Щоби наважитися написати цей матеріал мені знадобилося понад 10 років рефлексії і осмислення того, у чому першопричини і витоки хибного уявлення про себе, ставлення до себе як до вітрини та навіть глибокої підсвідомої ненависті до свого існування.
Дорослі люди часто пояснюють булінг та агресію у школах тим, що «діти/підлітки дуже жорстокі».
Як то кажуть: «На цьому наші повноваження усе».
Не пощастило мені бути й постійною жертвою булінгу серед дітей. Спочатку все йшлося лише про те, що «ти жирна» тощо, хоча коли передивляюся фотки зі школи, то зі здивуванням бачу, що я була менша за багатьох дівчат у класі.
Коли я з 13 років морила себе голодом і нарешті стала такою, що вже «жирна» ніяк не можна було притягти до опису мене, однокласники знайшли, як викрутитись. «Подивіться на її ніс!». Ніс я зламала у 7 років і маю відтоді невелику горбинку.
Так, це очевидно, що була би жертва, а причина її булити знайдеться.
Але зараз доросла вже я, і оцінюючи свій тодішній стан і нерозуміння речей, я усвідомлюю, що жорстокість від дорослих була не меншою, просто дітей ніколи і ніхто не послухає, адже ми усі росли у парадигмі «старших треба поважати/слухатись/не сперечатися».
Мені близько 9 років. Моя перша вчителька ставить мене перед усім класом і каже: «Подивіться, як вона вдягнена, як клоун, ці штани з цими носками». Я не пам’ятаю майже нічого з того віку, але пам’ятаю це.
Та сама вчителька, намагаючись принизити мого однокласника-тихоню:
«Послухайте, у нього навіть у прізвищі Сковпень, є ПЕНЬ», — вона під гиготіння дітей, для яких вона бог, знущається над прізвищем хлопця, щоб показати, що «він тупий, як пень».
Ринок. Мені десь 11, мама веде мене купляти речі (як же це було страшно). Продавчиня на весь базар:
«Плотненькая девочка, ищете одежду на плотненькую девочку!» Щоки горять, сто років мені не треба той одяг, дайте провалитися крізь землю.
Мені 12. Я на переливанні крові в Охматдиті, процедура, коли в тебе викачують майже пів літра крові, очищують (точно процедуру вже не опишу) і назад вливають. Тіло оніміло, поруч реанімація і відчуття смерті і страху. Здоровенна медсестра каже: «Тобі 12? Нічого собі ти велика для 12».
«Чому, чому ви це кажете, навіщо зараз, коли мені так боляче і страшно??». Своїми ногами відправили до палати, іду по стінці, щоб не впасти і в догонку: «Не корчь из себя умирающего лебедя».
Старша школа. Учитель економіки перед усім класом ставить однокласника і каже: «Гляньте на нього, він як апендикс».
Університет. 84-річний надповажний професор історії перед усією аудиторією каже мені: «Та подивіться на неї, ручкою штрикнеш, гемоглобін потече».
Досить.
Виглядає, ніби дуже злопам’ятна людина нічого доброго і не згадає. Ні, я пам’ятаю і добрих людей і вчителів, і хороших однокласників.
Але постає питання, то чи «діти жорстокі»? Може час дорослим стати дорослими і взяти на себе відповідальність за те, чому діти так часто жорстокі.
Це очевидні речі, що те, що діти чують, вбирають як губка, що образи ретранслюються потім на однокласників.
Але в аспекті самооцінки. Зараз дуже часто говорять про булінг у школах і це дуже добре, що це перестало бути табу, і нарешті святе правило у школах «мені не важливо, хто винуватий, наказані будуть усі», вже більше не є основним освітнім кредо.
Але дитячі конкурси краси влаштовують дорослі. Дитячі конкурси краси, де існує, прости боже, вихід у купальниках. Що оцінюють дорослі тітки з дядьками, коли маленькі діти дефілюють у купальниках? І яке право дорослі взагалі мають оцінювати зовнішність дітей?
Ані продавчиня на ринку, яка дає оцінку зовнішності маленької дівчинки, ані вчителька, яка коментує зовнішній вигляд учениці (яка вже точно одягається не сама у школу), ані родичі, які кажуть дитині, яка росте і змінюється: «ой які щічки», «оце ти що, так поправилась?» не розуміють, що це травмує дитину.
Дорослі люди не мають права давати оцінку зовнішності дітей. Крапка.
І, на мою думку, це табу. Я думаю, що якщо в окремих випадках це несвідома помста дитині за те, що вас самих в дитинстві мучили такими коментарями, то у багатьох інших — я просто не можу пояснити, навіщо це роблять.
Батьки, які створюють Instagram-сторінки для власних дітей, де одягають їх як ляльок та змушують фотографуватися у неприродніх для дітей позах. Дитина не може сказати матері чи батьку: «Я не хочу це робити, залиште мене у спокої», бо що? Дитина має бути слухняна.
Це ж прямий обов’язок дорослих — берегти самооцінку дитини і її ставлення до себе в усіх аспектах. Те, що нам здається нічим, несуттєвим коментарем, сказали і забули, може сформувати усю самооцінку людини, яка зростає, і визначити те, ким вона себе вважає у суспільстві.
Я не знаю точно, але мені досі здається, що виправдання булінгу фразою «діти у цьому віці дуже жорстокі» — це самообман і спроба зняти з себе відповідальність.
Тому що діти і вполовину не такі жорстокі один до одного, як можуть бути дорослі.
Олена Ребрик
Джерело: hromadske.radio
