Повага
Колонки

Нічого такого

Дійшла нещодавно до етапу активного копирсання в задавлених ментальних болячках. Зацікавило болісне сприйняття будь-якої уваги, зверненої до моїх грудей. От будь-якої. Від партнера, якого я люблю і чия загальна увага мені приємна, від подруги, яка прокоментувала щось про стиль блузки, від кравчині, яка знімаючи мірки кинула якусь дрібничкову фразу. 

Інколи мені уявляється, яким би іншим було моє життя без оцих, отаких великих, грудей. Дуже ціную власне прийняття себе і свого тіла, довго до нього йшла. Мабуть, тому дискомфорт, бажання сховатися за шарами одягу, затирання щонайменшого натяку на бюст і усвідомлення цього всього добряче гепнуло по чолі. 

«… вдягни декольте, може, вдасться швидше проштовхнути питання зі звітами»

Почала копати. Згадалося, як колега у великій компанії, у якій я працювала одразу після закінчення університету, звертаючись до мене, розмовляв щоразу з моїми грудьми. Неприховано, нав’язливо. Через недосвідченість і невпевненість у собі я тоді так і не наважилася звернути увагу, сказати, що мені це неприємно, дати в чоло чи бодай спитати, що саме груди йому відповідають. Як там у Бриджит Джонс — містер Тітсперверт? Так от, у моєму житті був пан Цицькослин (не один насправді, це такий собі збірний образ). Розмовляючи з грудьми, цей конкретний пан, який, до слова, професор, доктор і всі діла, огидно слинився й пітнів. Блювотна така картина, особливо, якщо зважити на те, що я підлегла, що мені справді потрібна ця робота, що ніхто довкола не бачить у цьому нічого такого. Ну, поговорили, поржали, «вдягни декольте, може, вдасться швидше проштовхнути питання зі звітами» — радили дівчата з кадрів. І найсумніше, що вдалося б, звісно.

Хоча все почалося ще раніше. Любов (чи то пак вимушеність) до вільного крою й мішкуватих футболок сягає часу, коли в мене лише окреслилися груди. З років 12-13, мабуть. Період, коли я була на етапі переходу від бавлення з Барбі до захоплення сценами з навіть найменшим натяком на еротику, які викликали в мене всі ті дивні, незрозумілі й п’янкі відчуття в животику. Крихкий такий час, вразливий, важливий для подальшого сприйняття себе, своєї тілесності й сексуальності. Уже тоді доводилося чути в свій бік купу всілякого хворого лайна, яке ненормально говорити не лише дівчинці-підлітку, а й просто людині. 

Що більше наповнювалися груди, то дужче я соромилася себе

«Які буфєра (дойкі, батони, сіські)!», «А хто це в нас вже дозрів?», «Твої форми для любві, малишка». Комусь хибно здаватиметься, що це може бути приємно. Так от – ні, причому це огидно й неприємно в будь-якому віці. Хочеться, щоб усе це замовкло, а в тебе взагалі ніяких грудей ніколи не було. І з цією думкою я формувалася, зживалася, вчилася сутулитися й носити безрукавку, навіть у спеку, уникала купальників і публічних роздягалок. А ще почала ненавидіти своє тіло, яке відчувалося брудним. Що більше наповнювалися груди, то дужче я соромилася себе.

Тоді ще без розуміння сексуалізованого сенсу, який вкладали в ті всі коментарі, погляди й «компліменти», інтуїтивно якось відчувалося, по-дитячому, але чітко й однозначно.

У школі чи вдома також особливо не було з ким про це говорити. Хоч я й намагалася. У нас був один запрошений лектор, який розповідав про історію українських збройних формацій в часи Другої світової війни. Чоловік у літах, дідусь. Оскільки мені «не пощастило» цікавитися історією й часто писати на цю тему, то доводилося з ним перетинатися. У темних закутках бібліотеки чи шкільного музею, після уроків чи на перерві кілька разів цей чоловік шепотів щось про мої «форми». А тоді одного разу схопив і почав торкатися. Я вирвалася, а він тільки прокоментував щось на кшталт «не бійся, я вже й так нічого не можу».

Сама винна й не варто робити сцен

У часи моєї доайфонної, непросунутої юності, де навіть слів відповідних, щоб цей весь шит окреслити, не було, я відчувала, наче роблю щось зле, що це моя вина і що я сама-самісінька з цим усім. Не знала, як мені сприймати ті шепотіння, почувалася незручно, вдавала, що не чую й не розумію, усміхалася ніяково. Це ж шанований чоловік, авторитет, запрошений школою. Школою, блдь, запрошений. Зранку моя мама відряджали свою чемну й дуже наївну дитину до школи з канапкою, в чистій одежі, з маленькою іграшковою вороною в смугастій шкарпетці на рюкзаку, цілували перед виходом, щоб у школі безкарно якийсь дядя торкався її своїми брудними мацаками. Це візуалізація для тих, хто схильний звинувачувати жінку, дівчину, дитину, а не почесного, шанованого, визнаного мудака. Я тоді, до речі, розповіла про це класній керівничці, але вона вдала, що не зрозуміла. На це було нелегко зважитися, тож більше я не намагалася. Хор подруг (деякі з них також цікавилися історією й добре знали, про що мова) переконував, що сама винна й не варто робити сцен.

Із роками я навчилася з цим жити

Далі було ще чимало такого лайна — замовчуваного, схваленого й навіть підтримуваного суспільством, колективами, друзями, керівниками. З роками я навчилася з цим жити. Не завжди гідно, мушу зізнатися, але бодай із мінімальним травматизмом. Уміння відстоювати свої кордони прийшло значно пізніше, а з ним — потреба розкопувати, досліджувати, де болить і чому, працювати з цим, ділитися. Допомогло ще й те, що я опинилася в країні, де будь-які неоднозначні, непрохані, образливі реакції щодо зовнішності іншої людини вважаються неприйнятними й можуть тягнути за собою цілком реальну відповідальність, де жіноча тілесність не сексуалізована, а те, що жінка «мала такий вигляд чи так поводилася» не аргумент для виправдання кривдника, ґвалтівника й розбещувача, навіть шанованого й знаного.

І тільки повертаючись домів ще можна зловити якісь заслинені, спітнілі погляди й масні коментарі, а більшість, як звичайно, в цьому не побачить «нічого такого». Останнього разу, коли їздила в Україну, офіцер митного контролю в Борисполі сказав зняти светра, бо такі, виявляється, правила. А тоді його колега додала, що з «такими бюстами можна шо угодно пронести», всі заусміхалися. Я вирішила спробувати ще раз побачити в цьому комплімент. Не пояснювала, що не так із цією ситуацією. Переліт із кількома пересадками сам по собі виснажливий, тож ніяково всміхнулася й собі. Це ж просто жарт, нічого такого.

Устя Стефанчук

Схожі записи

«Легко бути такою розумною, напевне, є мужик з грішми»

Мій батько був тричі одруженим

А кого ви хотіли більше – хлопчика чи дівчинку?

1 comment

Галина 15 Червня 2021 at 10:04 am

6 Поняття «Жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження з людиною» з точки зору українського та міжнародного законодавства Змістом права на повагу до гідності людини є можливості усвідомлювати себе як особистість, поважати власні моральні принципи й етичні норми, наполягати на повазі до себе інших людей, державних органів та їх посадових і службових осіб, а також вимагати, щоб будь-які сумніви щодо її моральних якостей і етичних принципів були належним чином обґрунтовані.

Відповісти

Залишити коментар