Екранізації реальних історій часто привертають більшу увагу до соціальних проблем, ніж серйозні фахові дискусії, але цікаво, як час, суспільні зміни позначаються на кожній людині, скільки різноманітних «скелець» дозволяють нам бачити, помічати, акцентуватися і сприймати ту саму історію по-різному.
Художній фільм Даміано Даміані «Найвродливіша дружина» вийшов 70-го року минулого сторіччя. Головну пятнадцятирічну героїню грає конвенційно вродлива чотирнадцятирічна Орнелла Муті, двадцятидвохрічного героя грає схожий на Алена Делона Алесіо Орано.
Сюжет сприймається як сумна мелодрама, «історія про складні стосунки», де двоє юних і абсолютно прекрасних істот так і не змогли бути разом через пихатість, різність та невміння чути одне одного. Романтизації цієї історії сприяє і чарівлива музика Еніо Моріконе.
У нас би це могли подати як типову дворову історію або ж пісню, де бандюк закохується у відмінницю, яка мліє від його освідчень, але сувора суспільна мораль каже: ай-ай-ай, ти не можеш його любити, а йому каже: закохався, то змінюй свого поведінку, а не грабуй когось, щоб подарувати їй украдене намисто. Тут може звучати пісня Круга: «Девочка-пай рядом жиган и хулиган…»
Вулична драма закоханих, що належать до різних світів.
Але повернемося до кіно. Небажання бідної юної дівчини виходити заміж за правопорушника й заможного мафіозі подається через призму того, що він так і не сказав їй про свою любов і не йшов назустріч її тонкій натурі.
Дівчина виглядає як цілком сформована і надзвичайно красива жінка, виглядає дорослою, так нерідко буває з юнками під час гормональних змін: стрункі ноги, круглі стегна, тонка талія, гарні груди під тонким светром, шикарне волосся, виразні очі, губи, вилиці. Власне, я була саме такою в свої чотирнадцять, і розумію, що більшість людей сприймали мене дорослішою за мій вік.
Отже, він хоче одружитися, вона його бажання не розділяє, хоча його увага їй лестить.
Його подальша поведінка: викрадення, зґвалтування дівчини подається як наполегливість у тому, щоб вона вийшла за нього заміж, і помста за її викличну поведінку, за її нібито надумане «ні». Її відмова побратися, більш того, звернення до поліції, подається як зустрічна помста, бо він так і не сказав «люблю» і ніц не зробив, щоб зрозуміти її.
Фінальні кадри кіно: зарюмсана героїня йде вбита горем вулицями міста, бо вона дізналася, що її кривдника засудили на 11 років позбавлення волі. І це сприймається як невтішне усвідомлення того, що вона занапастила його та своє життя, що просто хотіла налякати, примусити до вибачень, натомість усе пішло не так, як вона очікувала, і жорстока Феміда напустила кляту Немезиду на гонорового юнака…
«Оце ж такі дурні, занапастили своє кохання», – можна почути і такий коментар після перегляду. Натомість уся ця романтична кіноісторія 70-х ґрунтується на позбавлених будь-якої романтики сицилійських подіях 60-х років.
Дівчинку Франку Віолу разом із її молодшим братом викрадає група молодиків на чолі з Філіпо Мелодією, він тиждень утримує дівчину поневоленою, весь цей час ґвалтує її.
Після цього пропонує шлюб, що відновлює честь – сицилійська традиція, що знайшла своє відображення в італійському законодавстві, ґвалтівника не притягали до кримінальної відповідальності, якщо він одружувався на зґвалтованій. Власне ця норма припинила своє існування лише 1981 року. Крім того, тривалий час, і в часи цієї історії, зґвалтування розглядалося як злочин проти суспільної моралі, а не як насильство над жінкою.
Дівчат, які відмовлялися виходити заміж після зґвалтування, називали безсоромними дівками, зацьковували, таврували, чинили глум над ними та їхніми родинами.
Завдяки підтримці своєї родини, майно якої знищували, під тиском та погрозами Франка йде шляхом правосуддя, відмовляється виходити заміж, і добивається поліцейського розслідування, а згодом і суду для «нареченого». Її поведінка викликає громадський осуд, під час судових засідань, завдяки повідомленням преси, де про неї писали: ніжна, вродлива, – на неї йдуть дивитися натовпи чоловіків. Весь цей шлях її підтримує, насамперед, батько.
Її незламність і правдивість спонукали до публічного проговорення та засудження таких «традицій», спричинили внесення змін до законодавства й надали сміливості іншим дівчатам, що наслідували її приклад. Хоча результати голосування під час однієї з телевізійних програм виявили, що не зважаючи на підтримку Франки й розуміння її вчинку, одружуватися на ній після всього цього чоловіки категорично не хотіли.
Чи все це ми вловимо після перегляду стрічки Даміані? Чи зчитаємо ці сенси, чи зрозуміємо трагізм історії? Скоріше за все – ні. Зрозуміло, що погляд митця, художнє осмислення і не мають бути документальними, але присмаки від реальної й кіно-історії, певно, не мають бути кардинально різними.
Між іншим, Франка вийшла заміж, нагороджена орденом «За заслуги перед Італійською Республікою», і я дуже сподіваюся, що короткометражна стрічка режисерки Марти Савіни не розповідала «історію про складні стосунки», а заявляла про зґвалтування як злочин. Цікаво, що Марта віднайшла й відкрила для себе свою героїню, коли вже в 21 сторіччі прочитала історію про Франку в збірці «Погані дівчиська».
Інший підхід використовує сценаристка Аманда Коу і режисерка Андреа Харкін, що відзняли серіал «Суд над Крістіною Кілер».
Крістіна Маргарет Кілер у 19 років втрапила у шпигунсько-судовий скандал, якому передували її одночасні інтимні стосунки з військовим міністром Джоном Порфюмо і з одним аташе посольства СРСР в Великобританії.
ЇЇ називали хвойдою, повією, інтриганкою, шпигункою. Насправді у свої 19 років вона була невпевненою дитиною, яка прагнула любові та уваги дорослих чоловіків, бо все дитинство її ґвалтували, використовували, вона ледь не загинула від недоїдання, трагічної вагітності, і хотіла одного: вижити та влаштуватися в буремному житті, відчувати захист та обожнювання впливових чоловіків.
Режисерка запрошує подивитися на цю історію крізь феміністичне скельце. Перша серія серіалу повністю присвячена тому, як на цю історію можна подивитися зараз, у 21 сторіччі, коли погляди на ролі юної провінційної дівчини і зрілого впливового політика-чоловіка змінилися. Про це говорять сценаристки, режисерка, актори та акторки. Вони діляться тим, що думають самі, як переосмислили цю історію, чому в 60-х роках вся негативна увага була сфокусована на Крістіні, а пан міністр сприймався як жертва обставин, потерпілий від хитрощів Крістіни.
Мені дуже заімпонував цей підхід, коли глядачок та глядачів трохи готують до того, що вони можуть побачити, пояснюють правила гри, дають код для розуміння важливих шифрів та посилань. Спроба подати цю історію через погляд дівчиська, котру втягнули в скандал.
Так і долається шлях від безальтернативних засуджень «безсоромних дівок», «віроломних хвойд-шпигунок» до реальних судових процесів та подій, що змінили хід історії.
Лариса Денисенко
