Славік пішов між Різдвом і Меланкою. Вийшов зранку в аптеку, а вже за півгодини хтось із сусідів прибіг до маминої квартири сповістити: там Ваш чоловік лежить і кричить під гуртожитком.
За півтори години Славік помер у лікарні від травм несумісних із життям.
Зі своїх трьох чоловіків мама любила останнього, Славіка, найдужче і прожила з ним найдовше (майже 20 років).
Він був молодшим за маму на 13 років і аж бринів життям. Його не треба було просити, заохочувати, шпетити. Він був зугарний до всякої роботи й завше брався допомагати там, де його просили. Чи й ні. Його можна було відправити в льох по сьомому колу, бо забула, згадала, треба. Копати, сапати, вибирати – усім цим він залюбки займався сам, коли мама почала хворіти, та й до того, здається, теж.
Він не цурався прибирання, прання і праски. Певно, він не дуже і хвалився тим конвенційно жіночим ареалом, але завдяки мамі, так чи інакше, усі в селі знали, що він “золотий” (чи як вони собі там його тегали за своїм патріархальним тезаурусом).
Ні напівголодне дитинство в холодній хаті з матір’ю-алкоголічкою, що садила картоплю, коли Бог дасть, а викопувати забувала; ні народження власного сина у вегетативному стані, відтак десять років підтримування його біологічного життя, не позбавили Славіка жаги до життя: сонце вставало, квіти пахли, любити іншу, старшу за себе жінку можна, і почати з нею нове життя попри пересуди – також.
Легка вдача – таки талан, – думаю собі я, маючи геть протилежну.
Ще й музичний. Мав абсолютний слух, приємний тенор. Із юності викладав гру на духових. На додачу до музикалки керував оркестром. Грав на похоронах і весіллях. Заспівував у маминому народному хорі.
Тож, якби та любов поміж ними кудись і зникла б, то гармонія – ніколи. Бо обоє понад усе любили музику, авдиторію, сцену.
Святослав не був моїм батьком, а став вітчимом, коли я вже покинула домівку й жила своїм дорослим життям. У нас не було досвіду співіснування, та він був маминою опорою й радістю, і цього було більш ніж достатньо для моєї прихильності.
Відтак я завжди дивувалася його стабільно піднесеному настрою й відсутності озлобленості на кпини, що так щедро відсипала йому доля.
Останній рік, а точніше останні дев’ять місяців, він страшенно мучився через хворобу. Дорога операція нічого не вирішила, і він здався.
Якоїсь неділі, між цим самим Різдвом і Меланкою, він дістав плящину, налив по 20 крапель – собі й мамі – і сказав: “Яке ж ми все таки хороше життя прожили, Валюша”.
Чи можна було в цьому запідозрити намір? Так, якщо ви не знали Славіка.
Наступного дня, дорогою до аптеки, він заліз на будівлю напівзруйнованої п’ятиповерхівки, що стоїть розхристана й відлюдна вже чверть століття, і зробив той самий крок.
Його останні слова в лікарні були звернені до мами: “Я не міг допустити, щоби ти за мною, хворим, ходила”. Здається, її втішило, що ці слова випадково почули й медсестри…
Священник, що відслужив службу попри обставини смерті, дуже влучно підмітив: “Ніхто не знає думок людини в останні миті її життя. Так буває, коли фізичний чи ментальний біль заступає всіляку надію. Давайте пам’ятати про це”.
Він знав свою паству.
Алла Дорош
