Олекса Стороженко — недооцінений письменник ХІХ століття, що наслідував творчість Миколи Гоголя, носив «самоіронічні» плекані вуса півмісяцем (за словами Соломії Павличко) і переконливо імітував живе мовлення на письмі. Як і в багатьох авторів того періоду, у прозі Стороженка неминуче натрапляємо на задавнені історичні обра́зи, національні упередження та патріархальну зашкарублість — особливо ж діставалося полякам, євреям і розумним жінкам. Та поза тим, деякі його тексти парадоксальним чином не множать стереотипи, а борються з ними: йдеться передовсім про часткове схвалення жіночої ініціативи у стосунках; створення важливого образу відповідального й емпатичного батька; та осмислення відкритості традиційного українського суспільства щодо киримли.
Оповідання «Прокіп Іванович»: право дівчини заслати старостів до вподобаного хлопця
Сватання у традиційній українській культурі — прерогатива чоловіків, що звично були соціально мобільнішими за жінок і, відповідно до правового дисбалансу, мали більше суб’єктності. Так, за етнографом Хведором Вовком, ритуал сватання парубка до дівчини зберігає відгомін найдавніших форм пошлюблення: умикання (викрадення) та купівлі молодої. Зазвичай свати (рідше — свахи), входячи до хати потенційної нареченої, заводили оповідання про полювання князя-парубка на куницю-дівицю, яка заховалася в цій оселі і яку князь конче потребує забрати з собою. А опісля згоди дівчини та батьків на заручини «посли» молодого ритуально пропонували залагодити справу мирним шляхом і діставали пляшку горілки як символічний викуп.
У цій звичаєвій системі координат присуд дівчини — чекання: представниця жіночої статі могла відмовити залицяльнику (зокрема почастувавши гарбузом). Проте їй не суджено було взяти на себе роль шукача, а не шуканого об’єкта, за який дають винагороду. Тим цінніші поодинокі згадки про гендерні інверсії (зміни звичного порядку) у шлюбних обрядах, як-от у випадку сватання Уляни Голубівни до Прокопа Івановича в оповіданні Олекси Стороженка.
Сватання-навспак
Прокіп Іванович — це колишній січовик і панський прикажчик, що не боїться й самого чорта, а от закоханих бісиків в очах Уляни, як на диво, страхається. Надто вже він ніяковий і не звиклий до взаємодії з жіноцтвом. Пан, що хоче спарувати двох соромляж, жартівливо намовляє Уляну самій засватати Прокопа, а не мучити себе марним очікуванням.
Опісля роздумів і вагань Голубівна таки наважується. Домовляється з подругами про те, щоб вони, взявши паляницю з сіллю, прийшли від її імені просити Прокопа Івановича дати згоду на шлюб. Роль об’єкта, а не суб’єкта вибору, до якої прикажчика приневолюють вигадки «иродових дівчат», одразу переводить його в розряд панночок. Саме так Прокопа Івановича комічно величають пан та свашки.
Травестійне сватання-навспак, як і традиційне, завершується пов’язуванням рушників, запинанням хусточки за пояс Уляни (хусточка на поясі молодого — ознака успішних заручин) та запиванням шлюбної угоди. Щоправда, не горілкою, а панським чаєм. Відтак учасники церемонії, вдосталь нареготавшись, домовляються, що назавтра засилатимуть сватів уже до Уляни, себто «по закону». Адже пропозиція, що йде від жінки до чоловіка (навіть за його згоди), не має жодної ваги в очах громади. Попри це, Уляна все ж досягає своєї мети, інспірувавши безініціативного Прокопа Івановича своєю активною позицією.
Радше поодинокий випадок, аніж свідчення традиції
Гарно, коли добра «кумедія» дієва і спричиняє бажані зміни, але невже жіноче сватання аж ніяк не могло відбутися у традиційному українському суспільстві не як жарт, а як дія легітимна? У цьому контексті, звісно, можна згадати, що військовий інженер і фортифікатор ХVII століття Гійом Левассер де Боплан, відвідавши українські землі, зафіксував в «Описі України…» (1651 р.) звичай, коли закохані дівчата приходили до хати свого обранця й відмовлялися йти звідти, доки парубок не погодиться взяти наполегливу залицяльницю за дружину. Однак багато вчених, зокрема історик та етнограф Володимир Антонович, тлумачили цю ситуацію радше як поодинокий випадок, аніж свідчення традиції. Тож в умовах домінантного нетолерування жіночої ініціативи стороженківський дотеп набуває вельми серйозного значення.
Оповідання «Мірошник»: відповідальне батьківство
«Батька діти не дуже притягають, так, що часом здається, мовби він любить їх лише через матір. Часто навіть удають батьки, нібито кохають свої діти, але тримаються від них подалі», — фіксує народну філософію батьківства етнограф і педагог кінця ХІХ — початку ХХ століття Марко Грушевський.
Догляд за маленькими дітьми та їхнє виховання в традиційному суспільстві зазвичай покладали на жінок. А отже й відповідну чесноту емпатії приписували передовсім матерям, що зокрема рясно фіксує українська пареміологія (розділ науки, що вивчає приказки, прислів’я, афоризми тощо): так би мовити, «у дитини заболить пальчик, а у матері серце» та ін. Проте в оповіданні «Мірошник» Олекси Стороженка годує й лікує немовлятко, а отже й боліє за нього серцем саме батько — у той час, як мати займає типово батьківську, відсторонену позицію.
«Батьківський син»
Перший син у мірошника Сидора Кравченка народився хворобливим. Від болів дитина зсохлася до самих хрящів. У першу ж ніч немовля хрестять удома й нарікають Іваном, бо до звичних церковних хрестин воно може не дожити.
Традиція домашнього «екстреного» хрещення надзвичайно важлива. Адже відповідно до народних вірувань нехрещені діти по смерті перетворюються на потерчат і блукають, не маючи спокою. Наприклад, про тривання цього обряду вже у ХХ столітті писав у автобіографії письменник Анатолій Дімаров, відомий романом «І будуть люди». Зі сповитка він був дуже вертким, тож одного разу впав зі столу (мати на секунду відвернулася до печі). Від удару посинів та перестав дихати. Батько, аби немовля не відійшло у засвіти нехрещеним, сам опустив його в ночви з холодною водою, промовляючи молитву. І тоді змерзла дитина нарешті закричала.
Маленький Іван із оповідання Стороженка навпаки, хоч і страшенно кволий, душиться криком. Це зрештою остаточно виснажує матір, яка ігнорує хворого сина й перемикається на інших здорових дітей. Натомість батько, якому жаль стає покинутого малюка, відтоді не розлучається з ним. Дбає про нього і вдома, і на роботі, беручи сина з собою в поле. Як наслідок, Іван так прив’язується до лагідного батька, що в селі його називають не інакше як «батьківським сином».
Прикметно, що й загибель сина передчуває саме тато. А отже текст «Мірошник» засвідчує міцність психологічного (і навіть метафізичного) зв’язку між відповідальним і співчутливим батьком та дитиною.
Оповідання «Дорош»: етнічний і релігійний Інший та інтеграція в українське суспільство
Писав Олекса Стороженко і про толерантність традиційного українського суспільства до етнічного й релігійного Іншого. Так, в оповіданні «Дорош» однойменний персонаж рятує від погоні козаків татарина, який згодом повністю інтегрується в українську сільську громаду.
Сторінки дружніх відносин в історії двох народів — українців та киримли — фіксують обидві літератури. Прикметно, що, либонь найважливішими в цьому контексті є роки Хмельниччини, коли війська гетьмана Богдана Хмельницького та хана Іслям Ґерая ІІІ боролися по один бік. Про це зокрема йдеться в таких кримськотатарських поемах, як «Тугай-бей» Джанмухаммеда та «Сефернаме» Едіпа Ефенді. Натомість Олекса Стороженко оповідає про приватні приязні взаємини татарського кіннотника й колишнього січовика-драгомана в середині XVIII століття. Головний герой Дорош народився 10 березня 1652 року, на момент описаних подій він сивий старець.
Відчувши ваготу років, Дорош залишає кіш і осідає на хуторі. Щоб поставити власну пасіку і провадити життя, гідне героя агіографічної літератури. Під час одного з набігів заблукалі татари застрягають у болотах. І вже знайомий нам дід-пасічник допомагає їм вибратися на сухе, пояснивши татарською мовою маршрут. Вражені татари відмовляються від ідеї знеголовити старця. І запрошують до Дорошевого саду свого ватажка, якого колишній січовик гостює медом і кавунами. Направду дипломатичний жест, адже такі звичні слова, як баштан та кавун — запозичення з турецької. За це ватажок красно дякує Дорошу й дарує йому натомість ошатний турецький килим.
На зворотному шляху один із татар просить порятунку в старця й обіцяє йому за це довічне служіння. І Дорош зберігає йому життя так само, як татари перед цим помилували і його самого. Хитрий пасічник ховає татарського вояку під одним зі своїх вуликів. А коли п’яні козаки починають лаятися й лізти до вулика по мед, татарин, за напучуванням Дороша, імітує присутність нечистої сили. Прикметно, що Олекса Стороженко засуджує вживання алкоголю межи козаками. Що наводить на думку про альтернативну тверезість татарського війська, яке може мислити спокійно й за потреби стримувати агресію.
Чорт і Чортенки
Після цієї пригоди порятований ще три роки живе з Дорошем. У цьому, за словами дослідниці Ганни Останіної, хоч і простежується фабула взаємин Робінзона і П’ятниці, усе ж немає слідів неоколоніалізму. Своїм служінням татарин виконує лицарський борг, накладає на себе своєрідну епітимію (покуту) за зброю, обернену проти іншого народу. Згодом він і зовсім охрещується в монастирі (на той час релігійна спільність важила набагато більше за етнічну). І, перейшовши у християнство, стає повноправним членом українського села. Одружується з українкою і працює «коновалом» (лікує як худобу, так і людей), за що сільська громада його дуже шанує. Особливо ж Олекса Стороженко акцентує увагу на лікуванні свиней, що вельми симптоматично в контексті зречення мусульманства.
Окрім цього, варто також зазначити, що українським прізвищем татарина стає Чорт, а його нащадків звуть Чортенками. У тексті Стороженка таке наречення є радше свідченням українського гумору. Так, козакам вигадували кумедні прізвиська відповідно до пригоди, яка їх спіткала (татарин удавав чорта під вуликом, а отже ним його тепер і називають). Тож ідеться не про асоціювання всього народу з демонічними силами або бажанням образити, а про комізм і винятковість окремого випадку.
Таким чином Олекса Стороженко демонструє готовність українців та українок XVIII століття до співжиття з етнічним і релігійним Іншим у межах громади. І до повної інтеграції (аж до змішаного шлюбу) представника іншого народу за умови його переходу до християнства.
***
Усі три описані ситуації — жіноче сватання, догляд батька за маленькою дитиною та толерантне ставлення до іноземців та іновірців — є звичними для сучасних читачів і читачок. Проте аж ніяк не були буденними досвідами для людей ХІХ століття. Було б наївно вважати, що Олексі Стороженку залежало на подібному просвітництві й меті розхитати усталені в суспільстві звичаї. А все ж персонажі й персонажки з цих трьох текстів дозволяють собі відрізнятися від інших і ставлять цінність людського життя й почуттів вище за умовну норму.
Валерія Сергєєва
