Забиваюся в куток гігантського м’якого крісла. Навіть вдається не розлити чай. Баба Галя дістає кульок цукерок, бере нам по кілька штук і жваво ховає назад до шафи. По-змовницьки підморгує мені: «Щоб дід не знайшов». Сідає навпроти й напів лагідно, напів вимогливо: «Розкажи мені, дочечко, як ти?»
Глибоко вдихаю й готуюся до танцю на мінному полі. Попри всю зворушливість моменту, небезпечно забувати, що я така ж уперта, як її син, а вона така ж вибухова, як ми з ним разом узяті. І всі троє ми чарівно нестерпні. Як і наші безпричинно-традиційні скандали.
Наступного дня я вже в сусідньому селі. Вмощуюся на мініатюрному дивані, поки інша моя баба, Ніна, воює з пультом від телевізора й виставляє звук саме так, аби ми з серіалом рівноцінно доповнювали одне одного. І їй вдається, як завжди, бездоганно. Починає розказувати перша. Про болячки, кота, як давно не ходила до церкви і як складно стало ходити взагалі.
Моя черга.
Видихаю й починаю добирати правильні слова. Я така ж запальна, як і її дочка, а вона, натомість, найспокійніше створіння на всі гілки родини. Навряд чи ми багато в чому схожі, проте чорні густі брови я успадкувала явно від неї.
Обом бабусям я тоді заявила, що феміністка. Це просто гармонійно вписалося в обидва контексти. В очах баби Ніни чітко проглядалося, як вона римує феміністку й сатаністку і стрімко проводить паралелі. Баба Галя поставила питання чітко і одразу: «шо то?»
Я за рівні права.
Я за рівні можливості.
Так, я хочу в майбутньому заміж.
Ні, я не оголюю груди на мітингах.
Обом цього вистачило. Обидві регулярно питають, чи я ще не збираюся заміж. Потім, як із дитинства завчене, говорять, що дівчині важливо мати поруч надійного чоловіка. Ніколи не сперечаюся. В однієї ця частина промови забирає хвилин десять, в іншої – буквально кілька слів.
Друга, Ніна, овдовіла сім років тому і щасливою у шлюбі не була, тож і про моє весілля говорить менше. Перша ж, Галя, з моїм дідусем побувала і в горі, і в радості. «Так треба» у її виконанні звучить палкіше і, звичайно, довше.
Після цього що одна, що друга, полегшено видихають. Наче офіційну частину завершено – і тепер спину можна тримати не так рівно.
Різними голосами, в різних будинках, з різними історіями, але так однаково благально звучить: «Живи для себе, поки можеш».
Обидві мої бабусі мають по двоє дітей. Обидві – сина і дочку. В обох по троє онуків. Для однієї я найстарша, для іншої – найменша. Історій із їхньої молодості я чула багато. Але слухаючи розумію – я для них доросла. Дітям такого не розказують.
Згадую одну з історій баби Ніни. Вона не раз порівнювала мої студентські роки зі своїми. Я вся в подорожах – вона вся у страхах. Якось вона, першокурсниця, чи не вперше вийшла погуляти містом, у якому навчалася. Десь біля гуртожитку до неї підійшов парубок. Почав чіплятися. На тверде «ні» бракувало сміливості. Говорила, що їй час додому, що має хлопця, що хоче піти…
«Боялась розізлити, страх як боялась. А як почав лапати, аж дихать перестала. Думала, зґвалтує», – говорить бабуся.
А я, здається, все це бачу. І облуплений гуртожиток, і її сукню в горошок, і стиснуті від страху кулаки. Той хлопець тримав її й не відпускав. Але потім на якусь хвильку відволікся й послабив «обійми».
«Як я побігла! Доцю, як же я бігла…»
Наступні три дні вона не виходила. Він стояв під гуртожитком. Просився в коменданта всередину. Просив інших студентів переказувати їй його погрози. І ті переказували.
Чому не пішла в поліцію? Чому не сказала батькам? Чому не попросила допомоги?
«Бо думала, що сама й виновата. А зараз і не знаю, чого так думала… »
Чому не пішла від чоловіка, коли вперше вдарив? А коли вперше зрадив? А коли вкрав гроші, які ти відкладала на освіту своєї дочки? Я не питатиму про це вголос. Я просто обіцятиму, що в мене все буде добре кожного разу, коли ти проситимеш мене берегти себе і якомога довше «жити для себе». Ти робиш це майже завжди, коли ми бачимося.
Інша бабуся в іншій розмові у відповідь на моє пояснення слова «фемінізм» каже, що це все правильно. І що слабкою статтю жінок називає переважно той, хто боїться її сили. Далі пригадує перші роки свого заміжжя. Про покійну свекруху говорить мало, але з непритаманною їй покірністю. Каже, що та її не любила й навіть вагітній загадувала всю найтяжчу роботу в господарстві.
А коли народився син, мій тато, вона мусила прив’язувати його за ногу до ліжечка й іти в поле на весь день.
«Часом Василь так плакав, шо поки я прийду, у нього вже голосочок зірваний. Маленький був, страшно було одному. А я не могла з ним сидіти. За тою роботою світу білого було не видно».
Потім розповідь про те, як вони з моїм дідом не купували собі взагалі нічого, аби тільки швидше збудувати хату. Дід, а тоді ще тільки молодий батько, любив прикладатися до чарки.
«Міг і крикнути, міг і вдарити. В сім’ї буває всяке…»
А потім різко змовкає, дивиться на мене. Читаю в погляді те, про що в сім’ї всі знають, але ніхто не говорить. Так і не народжені через бідність діти. Проковтнуті сльози. Зашрамовані рани.
«Але ти такого ніколи не терпи. Наше покоління все таке було. Може, хоч ваше чогось навчиться».
Потім каже, що все жінки чудово можуть. Хто не міг – не виживав. А за своє боротися мусить уміти кожен.
«Овва! То я, виходить, тоже хве… хвеменістка?», – театрально дивуючись і посміхаючись, питає баба Галя.
То є бабин фемінізм. Особливо в однаковій від обох бабусь підсумковій настанові – пожити для себе. Ще трохи. Ще довше. За трьох. Але за них двох – особливо.
Отож, їх завжди було в мене двійко. То в їхніх спальнях я правила свої найкращі уявні бали. То їхні спідниці, роздобуті десь у глибинах шаф, були мені за цілком реальні сукні, що я туди вдягала. То їхніми голосами мені звучить будь-чиє «ой, дочечко». І, звісно, то вони мене навчили, наскільки різними, але водночас однаково сильними бувають жінки.
Марія Смик
