Цього року новий очільник Національного Антарктичного наукового центру Євген Дикий зробив заяву, яку чекали майже 20 років: після багаторічної перерви на станції «Академік Вернадський» знову працюватимуть жінки.
Україна має станцію з 1996 року. Туди щороку на цілий рік їде експедиція для проведення наукових досліджень. На перших зимівлях жінки успішно працювали й мали вагомі наукові результати. Але після 1998 року було прийняте неофіційне рішення – не брати жінок. Навколо цієї заборони було кілька сексистських міфів:
- жінки поламають техніку (про це серйозно на прес-конференції торік сказав учасник експедицій Євген Моісеєнко);
- жінки не витримають фізичного навантаження й чоловікам доведеться більше працювати (насправді роботу ділять порівну і проблем не виникало);
- одна з байок говорить про те, що одного року зі станції терміново мусили евакуювати породіллю й це було дуже дорого (насправді, такого не було).
Водночас, в інтерв’ю «УП. Життя» Євген Дикий додав, що «був випадок евакуації зі станції чоловіка з грижею. Після цього ж ніхто не заборонив чоловікам працювати на станції».
Однією з полярниць, які в 1997/98 роках брали участь у зимівці, була відома метеорологиня Світлана Краковська. Зараз вона – представниця України в Міжурядовій групі експертів зі зміни клімату (IPCC) і працює старшою науковою співробітницею Українського гідрометеорологічного інституту ДСНС України та НАН України. У команді Другої антарктичної експедиції (1997–1998 років) серед 13 учасників було четверо жінок: геофізичка Марина Орлова; метеорологині Світлана Краковська і Людмила Маньковська; кухарка Галина Колотницька. Опісля на станції були лише сезонні дослідниці, що проводили в Антарктиці по кілька тижнів.
У цій експедиції Світлана Краковська справді зустріла майбутнього чоловіка. З зимівки подружжя поверталося судном 2 місяці, і стати на облік у поліклініці Світлана змогла тільки на шостому місяці вагітності, за що вислухала багато докорів від лікарів. Але жодних підстав говорити про те, що це вплинуло чи заважало роботі станції, немає, оскільки, наприклад, вагітність не зашкодила жінці піднятися на декілька гір, серед яких одна досить складна, чи випробувати себе в пірнанні в гідрокостюмі, не кажучи вже про сумлінне виконання повсякденних обов’язків. Зараз Світлана Краковська разом із чоловіком виховує вже чотирьох дітей і є однією з найвідоміших експерток зі зміни клімату в Україні.
«Повага» поговорила з полярницею про те, як це — рік прожити на станції практично без зв’язку з рідними, а також про те, як сексистські забобони заважають науці.
«До Антарктиди відвідала Арктику і Сибір»
Ми справді були першими жінками, що зимували на станції «Фарадей-Вернадський», але жінки там бували ще до української команди. Тому, до прикладу, там є окремий жіночий туалет. Узагалі життя на станції достатньо комфортне: є гаряча вода та всі зручності.
Я закінчила Ленінградський гідрометеорологічний інститут за спеціальністю метеорологія, дуже люблю подорожувати. До того, як я потрапила на Антарктичну станцію, була і в Сибіру, і в Арктиці. Для мене було цілком логічно поїхати і в Антарктиду. Ті, хто мене знає, не дивувалися таким планам.
Оскільки я працюю в Українському гідрометеорологічному інституті, то перед тим, як Україна отримала станцію «Фарадей», яка згодом стала «Вернадським», до нас прийшли науковці, які шукали підтримки та обґрунтування того, що Україні потрібна ця станція для досліджень. В інституті провели Вчену раду з цього питання, дали позитивний висновок. Тоді я вперше почула, що можливо Україна матиме станцію в Антарктиді, і сказала колезі навіть не замислюючись: якщо це станеться, то я точно там буду.
Через півроку, це була осінь 1995 року, до нас в інститут по рекомендації щодо озонометричних спостережень зайшов Віктор Ситов, який, до речі, у цьому році вкотре поїхав на станцію начальником 23 експедиції. А тоді він був у складі першої групи п’ятьох українців, що мали приймати станцію від британців. Саме від нього я дізналася, що в нас уже є станція й туди цілком реально потрапити.
Розуміла, що це може бути складним випробуванням. На той час мені було 26 років, уже мала певний життєвий та експедиційний досвід. Почала розмірковувати над усіма плюсами та можливими складностями в такій далекій і тривалій подорожі. Врешті-решт вирішила, що коли буде нагода, то не відмовлюся. Через рік в інституті знову зустріла полярників. Тоді вже шістьох метеорологів чоловіків – претендентів на зимівку забракували через стан здоров’я й на станцію вирішили взяти жінок, оскільки більшість співробітниць гідрометеорологічного напрямку – жінки.
Я відразу погодилася, оскільки вже вирішила, тільки перепитала: «Я згодна, кажіть, куди йти?». Чесно кажучи, вони спершу не повірили, думали, що жартую, і ще півгодини переконували в перевагах участі в експедиції. Я ж не потребувала додаткових аргументів і лише намагалася взнати адресу.
Наступного дня я вже була в Антарктичному центрі, пройшла невеличку співбесіду англійською мовою. Станція розташована неподалік від американської «Палмер» та англійської «Розера», тому дуже важливо, щоб члени експедиції за потреби могли порозумітися. На той час я також закінчила курси радіооператорів, знала код Морзе, що теж стало в нагоді. Плюсом також був мій майже 10-річний досвід альпінізму в горах Кавказу та Середньої Азії, у Криму та Карелії, лижних походів у Хібінах, сплавів на байдарках та катамаранах річками Упалу, а також ще студентська практика на гідрографічному судні від Петропавловська-Камчатського навколо Чукотки, повз острів Врангеля до Певека – і назад до бухти Провидіння.
Пізніше я познайомилися з іще однією метеорологинею Людмилою Маньковською, яка теж готувалася до експедиції.
«Не було розподілу на чоловічу та жіночу працю»
Зрозуміло, що така тривала поїздка потребує фізичного здоров’я. На станції роботу теж ділили між усіма. З одного боку, є власна робота, у мене це метеорологічні виміри та їх первинна обробка, а є робота, яку ділять між командою. Зрозуміло, що жінки зазвичай трохи слабші, але бувають дуже різні випадки. У нас, наприклад, не було розподілу на чоловічу та жіночу працю. Якщо сніг прибирали, то всі, мили станцію теж разом.
Розпорядок дня ми формували приблизно так само, як і британці, яким раніше належала станція. Кожен мав свій перелік обов’язків і за своїм графіком працював. Ну наприклад, сніданок кожен готував собі сам у той час, коли зручно. За графіком ми приходили на обід та вечерю. У метеорологів розпорядок був достатньо жорсткий, бо ми маємо виходити в певний час і робити виміри. Окрім того, я працювала системною адміністраторкою, налаштовувала комп’ютери, а ще навчала інших основам альпіністських технік, зокрема й на льодовику.
Бувало, що хтось захворіє, то інші допомагають. От у нас був випадок, коли захворіла Галина, яка готувала їжу, то ми два тижні готували по черзі. Нормальна командна робота.
«Після зимівки я ще років три не могла дивитися на макарони»
У 1997 році на станції був специфічний раціон. І тут справа не стільки у фінансових можливостях, скільки в досвіді, оскільки продукти завозять практично раз на рік. Ми були у другій експедиції, тому закупку товарів ще не відпрацювали так, як зараз. Пригадую, що взагалі не було соків, нам закупили такого розчину «Юпі», який пити постійно неможливо. Зрозуміло, що свіжих овочів, та навіть і заморожених, було дуже мало.
Я дуже люблю омлет, але на станції його доводилося робити з сухих яєць та сухого молока. Тому після зимівки я ще років три не могла дивитися на ці продукти, як і на макарони. А наступні років п’ять могла хіба спробувати, але не смакувати точно. Досі відрізню на смак суху картоплю. Нам давали вітаміни. Але пам’ятаю, що мені дуже не вистачало кисломолочних продуктів, а одного разу наснилася така гарна черешня на дереві, що я навіть її запах відчула вві сні, хоч ніколи так уже дуже її й не любила.
Зв’язок із Україною
Ми мали 10 хвилин радіозв’язку на місяць. Можна було писати електронні листи. У туристичний сезон можна передавати листи кораблями та яхтами, які зупиняються на екскурсії. Офіційна пошта приходить раз на рік.
Якось ще до Антарктиди я їздила на конференцію й познайомилася там зі священиком у Швейцарії, він написав мені вітання з Новим роком електронною поштою, запитав адресу, щоб надіслати невеличкого подарунка – записничка з видами гір Швейцарії, про які я йому колись казала, що мрію туди потрапити. Я йому відповіла, що наразі я в Антарктиді і маю можливість сходити на дивовижні гори навколо. Він був такий вражений і ще більше захотів мені його надіслати, але вже було мало часу, експедиція закінчувалася, я могла поїхати зі станції, не отримавши пошти. Тоді він направив бандерольку на церкву порту Стенлі, що на Фолклендських островах, і попросив тамтешнього священика допомогти доставити на станцію. Той не відмовив і передав із яхтою, що мала зайти на «Вернадський». Так я отримала цей дуже для мене цінний дарунок, сповнений сердечним теплом стількох людей, що були раді допомогти.
Часто питають, що найбільше вражає на станції, в Антарктиді. Так от, це не тюлені й не пінгвіни, а ті люди, які працюють за шістдесятою паралеллю й один одного підтримують.
«Жінок нема тільки на українській і російських станціях»
Мені здається, що позиція не брати жінок — це пережиток радянської політики, бо жінок немає тільки на російських станціях і на нашій. Хоча на тій зимівці в 1997 році на російській станції «Беллінсгаузен» була одна жінка, дружина начальника станції, працювала там коком. Їй було дуже сумно, і ми з Галею з нею часто розмовляли по радіо, підтримували морально. Тоді в них склалася критична ситуація, не дійшло судно з харчами, і тому вона дуже переживала, оскільки мала зовсім малий вибір продуктів. Всі станції навколо, в тому числі й ми, передавали їм через яхти та туристичні суди все, що могли – то пару ящиків консервів, то олію, то цукерки з печивом.
Є багато дивних думок про те, чому не варто брати жінок на станцію. Є нормальні чоловіки, які не розуміють чим жінки завинили. А є ті, що кажуть: «Мене туди жінка не відпустить, якщо буде знати, що там є інші». До речі, з моєї точки зору найчеснішим був саме Євген Дикий, коли в інтерв’ю казав, що така заборона схожа на вимогу мусульманським жінкам носити спеціальний одяг, щоб не «тривожити» чоловічу сутність. Є думка, що жінки не можуть виконувати важку фізичну роботу, але яку? Я кажу, що справді я не зможу за раз перенести 50 кг, але й далеко не всі чоловіки це зможуть. І якщо вже така критична фізична підготовка, то давайте введемо якість тести на це, як колись нормативи ГТО. Знайдуться дівчата, які їх із легкістю виконають.
Та й узагалі, жінки під час вагітності місяцями носять додаткові 10-20 кг ваги – чи можна після цього їх називати слабкою статтю? Зате жінки зазвичай охайніші, дисциплінованіші й відповідальніші. Тому, на мою думку, для зимівки з 12 людейпотрібно підбирати саме команду за професійними та психологічними критеріями. Єдине, не потрібно з однієї крайності впадати в іншу і, наприклад, робити при відборі в експедицію якісь переваги для жінок. Тому мені не дуже до вподоби те, що наразі заява в.о. директора НАНЦ – не перешкоджати участі жінок в експедиціях – представляється в медіа як чи не найбільше досягнення.
Це відновлення справедливості, безумовно, але в НАНЦ дуже багато інших проблем, які потребують нагального вирішення. Та й, чесно кажучи, не просто мені постійно обговорювати публічно подробиці мого приватного життя – кому яке діло до моїхвагітностей? Хтось від цього постраждав? Як на мене, придумана байка «про багатозатратну евакуацію породіллі», про яку я дізналася зовсім нещодавно, тільки підкреслює небажання чоловічого керівництва міняти своє відношення до проблеми рівних прав та відповідальності чоловіків із жінками.
Якби була можливість іще раз поїхати в Антарктиду, то я б це зробила, але не на рік. Тепер у мене четверо дітей, за яких я відповідальна, я не можу їх залишати так надовго. Направду, і про дітей тих, хто зимує, і про жінок, які залишаються вдома, можна було б окремо написати. Можу запевнити, що чекати – набагато важче, оскільки наразі я єдина жінка, яка й зимувала, і чекала вдома зимівника – чоловік поїхав ще раз на станцію, коли в нас було двоє маленьких донечок.
У нашій експедиції було двоє жінок, які мали по одній дитині. У подружжя з «Беллінсгаузена» двоє дітей чекало на них удома. Зрозуміло, що вони дуже сумували, але це був їхній вибір, їхнє життя, їхні пріоритети на той час – і їхнє врешті-решт. У мене зараз пріоритет у тому, щоб діти знайшли своє місце в житті й були не менш успішними та щасливими, ніж ми. Для цього ми намагаємося подорожувати разом із дітьми, показувати їм цей неповторний і різноманітний світ.
Наприклад, коли маю відрядження в Європу, то запрошую всю сім’ю з собою. Розробляємо маршрут, де що є цікаве по дорозі, сідаємо в машину і їдемо. З найменшим почали їздити, коли йому було лише 2 місяці. Зрозуміло, що без підтримки чоловіка та інших дітей це було б неможливо. Тому ми – не просто сім’я, ми – команда, що прагне досягти успіху для кожного.
Авторка: Мар’яна Вербовська
Фото: архів Світлани Краковської
