Повага
Колонки

Попелюшка у берцях

«Тестостероновий чоловік, захисник, герой. Слабка жінка, квіточка, яка дивиться на нього, як на суперзірку, не менше. Він її щит, вона – його причина повернутись. Усе у жорсткий і страшний спосіб стало на місця – жінки захоплюються чоловіками, і бачать в них Гераклів, які борються з орками. А жінки стали берегинями домашнього вогнища і затишку, куди мають повернутися їхні кохані воїни».

Саме ці слова у пості моєї фейсбук-знайомої мене дуже зачепили. Так, що аж не змогла пройти повз. Не те щоб я не уявляла, що таке можливо, ні. Але от від узагальнення «все стало на місця» мене просто покоробило… Я вважаю себе феміністкою, і досить чутливо ставлюся до гендерних ролей та їх опису. Зачепило саме тому, що я протягом війни навпаки помічаю інше: українські жінки зараз ведуть такий спосіб життя, що їм уже не потрібно доводити свою силу і значущість. Тож називати їх «слабкими квіточками» у мене б язик не повернувся. Тобто, за моїми спостереженнями, жінки у цій війні більш суб’єкті та впливові, ніж будь-коли раніше.

Жінки, які терплять труднощі війни, залишаючись удома, не менш сильні й витривалі, ніж чоловіки

Так, із одного боку війна актуалізує агресивну маскулінну енергію: потрібно йти і безжально вбивати ворога. І тут «мачизм» здавалося б доречний. Багато чоловіків дійсно покинули свої мирні професії та родини і боронять Україну на фронті. Жінки ж дійсно опікуються дітьми та батьками. Однак, якщо придивитися, то в цій картині немає традиційного поділу на «сильну» і «слабку» стать. 

Читайте також: «Дівчатка-адміністраторки»: що не так із привітаннями від сервісного центру МВС?

По-перше, залишатися вдома з дітьми або евакуюватися з ними в безпечну країну – це заняття зовсім не для слабких. Фактично, йдучи у ЗСУ, чоловік стає захисником країни. А от конкретну родину, конкретних дітей (а часто і стареньких батьків) захищає якраз жінка, яка залишилася з ними. Вона має дбати про їхній добробут, фізичне і ментальне здоров’я, цілком буквально захищати їх від небезпек війни. У іншій країні взагалі доводиться налагоджувати побут із нуля, переживати всі проблеми соціалізації на новому місці. Попри те, що місцеві служби допомагають, як можуть, відповідальність за всіх все одно залишається на жінці. Та ще і повсякчасно переживати за чоловіка, який на фронті ризикує життям. Тож назвати її «слабкою квіточкою» якось неправильно, хіба що ця квіточка має сталеві нерви й кулаки. Тому вважаю жінок, які терплять труднощі війни залишаючись вдома, не менш сильними і витривалими, ніж чоловіки.

Інший важливий факт – у ЗСУ служить чимало жінок, і вони так само щодня ризикують життям, захищаючи країну. Із 2018 року законодавство змінилося, і тепер жінкам дозволено обіймати бойові посади. І вони служать не лише медикинями та куховарками, але і снайперками, розвідницями тощо. За офіційними даними, у лавах Збройних сил України працює 50 тисяч жінок, 37 тисяч із яких є військовими, а 13 тисяч працюють в армії на цивільних посадах. Тобто так само сидять в окопах під ворожою артилерією або гасять ворога зі зброї. Це 22% від усієї армії, і це один із найвищих показників серед країн Європи.

Для мене сучасна українка – це як Попелюшка в бальній сукні, тільки не в кришталевих черевичках, а в берцях

Також я звертаю увагу на те, що протягом усього часу повномасштабного вторгнення роль жінок стає все більш видимою, зокрема, дякуючи соціальним мережам. І не лише в армії, але й у волонтерському русі. Жінки переганяють десятки авто через кордон, збирають кошти і купують амуніцію, готують пиріжки і тушонку, відвозять усе це на фронт, ризикуючи життям. Тому їхня роль у захисті країні – така сама, як і у чоловіків. Приємно, що в кожному своєму зверненні президент України про це говорить, звертаючись до «кожного і кожної», використовуючи фемінітиви та підкреслюючи рівний вклад у перемогу. Приємно бачити десятки журналістських матеріалів про жінок і їхню роботу на війні і в тилу, в евакуації і на міжнародній арені. 

Здається, що світ дійсно змінився протягом одного покоління, і ми як ніколи близькі до гендерного балансу. Але це якщо дивитися на світ через мою призму і спілкуватися в моїй «бульбашці». Саме тому таким неочікуваним був той пост від знайомої, яка спостерігає відродження патріархату якраз тоді, коли я надихаюся рівністю.

Для мене сучасна українка – це як Попелюшка в бальній сукні. Тільки не в кришталевих черевичках, а в берцях, яких не видно під спідницею. Вона легко вальсує у святковій залі чи їде в казковій кареті. Але насправді може і «тридцять кущів троянд» посадити, і з ноги заїхати іноземному «принцу», який загрожуватиме її королівству. Цікаво те, чому жінкам все ще хочеться свою силу приховувати за показною сукнею і зітхати за патріархальними ролями та кришталевими черевичками?.. 

Вікторія Феофілова,

блог опублікований у виданні 18000: Новини Черкас

Схожі записи

«Він. Біжить. За мною…», або в Україні немає сталкінгу

«Це буде чоловік, щоправда, з сильним жіночим началом…»

Діагноз «сексизм»: що не так із моїм тілом

Ольга Вірста