• Home
  • Статтi
  • «Ти дівчина, в тебе будуть закохуватись» та інші історії жінок на війні
Статтi

«Ти дівчина, в тебе будуть закохуватись» та інші історії жінок на війні

Як служать українські жінки у війську та які перешкоди виникають у них під час адаптації до мирного життя? Про це Повага поспілкувалася з трьома ветеранками АТО.

Людмила Дем’яник, яку бійці знають за позивним «Катруся Стріла», провела на Донбасі майже два роки. Однак потрапити до війська жінка намагалась тричі. Спершу «штурмувала» із проханням взяти на фронт військкомат, а потім Нацгвардію. Коли отримала відмови — пішла у добровольчий батальйон, однак і там не одразу погодилися взяти жінку.

Вона розповідає, що «просилась» у добробат «Правого сектору» майже два місяці. Вдалося вмовити, каже Людмила, коли сказала, що може їхати у зону конфлікту в якості психолога.

«Не брали на фронт, бо не вважали, що дівчатам там місце. Хлопці виховані в націоналістичних традиціях, що жінка має бути вдома: дітки, кухня. Але бачили бажання, я пройшла багато вишколів і на той час, скажімо, була бойовою одиницею», — розповідає Людмила.

Ветеранка згадує і про інші побоювання, які висловлювали військові, коли не хотіли її брати на службу:

Людмила Дем’яник, фото Jenn Blatty

«Ти дівчина, в тебе будуть закохуватись, нащо нам тих проблем. Нам треба воювати, нам треба села забирати одне за другим. Що ти там будеш робити, там немає де помитись, де поспати, поїсти, одягнутися, зовсім немає умов».  

Зрештою, Людмила працювала в добробаті психологинею, згодом інформаційницею, після чого стала помічницею начальнику штабу, а потім і керівницею волонтерської служби.

«Командування намагалось якнайменше відправляти у різні бойові зіткнення, але бувало»,  — розповідає Людмила.

Із фронту у мирне життя Людмила повернулася на початку 2016 року. Впродовж перших двох років жінка адаптувалася до Києва, адже до війни жила в Івано-Франківську.

«Важко стало після двох років. Вже півроку я працюю з психологами, психотерапевтами, в групах підтримки. Повернення, я розумію, ще буде довгим», — розповідає ветеранка.

Жінка каже, що їй стало складно стримувати емоції у транспорті, коли люди висловлюються критично про армію та про неї як ветеранку.

«В мене були чотири критичні випадки, у двох із яких я просто силою виштовхала двох бабусь, в одному чоловіка викинула з автобуса, в четвертому вже поліція приїжджала», — розповідає Людмила.

Після повернення до мирного життя Людмила і надалі продовжує спілкуватись із товаришами по службі. Вона зазначає, що більше не спілкується із друзями, яких мала до початку перебування на Донбасі. «На 100 відсотків всі колишні друзі відпали», — каже ветеранка.

Крім того, перебування Людмили на фронті не підтримували рідні.

«Підтримує мене тільки моя дочка. І все. Решта розуміє це так: я поїхала кудись – на заробітки, на розваги. Вони ніяк ніколи мене не підтримували. Не телефонували і не цікавились, чи ти маєш броню, чи ти там поїла. Таких класичних запитань до мене ніколи не було», — говорить жінка.

Станом на серпень цього року в Україні понад 12 тисяч ветеранок, які мають статус учасниць бойових дій. Такі відомості навела українська науковиця Тамара Марценюк під час презентації попередніх даних соціального дослідження «Невидимий батальйон 2.0: повернення ветеранок до мирного життя». Науковиця зазначила, що такі дані вони отримали від Державної служби України в справах ветеранів та учасників АТО. Загалом, за інформацією відомства, в Україні офіційно визнані ветеранами 350 тисяч людей.

Одна з науковиць соціологічного дослідження Анна Квіт зазначає: вдалося з’ясувати, що під час адаптації до мирного життя ветеранки зазнають упередженого ставлення та стигматизації.

«Жінки-ветеранки часто стикаються із тим, що працівники служб зайнятості, лікарі, психологи навіть питають, що вони там робили, чому, ви ж жінка. Якщо у них є діти, то як ви могли залишити дітей і піти воювати. Або очікують, що жінки, повернувшись, будуть виконувати традиційні жіночі ролі, що вони не ветеранки, не люди, які пережили важкі події і намагаються повернутися до мирного життя, а – жінка, мати, яка повинна все це робити», — зазначає науковиця.

Олена Максименко

Ветеранка Олена Максименко розповідає, що має підтримку від друзів та рідних, оскільки вони є «ідейними». Дівчина служила півроку в добровольчому батальйоні парамедиків «Госпітальєри».

«Багато займалась інформаційною роботою, хоча так само з усіма бійцями-медиками виїжджала на передову і  розділяла все, що випадало на їхню долю», — розповідає Олена.

Ветеранка раніше працювала журналісткою у сфері культури, однак після служби почала писати на військову тематику. Олена зараз їздить на фронт та пише звідти репортажі для різних українських видань.

«Спочатку мені було дуже важко повернутися. В мене була криза, коли я повернулася. Зарубали близько 5 моїх матеріалів – і в мене була майже істерика, я подумала, що померла як журналіст, і ніколи не зможу займатися тим, чим займалася раніше. На фронті я вже себе потрібною не відчувала, вернулась сюди і розумію, що тут теж ні», — каже Олена.

Вона розповідає, що згодом їй таки вдалося повернутися в журналістику, але чи повернулася зараз у мирне життя, їй важко сказати.

«Я зараз живу між двома світами. Але мені подобається думка, що я слугую таким місточком між світом там і світом тут».

Журналістка розповідає, що не зустрічалася з дискримінацією на фронті.

«Я була в добровольчому батальйоні. В таких батальйонах відкритіше сприйняття жінок. — каже ветеранка, — Ніяких упереджень не було. Борщі готувати не ганяли».

Також додає, що їй пощастило з оточенням, бо і рідні, і друзі її розуміють.

Однак дівчина зізнається, що коли намагалася влаштуватися на роботу в офіс — довго не витримала.

«Мені було важко. Всі ці розмови незрозуміло про що. Я там пропрацювала буквально кілька місяців і втекла», — розповідає Олена Максименко.

Катерина Приймак

Катрина Приймак, як і Олена Макименко, була парамедиком у добровольчому медбатальйоні «Госпітальєри». Дівчина пробула на війні 11 місяців, де з передової евакуйовувала поранених до лікарень та карет «швидкої допомоги».

«Якщо згадувати дні повернення, то я 5 днів дивилася кривавий серіал «Гра престолів» , не виходила з дому, не мила голову. Ходила поїсти, весь час лежала, не хотілось нічого робити, поки це не закінчилось і я пішла на роботу», — розповідає Катерина.

Після повернення до мирного життя ветеранка упродовж трьох років працювала на телебаченні і максимально відмежувала себе від війни.

«Якось я це викреслила з життя – і ніби цього не було. Не знаю, це правильно чи ні. Я вдарилася в роботу, почала здобувати нові навички і повністю себе відгородила, майже ні з ким не спілкувалася, лише з близьким колом ветеранів, які також працювали в сфері кіновиробництва і телебачення», — пригадує Катерина.

Каже, що довгий час намагалась відрефлексувати свій досвід перебування на війні і пережити це.

«Тільки після цього мене відпустило. І я знову в строю, але на війну уже повертатися, саме до військових якихось обов’язків, не бачу в собі сили. Мені здається, що це інше життя. І коли ввели воєнний стан, це мене повело на роздуми, що я буду робити все можливе, щоб у нас було квітуче і щасливе суспільство», — каже ветеранка.

Катерина Приймак розповідає, що тільки зараз повертається до діяльності, яка пов’язана із військом: працює із посестрами над створенням жіночого ветеранського руху.

Наталія Роп

Схожі записи

Традиційні цінності та екстремізм: як в Україні «приборкують неугодних»

admin

Ольга Бєлькова: жінок-політикинь чують слабше, ніж чоловіків

admin

«Ця робота не як у кіно», – перша і єдина в Україні жінка-водолаз

admin

Залишити коментар