Надходять свята. Не знаю, як вам, а мені що далі, то важче любити їх так, як колись.
Причин вистачає. Узяти бодай крамниці: чи не відразу після Геловіну на всі голоси волають «Обережно! Свято наближається!» Аби хто не забув збутися грошей на цей і ще на той життєво потрібний подаруночок. Словом, список довгий, як вечір у грудні. А втім, є в цій нелюбові й дещо особисте. Це, звісно ж, травматичний спогад.
«Ти нє панімаєш, тібє нужна пробавать мужикоф»
Мені девʼятнадцять. Зустрічаю Новий рік у сестри. Сиджу з келихом шампанського й думаю, як тут опинилася. Навпроти мене на стільці напівлежить випадкова жінка — сусідка із сьомого поверху з нахилом до алкоголізму. У таку ніч, щоправда, вона зрадила свої традиції — не захотіла лишатися сама і прирекла нас на свою зовсім не навʼязливу компанію. Без сумніву, сусідка вже добряче випила. Мружиться й міряє мене поглядом:
«У тібя такой красівий разрєз ґлаз!»
Спантеличена, ковзаю поглядом по ножу, що виблискує на скатертині.
«Ти ваапщє нє асазнайош сваєй красати».
Добре, що лезо завузьке, і я не бачу свого віддзеркалення.
«Ти нє панімаєш, тібє нужна пробавать мужикоф».
Пробувати як, наївно думаю я? Випробовувати їхню витримку, як ви ось це випробовуєте мою? Тушкувати, перш ніж куштувати?
Добросерда порадниця гикає, підбадьорливо хилиться до мене, та все йде шкереберть: її лікоть рвучко пірнає під стіл, вона ледь не падає зі стільця, шампанське прозорим струменем ллється на підлогу.
Магію втрачено. Довкола зчиняється прибиральна метушня. Моя непрохана наставниця закочує очі, проте не здається: незворушно доливає собі ще з початої пляшки.
«Пробувать мужиків» відлунює в моїй голові на повторі. Я пʼю келих за келихом, щоб заглушити ці «мудрі» поради.
«Можеш собі бізнесмена заарканити. А може, і президента»
Напевно то карма — раз на тисячу років, коли цвіте рідкісний аріокарпус, не надто знайомі жінки радять мені, якими мають бути мої стосунки.
Пройти стометрівку в середмісті мого містечка без пригод цього року виявилося нездоланною перешкодою. То все мамина подруга, яка вельми рада мене бачити. Перехоплює, ніжно, але рішуче бере під лікоть, розпитує.
Тепер ми йдемо разом і не в той бік. У вкрай не той. Розумію це, щойно вона вриває нашу ходу.
«Нащо тобі цей?»
Мій знічений погляд миттю впирається в цінне уточнення.
«Той, який у тебе є».
Телефон? Фах? Сімейний лікар? Моє збентеження лише більшає.
«Ти ж гарна! Можеш собі бізнесмена заарканити. А може, і президента».
Я напружено мовчу, але моя співрозмовниця – добра та поблажлива людина.
«Такого чоловіка, який даватиме тобі багацько грошей».
Вона терпляче пояснює мені, як маленькій, але я ніц не можу вдіяти. У голові стає порожньо.
«Пробувать мужиків, пробувать мужиків, пробувать мужиків», — грає на повторі. А в пересохлому роті зʼявляється солодкавий присмак шампанського.
«Ет, та ти що, не знаєш її? Щось як бовкне. Така смішна!»
«Еге ж», – жовчно відповідаю мамі. Це кумедно, та я теж вважала її подругу дотепною. Колись. Дуже давно. Коли любити свята було не так важко.
Ольга Вірста
