецтва – Азія, Європа, античність, Давній світ. І колишню енциклопедичну колекцію Ханенків, яка включала і археологію, і зброю, і українське народне мистецтво, і російське народне мистецтво, почали роздавати за профілями. 

– Я знаю, що німці пропонували Варварі вивезти колекцію, і навіть давали під це окремий потяг. Чи не варто було скористатися?

– Для чого чи для кого?

– Для колекції.

– Ну, колекція сама по собі – це набір речей. Цінність їй надає отой символічний контекст, смисловий контекст, який її огортає в різних, в усіх аспектах. У цьому символічному контексті щодо колекції Ханенків дуже важлива сама історія про Ханенків. Для України і для нас ця історія має ключове значення – і моральне, і ціннісне, і етичне, і яке завгодно. Якби Варвара виїхала, то прожила б, можливо, довше життя. Але проєктом їхнього життя був музей.

– Музей саме в Києві.

– Так! Дітей у них не було. Після смерті Богдана й виїзду Терещенків залишилися найріднішими для Варвари лишилися її сестра та вірні слуги. Ну, і, звісно, музейники та вчені, з якими вона спілкувалася. Головним смислом її життя був музей її колекції. Вона дуже ризикнула, звичайно, залишившись у Києві, перевізши в 1917 році Петроградську колекцію. Вона постійно ризикувала. І треба розуміти, що це робила жінка, якій було в ті роки 65–67 років.

– Залишилася одна. Такі часи. Страшно. Розкажіть, будь ласка, про останні роки. Як усе закінчилося? Їй дозволили жити у власному будинку – от тобі кімната, але в зали з мистецтвом не заходь, ми забороняємо. 

– Так, ймовірно. Про це пише Лукомський, мистецтвознавець, якого Варвара Ханенко запросила до музею, коли на початку 1919-го року більшовики скомандували терміново відкривати музей. Більшовики дуже добре тоді ці фінансували. Але вона мала залучити менеджера, який керуватиме процесом, науковця і управлінця. Варвара запросила Георгія Лукомського. І він потім, виїхавши в Париж, написав спогади про це.

Саме Лукомський написав, що Варварі прямо забороняли входити до музею, коли він відкритий для відвідувачів – це звідти пішла легенда, що вона приходила  вночі зі свічкою. Справді були обмеження.

Вони з Богданом і до того мешкали, тобто мали приватні покої на третьому, дуже аскетичному поверсі. Бо перший і другий поверхи були віддані колекції. Вони нею, насамперед, опікувалися, а самі жили дуже скромно. З порівняно низькими стелями, простим паркетом.

Ці кімнати Варвара лишила собі й за більшовиків. Все інше – музей. Ще був у 1919 році комісар Валентин Рожицин, який вирішив “прикрутити гайки” і виселити Варвару Ханенко в одну кімнату. Варвара написала звернення до українського академіка Миколи Біляшівського, бо її це її надзвичайно обурило. Це був дуже гіркий, розпачливий лист.  Її це страшенно принизило. Вона писала: я в такому стані, що готова накласти на себе руки. На щастя, дуже швидко це питання відкотили назад. Рожицина зняли з посади наглядача за музеєм. А потім прийшов Денікін – і Варвара знову стала власницею дому і колекції, відбулася денаціоналізація.

Аж 1920 знову прийшли, вже остаточно, більшовики. Але коли музей уже влаштувався, люди, які згуртувалися навколо нього, які склали Комітет музею, створили для Варвари Ханенко певну захисну атмосферу, і вона змогла гідно дожити свій вік. Головувала на засіданнях Комітету, проводила ці засідання до останнього року свого життя. 

– Тобто середовище, близькі люди, можна сказати, оберігали її наприкінці життя.

– Так, її дуже морально підтримували слуги  – камеристка Дуняша, Франц Бурдах, камердинер Богдана, швейцар Григорій Гаркавик. Вірні люди. Поліна Кульженко,  музейниця, мистецтвознавиця, актриса, згадувала, що якось відвідувала хвору Варвару Ханенко. Кульженко зауважила, як сердечно турбується про господиню служниця Дуня – Євдокія Шерстюкова. Ці люди дуже підтримували літню Варвару Ханенко, турбувалися про її здоров’я, про добробут, затишок, одяг, про все, що потрібно.

– Зрозуміло. Але головна мета, в принципі, досягнута. В Києві є музей, є колекція.

– Абсолютно. І це зробила жінка, дуже літня. Без повноцінної опори, людської опори. Насправді це абсолютно героїчна, дивовижна історія. Думаю, що Варвара якось інтуїтивно обрала найкращий маршрут. Між крапельками, між цими всіма ризиками знайшла спосіб створити і зберегти музей, передати його директору Миколі Макаренку. Максимум, що вона могла, вона зробила.

– І зараз завдяки Варварі, ми можемо всі відвідати музей на Терещенківській. Добре, дякую! 

– Дякую Вам.

– Дякую за дуже цікаву розмову. Слухайте подкаст “Це зробила вона” всюди, де можна слухати подкасти. На Еппл подкастс не забудьте поставити 5 зірочок.

Більше подкастів “Це зробила вона” слухайте на Apple Podcasts та Google Podcasts.