Кампанія проти сексизму в медіа і політиці “Повага” у співпраці з Національним Демократичним Інститутом та видавництвом “Видавництво” за підтримки Швеції створила серію подкастів “Це зробила вона”. Слухати випуски виробництва “Радіо Поділ” можна на Apple Podcasts та Google Podcasts. Частину розмов ми представляємо і в текстовій версії. Репер Freel говорить з письменницею Іриною Цілик про акторку та режисерку Майю Дерен.
Вітаю всіх! Мене звати Андрій Фріл. Ми сьогодні говоримо про Майю Дерен, режисерку та акторку. Говоримо про неї з режисеркою та письменницею Іриною Цілик.
– Привіт, Ірино!
– Добрий вечір!
– Почнемо! Я знаю, що ти навчалася в університеті імені Івана Карпенка-Карого. Скажи, вам розповідали тоді про Майю та її роботи?
– Та ні. Я насправді про існування такої режисерки, як Майя Дерен, дізналася відносно нещодавно. Не знаю, соромно чи не соромно зізнатися в цьому, але дізналася якраз тоді, коли мені запропонували взяти участь у написанні статті для цієї збірки “Це зробила вона”.
Насправді, це страшенно цікава особистість. Вона не лише була режисеркою й акторкою, вона ще й була поеткою. Танцівницею, хореографкою. Жрицею вуду. Ну, тобто така особистість дуже багатогранна, справді непересічна.
І її, власне, вважають однією з піонерок американського авангарду в кіно, експериментального кіно. Мабуть, це заслужено. Хоча коли зараз випадає нагода подивитися те, що вона знімала, – не такий уже великий доробок, якихось 9 короткометражок…
Дитинство та початок кар’єри Майї Дерен
– Можемо загально кілька слів сказати спершу. А взагалі мені б дуже хотілося про її «Магнум Опус» поговорити. Ну, і окремо ще, здається, треба сказати про дитинство.
– Варто зазначити, що народилася вона в Києві, але жила тут усього до 5 років. Народилася в інтелігентній родині. Її батько був психіатром досить відомим, як я розумію, у своїх колах. Мама була акторкою. І народилася Майя в 17-му році минулого століття. Зрештою її сім’я емігрувала 1922-го року, бо якраз посилилися антисемістські настрої в Україні. Переїхали в США, отримали там громадянство. Батьки потім розлучилися, бо стосунки в них були досить напружені…
До речі, Майю Дерен звали спершу не Майєю, а Елеонорою. Була вона Елеонора Деренковська, але вже в США батько їхнє прізвище скоротив до Дерен. Виросла у Нью-Йорку, тобто в Сірак’юс біля Нью-Йорку. Це маленьке містечко. Навчалася на політології. Брала участь у гуртку політологів, в троцькістських якихось колах, цим захоплювалася.
– Так, я читав, що це батько.
– Так, він їй це захоплення, мабуть, дав. Але все це потім розвіялося, як і перший швидкий шлюб із таким самим студентом, з такими ж настроями. І Майя писала. Писала, насправді, досить хороші, на мій погляд, вірші. Принаймні, те, що я знайшла, мене зачепило.
Її поезія дуже візуальна. Я таке люблю, мені це близько. Я сама, мабуть, щось подібне пишу. Майя ж деякий час ідентифікувала себе як поетку, але потім її понесло трохи в інший бік. По-перше, вона почала працювати, стала помічницею досить цікавої людини, хореографки, танцівниці. Вони об’їздили всі штати. Досить довгий час Майя їй асистувала, і сама закохалася в мистецтво танцю.
– Кетрін Данем її звали.
– Я імена рідко запам’ятовую, дякую. Але пам’ятаю, що ці дві жінки мали багато чого спільного. До речі, варто зазначити, як Майя Дерен стала Майєю. Вона взяла собі цей псевдонім, коли почала знімати кіно. Це сталося тоді, коли вона вийшла вдруге заміж. Ну, і так, були всі ці захоплення хореографією, а потім ще й поїздки на Гаїті.
Майя Дерен отримала грант на зйомки і поїхала знімати туди кіно. Провела там досить багато часу: впродовж, якщо я не помиляюся, 10-ти років приїжджала туди знову і знову. Зняла цілу купу матеріалу, але так і не змогла зрештою дати йому ради. Тобто вона за життя не встигла змонтувати фільм. Вже її третій чоловік після смерті Майї з цього зрештою зробив документальне кіно…
Одне слово, перш, ніж Майя Дерен прийшла в кіно, вона пробувала все потроху. А коли нарешті в її житті з’явилася кінокамера, разом із другим її чоловіком, то Майя говорила, що ніби прийшла до самої себе, і почала знімати фільми.
Психоделічна сюрреальна стрічка
– І першим був фільм “Полуденні мережі”, правильно?
– “Полуденні мережі” чи “тенета”.
– Ага, я бачив варіант перекладу “Полуденні сіті”. Подивився, і мені здається, що сіті або тенета дужче підходять до цього фільму, аніж мережі.
– Фільм, до речі, з сьогоднішньою оптикою виглядає, з одного боку, вже наївно. Але в ньому досі є якась така потужна сила. Я от, готуючись до зустрічі, його передивилася, і мене знову дуже торкнуло.
Це короткий метр, 14 хвилин, що вони зняли своїми силами – Майя як режисерка й акторка та її чоловік, Олександр Хамід, який був оператором цієї стрічки і зрештою теж знявся в ній. Тобто це спільна авторська робота. Знімали у своєму домі в Лос-Анджелесі.
Фільм дуже специфічний. Це така психоделічна сюрреальна, мабуть, стрічка, побудована на коловороті різних образів, досить поетичних. Усі ці дзеркала, ключі. Роздвоєння чи навіть розтроєння особистості головної героїні. Насправді, у цьому фільмі є магія. Він мене дуже зачепив. Не знаю, чи ти зі мною згоден. Ти ж його бачив?
– Я, звісно, його бачив. Я от хотів у тебе розпитати з приводу образів. Як ти його розумієш, по-перше. І по-друге, як тобі здається, чи не пов’язані ці образи й те, як вона їх показує у фільмі, з батьком, який був психіатром?
– Я знаю, що сама Майя Дерен пручалася й заперечувала це, тобто – пошуки певних фрейдистських образів у стрічці. Бо, як вона говорила, ніж – це просто ніж.
– А ключ це просто ключ?
– Ну, з іншого боку, знаєш, трактувати поезію й розбирати її на складові – це завжди справа досить химерна і невдячна. Цей фільм – в чистому вигляді поезія. Я би сказала навіть, відеопоезія. Недаремно Майя була й поеткою. Тобто це таке нашарування різних образів, які на стику народжують дивну реальність, чи то схожу на сон, чи на якісь відбитки підсвідомості. І все це по колу, по колу. Це ходіння колами, знаєш, передусім і заворожує. Героїня фільму знову і знову проходить одне і те саме.
– Заходить у будинок.
– В той самий будинок. Знаходить той самий ключ, тільки бачить це з різних ракурсів, з різних точок зору… Справа невдячна – переказувати такі фільми, їх треба дивитися.
– Раджу всім, хто зараз слухає, подивитися спершу, і потім продовжити нас слухати. Там 14 хвилин. Я хотів спитати про образ цього монаха з дзеркалом замість обличчя. Я, коли його побачив, у мене одразу була перша асоціація з привидом із “Віднесених привидами” Міядзакі. В тебе не було такої паралелі?
– Як цікаво. Я навіть не сприйняла цю постать як монаха. Для мене це була жінка без обличчя. Тобто я це побачила по-іншому.
– Це вже моя трактовка якась, напевне.
– А для мене це була певна тінь героїні, якесь оце темне Я. Ну, я так принаймні це зрозуміла.
– І тут уже, в принципі, починає пахнути психіатрією.
– Ну, але навіть ця постать – це для мене однозначно жіноча постать. Жіноче начало. І дуже цікаво, що ти в цьому побачив чоловіче. Але, знаєш, такі фільми розбирати, знову ж таки, досить складно. І в неї не один лише фільм такий. Як мінімум три її короткі метри дуже схожі. І навіть схожа стилістика. І цей, і “На березі”, і “Відьмина колиска”. До речі, цікаво, що один з останніх кадрів “Полуденних тенет” – це початок її іншого фільму “На березі” чи “На землі” (по-різному можна перекласти). Завжди цікаво бачити, як із чогось одного проростає щось нове. Але в неї є й зовсім інші фільми.
Непроста історія
– А це, до речі, ти говориш про кадр, там, де героїня накладає на себе руки, так? Я так розумію, що вона собі перерізала горло уламком дзеркала.
– Говорила про кадр із «На березі» – з пляжем, з морем. Її фільм “On the land” починається якраз із того, що вода виносить на берег жінку. Це Майя Дерен. І, до речі, для неї стихія води була одним з основних символів, образів її творчості. Кажуть, навіть її власна кімната була оформлена як грот, на стінах були намальовані такі собі русалчині світи.
Взагалі, Майя була жінка непроста. Останні щонайменше 10 чи навіть більше років свого життя вона зловживала амфетамінами. І одна з версій того, чому вона так раптово й несподівано пішла з життя, це саме її залежність від наркотиків. Це я знову перестрибнула трошки. Але це теж треба враховувати. Її життя – то була якась така складна суміш реальності і спроб знайти у собі певні двері в паралельні світи. Ну, вона ж, окрім усього іншого, захоплювалася дослідженнями релігії вуду і сама почала практикувати.
– Немає грамоти Майї Дерен, почесній жриці вуду.
– Можна тільки уявити cобі творчу тусівку Нью-Йорка тих часів, Green Village, всі ці хоум-паті і квартирники, на яких Майя проводила, наприклад, ритуали вуду. На що це було схоже? Цікаво.
– І тут ми можемо пошкодувати, що тоді не було Інстаграму і сторіз.
– Так, хотілося б побачити кілька знятих сторіз.
– От, враховуючи ставлення Майї до кіно, її слів про те, що кіно має бути дешевим, як би вона зараз дивилася на сучасний кінематограф, якби була жива?
– Важко сказати. Так багато всього змінилося відтоді, кожен другий, кожен перший отримав можливість знімати все, що завгодно, тримаючи в руках смартфон. Думаю, її би потішила така реальність.
– Доступність.
– Так, доступність. Але не знаю, як показала практика, виявляється, цього не досить. Все одно найперші в ціні ідеї, сценарії, щось нове. Ну, тобто просто забезпечити собі можливість щось зняти тепер зовсім не складно. Я бачу, як змінився цей світ навіть за останні 10 – 20 років.
Коли я ще була студенткою, ми не могли знімати все, що хотіли. Зараз було би бажання, в принципі, малобюджетне кіно зняти досить реально. Але все старе, як світ. Досі потрібні нові висловлювання, нові пошуки форми. І цікаво, що Майя Дерен була справді новаторкою. У неї навіть є один короткий метр, який, до речі, ми з сином дуже любимо, бо він про котиків. Цей фільм називається “Приватне життя котів”. Не знаю, чи ти його бачив.
– Я не бачив, але знаю, що вона була фанаткою котів і зняла фільм.
– Таке зворушливе документальне відео про котиків, котячу сім’ю. Ми бачимо в кадрі процес народження кошенят, потім – як вони ростуть. І ще з усього цього так майстерно змонтована ніби історія кохання, історія сім’ї киці й кота. Зараз є багато відео про котиків у Фейсбуці й на Ютубі. В сучасному світі це щось дуже звичне, а коли бачиш таке відео про котиків, зняте ще в 40-х роках, німе кіно, чорно-біле, то розумієш, що хтось завжди має бути в усьому першим.
Премії та винагороди
– Ну, тобто, якби тоді був Ютуб, то вона б уже з котиками могла потрапити в тренди.
– Ну, вона й так була досить популярною, щоправда, у своїх дуже вузьких колах, у своїй бульбашці. Я впевнена, що за межі цієї бульбашки Майя майже не виходила. Але довкола неї завжди було багато фанів. І, до речі, після її смерті була започаткована премія імені Майї Дерен, яка вручається саме незалежним кінематографістам.
– До речі, слухай, щодо визнання, я знаю, що вона ж отримала кілька значних призів.
– Так, вона за “Полудневі тенета” отримала приз на Каннському кінофестивалі. Хоча, як це часто буває, останні роки життя Майя жила дуже бідно – зі своїм третім чоловіком, який був значно молодшим за неї.
– Це той, що композитор? Бо я читав про те, що ці “Полуденні сіті” знімала Майя з одним чоловіком, а потім музику писав для фільму вже наступний чоловік.
– Так, це був її третій і останній чоловік, японський композитор. І він був молодшим від неї. Тобто він був, як я розумію, на самому початку свого творчого шляху, чи студентом, чи одразу після навчання. І я знаю, що жили вони дуже бідно, є версії, що Майя померла частково від наркотичної своєї залежності, частково від виснаження організму. Ну, я до того, що бути незалежним художником, мабуть, все ж таки важко в будь-які часи. Є про що подумати. У цьому сенсі нічого не міняється.
– Тим більше, коли вживаєш наркотики.
– Ну, я думаю, просто вона не до кінця усвідомлювала, що це було. Це були амфетаміни, що їй постачав друг як частину “коктейлю радості” – якось так він його називав. Ну, знаєш, у ті часи люди ще експериментували, часом дуже щедрою рукою відсипаючи собі якісь нові досвіди і не підозрюючи, що за цим може стояти.
– Що через 50 років це будуть заборонені штуки.
– Так. Слухай, були часи, коли кока-кола була не такою, як сьогодні.
– Ти казала про інтелігентну родину. Як ти вважаєш, от якщо батько й мати – люди мистецтва, це якось зобов’язує їхніх дітей до чогось? Чи все станеться саме собою?
– Я останнім часом багато думаю про те, що середовище – це те найважливіше, що ми маємо дати своїм дітям. Не завжди, звісно, виходить. Але якщо обставини складаються так, що людина росте поміж зустрічей із прекрасним, це дає свої плоди. Хоча іноді буває зовсім по-іншому.
Бо навпаки ми бачимо багато прикладів, як деякі люди, виростаючи серед найкращих зразків музики, літератури, кіно, часом обирають шлях заперечення того способу життя, який пропонує їм середовище. Але все ж таки мені здається, що все це дуже впливає. Читаєш часом біографії якихось яскравих людей і завжди розумієш, що ноги ростуть найчастіше з дитинства. З цих квартир, де на стінах висіли оригінали Делакруа тощо…
Читаючи біографії всіх цих людей, якими ми зараз захоплюємося, чомусь помічаєш, що більшість з них росли саме в таких квартирах, в таких сім’ях, серед друзів своїх батьків. Є про що, звісно, подумати. Ну, а ми, діти пролетаріату, якось по-іншому мусимо організовувати той простір, в якому ростемо ми й ростуть наші діти. Але так, я впевнена, що все це дуже впливає.
Більше подкастів “Це зробила вона” слухайте на Apple Podcasts та Google Podcasts.
В ілюстрації до матеріалу використано фото з сайту ukrinform.ru
