Початок війни нагадував пролог якогось апокаліптичного фільму/ Із першими вибухами над Києвом, Харковом, Сумами, Херсоном, Житомиром загострився не лише страх, а й відчуття того, що ми раптово зі слухачів, читців, співчутливців війни у кіно, книгах, спогадах ветеранів перетворюємося на її учасників й очевидців. Не всі тікали у метро або укриття, не всі галопом емігрували на Захід чи в Європу. Хтось одягав бронежилет і берці, брав у руки зброю, мимохідь затуляючи вуха від численних переконувань про «не-жіноче» діло й «не-жіночу» війну.
«Слово, моя ти єдиная зброє» – писала колись Леся Українка. Та тепер не тільки словами можуть боротися жінки, не тільки «тримати тили» з борщами-варениками, плетінням маскувальних сіток, чергуванням у наметах першої медичної допомоги. Не тільки зустрічати біженців, не тільки розносити теплий чай, не тільки пакувати тонни гуманітарки. Жінки обирають передову, хоч усвідомлюють усю складність тамтешнього виживання, усю близькість до поранень і смертей.
У книзі нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич з досить суперечливою назвою «У війни не жіноче обличчя» (1985) зібрано художньо-документальні історії жінок, яким війна минулого століття дала в руки зброю. Письменниця слушно підкреслила, що «ми всі в полоні «чоловічого» уявлення і «чоловічого» відчуття війни. «Чоловічих» слів. А жінки мовчать. Ніхто ж, окрім мене, не розпитував мою бабусю. Мою маму. Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають згадувати, то розповідають не «жіночу» війну, а «чоловічу». Підладжуються до канону. І тільки вдома або пустивши сльозу серед фронтових подруг вони починають говорити про їхню війну, мені незнайому. Не лише мені, усім нам.
Під час своїх журналістських поїздок не раз ставала свідком, єдиною слухачкою зовсім нових текстів. І відчувала потрясіння, як у дитинстві. Крізь ці оповідання проглядав жахливий оскал таємничого… Коли жінки розповідають, у них немає або майже немає того, про що ми звикли читати й чути: як деякі люди героїчно вбивали інших і перемогли. Або програли […] Жіночі розповіді інші та про інше. У «жіночої» війни свої барви, свої запахи, своє світло і свій простір почуттів. Свої слова. Там немає героїв і неймовірних подвигів, там просто є люди, які виконують нелюдську людську роботу. І страждають там не лише вони (люди!), але й земля, і птахи, і дерева. Усі істоти, що живуть разом із нами на землі. Страждають вони без слів, що ще страшніше».
Думаю, що пізніше наша історія теж збагатиться такими свідченнями – наших сестер, подруг, однокласниць чи приятельок, які знатимуть війну в обличчя, впізнаватимуть її на кольори і запахи, відтінки і смаки. Може, жінки напишуть згодом свою хроніку війни, озвуться голосами – гучними й тихими, але такими рідними нам. І розкажуть про свою «особисту війну» наші доброволиці, воїнки, захисниці, які сумлінно виконують військові зобов’язання поряд із чоловіками-добровольцями, воїнами, захисниками у лавах ЗСУ.
А поки – два тижні війни, чотирнадцять днів, з яких непросто буде зберегти якісь окремі кадри чи фрагменти відчуттів, адже всі вони – разючі й болючі, коли до них торкатися, всі вони – злилися в один потік крові, поту, сліз, голоду і спраги, холоду й відчаю. Здається, ми й не помітили початку весни. Десь позаду вже й Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир. А саме слово «мир» – тепер чи не найуживаніше за всі ці чотирнадцять днів опору російським окупантам.
Українська весна вже 208 років поспіль починається Шевченком, а його «Борітеся – поборете» повторюється як пророча мантра, що не втрачає актуальності за жодних обставин, за жодних політик, за жодних ворожих нападів. І дуже прикметно, що Шевченківську премію-2022 у номінації література здобув визначальний роман «Доця» (2019) Тамари Горіха Зерня. Бо «Доця» – то тепер про нас, доць цієї країни, що формуються всупереч/завдяки цій війні, виростають з неї, стають сильнішими під час…, стають досвідченішими після…
Письменниця, волонтерка та перекладачка Тамара Горіха Зерня у своєму романі (опублікованому два роки тому!) розповідає ніби про наше сьогодення, наче про ці чотирнадцять днів, які невідворотно змінюють нас, іноді – до невпізнання, про мить, коли «усталений затишний світ розлетівся на друзки […] слухай, а тобі є куди тікати? Подивися уважно і подумай, де твої гроші та документи, де сумка з найціннішими речами, яку ти можеш винести на собі. Серед найцінніших речей має бути сухпай і дві банки тушонки, аптечка з налбуфіном, ліхтар із запасом батарейок, хороший ніж і зміна білизни. Запиши контакти людей, у яких ти зможеш пожити, і намалюй стежки, якими будеш виходити.
Якщо ж раптом ти захочеш залишитися, з різних причин, але переважно через власну наївність, якщо ти не наважишся покинути свою майстерню, пожалієш собаку чи сусідку, – зрештою у тебе може бути сотня причин залишитися, – то тобі доведеться змінитися. Щоб вижити, тобі доведеться померти. Ось дім твій згорів. Згоріла машина, колекція фарфорових дзвіночків і бібліотека. Цього всього нема, ясно? Як і деяких частин тіла, до речі. Подумай, як тобі жити без руки, ноги або з відрізаним вухом. Прийми зґвалтування, як і будь-яку іншу наругу, абстрагуйся.
Тренуйся і будь пильною. Щоб вижити, ти їстимеш землю. І годуватимеш землею».
Покоління доць, яке постає нині, розуміє свою укоріненість у цій землі, цінує її твердість та силу, яка допомагає рухатися далі, боронити своє, відвойовувати власне. За ці дні ми побачили цінність солідарності і дружби, сестринства і взаємодопомоги. Цей фемактивізм постає на наших українських традиціях, водночас інтегруючись у світових простір.
У своєму недавньому дописі на Фейсбук відома українська журналістка та громадська діячка Ірина Славінська зауважила: «Хто такі українці? Можу описати, хто такі українки. Це Катерини, котрі добре вивчили свій урок і знають, кому не можна довіряти. Вони пізнали всі «радощі» імперського патріархату та гноблення, тому більше на це не купляться. Це Марусі Чурай, котрі торкаються неба та творять слова, з якими захисники та захисниці ідуть у бій. І котрі можуть отруїти Гриця – за зраду. Це чуйні Марусі, котрі завжди знайдуть слова любові. Це конотопські відьми, котрих не спалити й не потопити. Після їхніх прокльонів жодне дуло російського танку не стоятиме. І не тільки дуло.
Це Розумні Дівчата, котрі вміють не йти й не їхати, ні голою, ні вдягнутою, ні босою, ні взутою. Це козачки на ошатному хуторі, котрі добре знають, де лежить шабля, як їздити верхи та як кришити ворогів. Це Олени Степанів, у військове майбутнє яких вірили не всі, але які здобули стільки перемог і зробили блискучі кар’єри.
Це Леся Українка, котра написала все про ці дні. Це Ольга Кобилянська, котра заповідала бути самій собі ціллю. Це Мілена Рудницька, Наталя Кобринська та інші талановиті жінки, котрі наближали нашу суб’єктність. Це захисниці та воїни – в усіх можливих іпостасях. І мої посестри – журналістки та письменниці, котрі знаходять правильні слова. Ми переможемо».
Триває війна, але і триває весна. Віримо, що скоро буде наша перемога, а разом з нею – багато переможних історій з жіночими обличчями. Бо, як переконує Тамара Горіха Зерня, «для мене, як і для всіх нас, важливіший не початок, а кінець. А кінець полягає у тому, що я жива».
Роксолана Жаркова
