Найвідоміша британська дослідниця класичної античності Мері Берд досліджує культурні підвалини мізогінії з огляду на публічний голос жінок, наші культурні припущення про стосунки жінок із владою, а також на те, як сильні жінки дають відсіч, коли їх намагаються втиснути в чоловічі шаблони.
«Жінки та влада» Мері Берд – сміливий маніфест про голос жінки у публічному просторі та древні корені мізогінії.
Ці корені справді сягають глибоко. Адже ще Гомер пише про те, як жінці міг спокійно заткнути рота власний син, бо «розмови – то чоловіча справа». Овідій неодноразово відтворює думку про позбавлення жінки голосу: вона може або по-коровʼячому мукати, або взагалі бути відлунням слів інших людей. А у Шекспіра йдеться про те, як жінці відрізали язика, аби уникнути розголосу про її зґвалтування.
Починаючи від таких страшних витоків, авторка відкриває шляхи для обговорення питань рівноправ’я, співпраці та примирення, висвітлює необхідність змін у системі, яка дискримінує жінок і заважає їм досягати влади і впливу. Адже нині голос жінки – потужний і впливовий, а тому має звучати ще гучніше.
«Повага» з дозволу видавництва Creative Women Publishing публікує уривок із книжки «Жінки та влада: маніфест» Мері Берд.
***
Провокує не стільки те, що ви кажете, як сам факт того, що ви говорите. І це відповідає рівню детальності самих погроз. У досить передбачуване меню входять зґвалтування, підрив, вбивство і так далі. Звісно, не варто все брати так близько до серця. Але це не означає, що такі повідомлення не лякають, коли ти отримуєш їх пізно вночі. І все ж, значна частина мови ворожнечі спрямована на те, щоб змусити жінок замовкнути. «Закрий рот, сука» є доволі поширеним висловом. Також можна наткнутися на проактивні обіцянки позбавити жінку здатності говорити. «Я відріжу тобі голову і зґвалтую її», – йдеться в одному твіті на мою адресу. Один анонімний користувач, який залякував американську журналістку, для свого профілю у твітері обрав дуже промовисте ім’я – Headlessfemalepig (дослівно: «безголова жінка-свиня»). «От би тобі язика вирвати», – твітнули ще якійсь жінці.
У такий грубий, агресивний спосіб жінок намагаються утримати або ж усунути від участі в чоловічих розмовах. Важко не помітити слабкий зв’язок між цими безглуздими вкидами у твіттері (бо більшість із них так і є всього лиш пшиком) та чоловіками в Палаті громад, які перекрикують депутаток так голосно, що просто неможливо розчути, що вони кажуть.
За іронією долі, коли жінки стикаються з таким ставленням, із благими намірами їм часто рекомендують рішення, що призводить до того ж самого результату, якого й домагаються кривдники – до їхнього мовчання. Вам кажуть: «Не видавайте кривдників. Не звертайте на них уваги – вони тільки цього й чекають. Сидіть тихенько і просто «заблокуйте» їх». Як зі старої заїждженої платівки ще досі лунає ця жахлива порада – «терпи і мовчи». Даючи можливість хуліганам без жодних перешкод заполонити ігровий майданчик.
Із діагнозом розібралися, але яке призначити лікування? Як і більшість жінок, я б і сама хотіла знати. Мабуть, не існує групи подруг чи жіночого колективу, який би регулярно не обговорював повсякденні прояви питання «міс Тріґґс» – чи то в офісі, чи в залі засідань, чи на семінарах, чи то в Палаті громад. Як зробити так, щоб мою думку почули? Як зробити так, щоб її помітили? Як стати повноцінною учасницею дискусії?
Я не сумніваюся, що деякі чоловіки також стикаються з цим. Проте якщо й є щось, що об’єднує всіх жінок незалежно від їхнього походження, партійної належності, сфери бізнесу чи професії, то це класичний досвід невдалої спроби додати свій коментар. Скажімо, під час наради ви висловлюєте свою думку. Западає коротка тиша. І за кілька обтяжливих секунд якийсь чоловік продовжує з місця, на якому перед цим зупинився: «Отже, як я казав…». Із таким самим успіхом ви могли просто промовчати. Бо ж єдине, що вам тепер лишається — картати себе і нарікати на тих чоловіків. Адже, схоже, це не нарада, а їхній ексклюзивний дискусійний клуб.
Ті, хто все ж намагаються бути почутими, дуже часто культивують у собі певний вид «андрогінності». Як, наприклад, Мезія на Форумі або Єлизавета І у Тілбері. Свідомо наслідуючи прийоми чоловічої риторики. Саме так вчинила Маргарет Тетчер, пройшовши тренінг із постановки голосу. Спеціально аби понизити його тембр і додати йому авторитетності, якої, на думку її радників, бракувало в її голосі. І оскільки це зрештою дало плоди — то, вочевидь, таки мало сенс.
Однак усі подібні тактики, як правило, призводять до того, що жінки досі сприймають себе як аутсайдерок, які намагаються приміряти риторичні ролі, не відчуваючи їх своїми. Якщо говорити відверто, імітація чоловічої поведінки може бути швидким рішенням для жінок. Але не розв’язує проблему глибинно.
Нам потрібно ґрунтовніше розібратися з правилами функціонування риторики. І тут мені йдеться не про класичну тезу «чоловіки і жінки розмовляють різними мовами». Навіть якщо це й правда, то лише тому, що нас учили говорити по-різному. Також я аж ніяк не пропоную опуститися до рівня поп-психології а-ля «чоловіки з Марса, жінки з Венери». Щось мені підказує, що для реального прогресу у вирішенні «питання міс Тріґґс» нам слід повернутися до основних принципів природи авторитетності голосу, того, як вони формуються, і як ми навчилися зчитувати впливовість там, де ми її, власне, зчитуємо. І замість відправляти жінок на заняття з постановки голосу, аби вони виробили привабливий, глибокий, хрипкий і цілковито штучний тембр, ми мусили би предметніше замислитися, де пролягає прірва, яка уможливила домінування чоловічого дискурсу.
Тут ми знову можемо звернутися за порадою до римлян і греків. Справді, класична культура частково відповідальна за гендерний розподіл, притаманний нашому сприйняттю публічних виступів, чоловічого muthos та жіночого мовчання. Та все ж варто відзначити, що деякі античні письменники були обачнішими за нас. Вони чудово розуміли, що стоїть за такими уявленнями, непокоїлися їхньою відвертістю і навіть вдавали, ніби борються з ними. Так, Овідій рішуче позбавляв своїх персонажок голосу, перетворюючи, а то й спотворюючи їх. Але водночас він підштовхував читачів до думки, що комунікація може виходити за межі людського голосу, і що жінок не так легко змусити мовчати. Філомела втратила язик, але їй усе одно вдалося викрити ґвалтівника, виткавши свою історію у гобелені (саме тому шекспірівська Лавінія втрачає не тільки язик, але й руки).
