Колонки Статтi

Поплавки 

Сергій Осока

Він з’явився, мабуть, якось раптово. Я не можу пригадати, коли саме побачив його вперше. Здається, це було чергове материне знайомство через оголошення в газеті. Типу “Самотній чоловік сорок плюс, якому не пощастило в житті, перебуває зараз у місцях позбавлення волі, шукає добру, чуйну, уважну, таку, що зможе зрозуміти біль і оточити домашнім затишком”. Десь так вони писали тоді. 

Більшість жінок, яких я пам’ятаю з початку дев’яностих, просто тихенько сиділи в шоці, намагалися знайти роботу, намагалися не вмерти з голоду, мріяли проходити в оцих от чоботях ще одну, бодай одну зиму. Вони мало дбали про одяг і парфуми. В’язані шапки, загнані якісь стрижки, понурі пальта. У їхніх поглядах я бачив тільки похапливу стурбованість і страх перед завтрашнім днем. Їх наче й не цікавило ніщо довкола. Вони йшли й дивилися під ноги.

Мати була не така. Вона й у найгірші часи вифарбовувала собі кокетливе біле пасмо, діставала десь модні атласні блузи й вузькі спідниці. Легко йшла вечорами розважатися до подруг – схожих на неї так, що на старих фото важко розібрати хто де – лишаючи мене самого. Я, здається, з першого класу вже звик ночувати сам. Вона не питала мене, що сьогодні приготувати на вечерю, яку шапку з цих двох мені більше хочеться – синю чи зелену. По правді кажучи, мені й самому все рідше й рідше хотілося її ласки. Легше було уявляти тітку Надьку з п’ятого поверху, яка мені варить вареники й цілує на ніч, ніж матір. Матір уявляти було незатишно. 

Звісно ж, вона не спитала, чи хочу я, щоб от сьогодні в нашій квартирі з’явився чужий дядько. Їй би й на думку не спало питати мене про щось таке! Досить того, що годує й одягає. Решта мене не стосується. От вона привела його додому – і все. Я навіть не пам’ятаю, коли. Дивно, до речі, що не пам’ятаю. Мав би.

Він, як і кожний порядний зек (це, звісно, з мого вбогого про них уявлення) на якийсь час зачаївся. Вивчав обстановку. Нічим себе не виказував. Сидів мовчки у своїх спортивках, обвислих на колінах, ладнав якісь спінінги й мормишки. Читав у журналах про коропа й жереха. Здається, путньої рибини в хату він так жодного разу й не приніс, але готувався стати порядним рибалкою дуже ретельно. 

Перший час він мене взагалі не чіпав. Не був до мене ані доброзичливим, ані агресивним. Просто не звертав уваги. Іноді я, щоправда, ловив на собі його погляди – він дивився зацікавлено – здається, щось у цей час обмірковував, зважував, вирішував. Що зі мною робити. Хоча в усьому, що його стосується, пам’ять чогось дивним чином мене обманює. Ніби після його зникнення якісь файли стерлися, а потім почали відновлюватися, але нечітко – з подряпинами, пилом і глюками. 

Але про дещо я можу сказати точно: це було.

У п’ятому класі я виграв якийсь конкурс із англійської мови. Ми там читали віршики, відгадували загадки. 

Little mouse, little mouse,

Where is your house?

Little cat, little cat,

I have no a flat.

Я виграв почесну грамоту й набір поплавців для риболовлі, гарних таких, червоних із білим. Я йшов додому, дуже радіючи перемозі, хотів, щоб мене похвалили. 

Я голосно роззувався і з порога щебетав про віршик, про перемогу, про вчительку, про мою славу. Мати сиділа у вітальні чогось дуже напружена й ніяк не відповідала. Уже через місяць я добре впізнаватиму ці загрозливі ознаки – материне мовчання, запах алкоголю в передпокої, недбало кинуте взуття, порожній холодильник. Я тихенько прослизатиму до своєї кімнати, тихенько зачинятимуся там і тихенько сидітиму. 

А того вечора це було вперше. 

Він умовляв матір кинути все й їхати на заробітки – чи то до Польщі, чи то до Чехії. У нього там знайомі якісь. Усе влаштують. Мати не погоджувалася. Їй було страшно – їхати кудись, де нікого не знаєш. Це наша спільна з нею риса. Він почав нервувати, відчинив бар і нахильці пив із якоїсь пляшки. Мати сиділа в кріслі, підібгавши під себе ноги. А потім прийшов я – зі своїми поплавцями. 

– Сиди тут, я з ним побалакаю!

– Толя, не нада… я…

– Я просто побалакаю!

Вона не насмілилася тоді йому заперечити вдруге. Власне вона заперечила взагалі тільки один раз – того вечора. І більше ніколи не заважала мене виховувати. 

Він відчинив двері й став навпроти мене. Я сидів на канапі й машинально крутив у руках ті дурнуваті поплавці. 

– Ти думаєш, шо це шось значить?! – запитав він із ядучим сарказмом.

Я подивився на нього. Я не розумів – про що це…

– Ну оцей конкурс сраний! Поплавки! Грамота!

Я продовжував водити пальцем по червоній пластмасі.

Він вихопив пакунок у мене з рук, пожбурив на підлогу, повернувся до дверей і зачинив. Я не чув, щоб мати у вітальні бодай ворухнулася.

– Ну чо ти така розмазня? Ну чо я тебе розкусить не можу? А?! Чо ти постоянно мовчиш?! Я гавно по-твоєму, бо сидів?! Ти так думаєш, сопля?!

Правду кажучи, я так і думав, але десь далеко, не на поверхні, не тоді, не всерйоз. 

– Ти в очі мені можеш дивиться?! Чо ти дивишся в сторону?! Дивись мені в очі! Блядь, в очі мені!

Я навіть повернув голову, але підвести на нього погляду не зміг. Дивився на сіру футболку, на живіт, який ходив ходора під нею, на мокрі плями під пахвами. 

Він ухопив мене за підборіддя й боляче стиснув.

– Ну чо ти ховаєш морду, а?! Відмінник, да?! Ссука… Ну шо ти тут сидиш, глазами хлопаєш?! Шо ти жить мені не даєш, ну?! Ну чого вона, – він ткнув пальцем у бік вітальні, – не може зі мною поїхать у нормальну страну, шоб заробить, шоб жить, блять, а?! 

Він нахилився до мене так низько, що я мало не захлинувся алкогольними випарами. Обличчям до обличчя. Впритул. 

– Я із-за тебе должен сидіть у цьому гавнє?! Ти хто вобще такий?! Ти хто такий, шоб портить мені жизнь?! Сопляк ти! Встать!

Я підхопився з місця.

– Присів!

Я не розумів, чого він хоче. Тобто я розумів, що означає “Присів!”, але тут, зараз, у моїй кімнаті… Справді, він хоче зробити з мене мишку, яка не має домівки. З віршика на конкурсі. І зробить. Ось просто зараз.

– Присів!

Я присів, витягнувши руки вперед.

– Встав! Присів! Встав! Завтра на футбол підеш! На бокс! Присів! А потом у суворовське учіліще! Встав! Поняв ти?! 

Я кивнув, сидячи навпочіпки з простягнутими вперед руками. 

– Спать!

Мати йому, здається, нічого вже не сказала. 

Уранці мене ніхто не розбудив до школи. Прокинувшись, я зрозумів що сам удома.

Надвечір, майже фізично відчув себе розламаним навпіл – як древко дитячого прапорця, як олівець. Було важко уявляти, що завтра доведеться йти до школи, через силу сідати за парту, ховаючи болісну гримасу, що завтра доведеться відповідати вчительці й розмовляти з однокласниками. 

Я знову ліг на канапу, уявив себе в човні, коло самого берега. Ось зараз чиїсь руки відчеплять ланцюг і мене винесе спершу на середину річки, а потім поступово приб’є до протилежного берега – там не буде ні вчительки, ні однокласників, не доведеться ховати очі й стискати кулаки. 

Сергій Осока 

Схожі записи

«Гей, киці, покажіть циці» від Тартака і інші перли пісенного світу

Гончарук Євгенія

Ми не маємо жодного уявлення, скільки порушень прав жінок у ЗСУ — міністр оборони

admin

“Жінки і COVID-19: потреби і виклики”: опитування

admin

Залишити коментар