Моя подруга Васіліса жартує, що не планує робити мамопластики, бо її груди – ветерани праці, вони годували дитину майже два роки. І в такі моменти я думаю, що «щось негаразд» не з грудьми, які змінилися після грудного вигодовування, а з нашим уявленням про прекрасне. Жіноче тіло, яке пережило фантастичний досвід, чомусь у суспільному сприйнятті вважається недостатньо красивим. Виходить дивний парадокс: суспільство чекає від жінки, що вона народжуватиме, турбуватиметься про свою дитину, воно вже навіть іноді дозволяє їй бути вольовою та успішною, будувати кар’єру, розвивати науку, робити бізнес. Але при цьому всьому існує якийсь неписаний договір, який зобов’язує нас мати такий вигляд, наче цього досвіду в нас ніколи не було. Ми досі вважаємо, що шрами прикрашають лише чоловіків. Жінка має бути юною й наївною або хоча б створювати таку ілюзію.
Здається, жіноче тіло хвилює всіх. Воно заворожує й дивує навіть мене, жінку, яка з перемінним успіхом живе разом із цим тілом трохи більше тридцяти років. Воно надзвичайно складне й недостатньо вивчене, уміє змінюватися, бути сильним, граційним, чуттєвим, дарувати насолоду, витримувати біль. Зрештою, вміє створити, виносити й народити нове життя. Жіноче тіло настільки унікальне, що всю історію людства в нас намагаються забрати право розпоряджатися ним. Тисячоліттями жіноче тіло завойовують, контролюють, цензурують, безкінечно «поліпшують». Воно було й ресурсом, і окрасою, і гріхом, але час йому нарешті стати тим, чим воно є насправді – нашим досвідом.
Нещодавно мені потрапила до рук книжка Мей Маск «Жінка, яка має план». Дуже надихаюче чтиво. Мей зробила свій досвід союзником і стала рольовою моделлю, якої так бракувало жінкам у всьому світі. Вона з такою легкістю пише про те, як у свої 30 намагалася звести кінці з кінцями з трьома маленькими дітьми на руках, як переїжджала з країни в країну, як у 40 нарешті навчилася стильно виглядати й зустріла свою близьку подругу, з якою вони підтримують теплі стосунки вже 30 років. Про те, як після 50 її кар’єра моделі вийшла на новий рівень, а в 60 вона знялася оголеною. Вона не дивиться на своє життя як на банківський рахунок, що з кожним роком вичерпується. Для неї кожен прожитий рік – інвестиція в себе. Мей Маск не має жодної потреби приховувати сивину, зморшки, вік. Її тіло – її неймовірний досвід. І свідок життєвих звершень.
Думаю, що молодість надто переоцінена. Час – це лакмусовий папірець, який проявляє те, що ми насправді інвестували в себе. У нашій культурі прийнято викидати розбиту вазу, бо начебто вона має цінність лише поки нова. У Японії навпаки існує унікальна техніка реставрації – «кінцугі» – коли розбитий посуд склеюють золотими швами. Розбита чашка має шанс не лише не опинитися на смітнику, а й стати неповторним витвором мистецтва. Її цінність тільки зростає. Її досвід робить її унікальною.
Я люблю зморшки, по яких часто можна читати досвід конкретної людини: скільки вона сміялася, супилася, плакала. Вони не вороги, а свідки. Пам’ятаєте вже крилаті слова, які Маленький принц сказав трояндам: «… ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він був схожий на сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував, і тепер він став єдиним у цілому світі». Так ось, у юності ми – як красиві троянди із казки Екзюпері, як чистий листок. І лише прожитий досвід робить нас унікальними, унікальними як одне для одного, так і для себе. Час буває безжальним, але лише нам вирішувати, чи розсипатися на маленькі уламки, чи склеїти себе, наповнивши кожну зморшку та тріщинку прийняттям і любов’ю. Це саме те «золото», яким, немов у японському мистецтві «кінцугі», можна зцілювати.
Молодість свіжа, але безлика. Вік робить нас унікальними. «Шрами» прикрашають не лише чоловіків. Дівчата, може, таки час повернути нашим тілам право мати досвід?
Оксана Іванців,
очільниця ГО «Arts&Rights»
