«Розмова з уцілілими людьми потребує інакших навичок. Привласнення чужої історії. Героїзація, травматизація чи плач, порушення безпекового простору, приватних даних, недоречні коментарі та запитання, швидка відключка та переключка на іншу тему чи людину, якщо це відбувається в новинному телеформаті. Ось це останнє я як глядачка сприймаю, ніби медик полишає людину в калюжі крові з термометром, що засунув пораненому під пахву», — розповіла у інтерв’ю для Інституту масової інформації правозахисниця та співзасновниця «ЮрФем» Лариса Денисенко.
Нещодавно Лариса Денисенко разом із «ЮрФем» презентували дві пам’ятки. Одна — для медійників, де описано, як поводитися із людьми, які потерпіли від злочинів. Інша — для потерпілих від сексуального насильства та їх близьких, аби комунікація із медіа не нанесла шкоди.
Пам’ятки можуть стати основою взаємодії з урахуванням чутливого компоненту
«Люди не за своєю волею стають потерпілими від злочинів, що набувають суспільного резонансу. Медійний розголос часто має шляхетну мету: не дати замовчувати злочин, наполягати на невідворотності покарання, справедливості покарання, віднайти кращі правозахисні команди, адвокатів та адвокаток, які б могли ефективно допомогти потерпілій.
Утім, публічність, суспільний та медійний інтерес, інформаційний супровід може істотно порушити право на приватне життя потерпілої та її близьких, право на гідне ставлення і безпеку. Неделікатність, неповага, потужний галас може подовжувати злочин та посилювати його наслідки, зокрема, у справах сексуального насильства, травмувати, ретравмувати, стигматизувати і завдавати іншої шкоди уцілілій та її родині», — зауважують у «ЮрФем».
У пам’ятках можна знайти правила комфортної взаємодії між людьми, які перебувають у стресі та травмі та медійниками.
Правила чутливої медійної поведінки у справах сексуального насильства
Коли людина у стресовій ситуації, але думає, що інформаційний розголос допоможе вижити, добитися справедливості, вона може бути готовою відкритися до розмови й поділитися своєю історією. На відміну від цієї людини журналіст/ка не є в стресі, тому необхідно:
- Компетентно й виважено пояснити наслідки відвертості, ставитися до людини з повагою, перетворитися на відповідального дорослого.
- Проявляти більшу уважність і запрошувати до спільного думання, обговорити наслідки, запитати, чи готова до таких наслідків потерпіла, вдумливого ухвалення спільного рішення щодо цієї або іншої інформації.
- Проявити чутливість до потерпілих, не вкорінювати ще глибше стереотипи і бодай мовно не сприяти толеруванню насильства та стигматизації дівчат і жінок, які його зазнали.
- Змістити фокус уваги з особи потерпілої на ситуацію із насильством, у тому числі зґвалтуванням як формою сексуального насильства.
- Приділяти належну увагу висвітленню неприйнятних фактів, пов’язаних зі злочином, їхньому розслідуванню.
Саме ці питання мають надзвичайний суспільний інтерес, а не деталі про особу потерпілої, її життя чи обставини, за яких вона зазнала насильства!
Тому коли берете інтерв’ю у людей з громади, де мешкає потерпіла, її оточення, навчання, роботи, зважайте, що згадки про «складний характер», «легковажну поведінку у спілкуванні з чоловіками», «зловживання алкогольними напоями», «недоречний одяг, яскравий макіяж», «гостроту на язик, імпульсивність, схильність ризикувати і поводитися із викликом» тощо — лише суб’єктивні твердження і не мають жодного значення в контексті насилля, яке зазнала потерпіла, і не мають значення для виправдання дій тих, хто вчинив злочин.
Засоби інформаційного самозахисту потерпілих від сексуального насильства та їх близьких
Публічна розповідь про те, що сталося, — один зі способів стати рольовою моделлю для тих, хто уцілив після насильницького злочину, але не готові про це розповідати.
Публічна розмова може зняти тягар тиші й замовчування. Але варто зауважити, що публічність підходить не усім, потрібно розуміти всі переваги та всі ризики.
Якщо ти маєш намір погодитися на публічну розповідь чи розмову, варто проговорити самій з собою і представниками медіа згодом, які очікування від цієї розповіді.
Перед тим, як погодитися на інтерв’ю чи на публічне висвітлення історії, поставте собі запитання:
- Що спонукає мене вийти до публіки?
- Що я сподіваюсь отримати й що я можу втратити?
- Чи можна розповісти свою історію в інший спосіб?
- Чи роблю я це під тиском? Тиск може бути зумовленим і шляхетними намірами.
- Чи хочу я називати своє справжнє ім’я або використовувати псевдонім чи зберігати анонімність?
- Чи готова я прийняти гонорар, якщо мені його запропонують, і чи не позначиться це на тому, що я тепер будете почуватися зобов’язаною розповісти про це?
- Чи є ймовірність, що інші будуть експлуатувати мене або мою історію заради рейтингів аудиторії, політичних преференцій, заради помсти тощо?
- Чи є поряд зі мною адвокати чи люди довіри, які можуть захистити мене від експлуатації?
- Чи доступна мені психотерапевтична допомога у випадку, коли стосовно мене несеться хвиля огидних, знецінюючих, загрозливих і звинувачуючих коментарів від знайомих людей, незнайомих та анонімів?
- Чи допоможе хтось впоратися, якщо навколо мене більшість заперечують мій досвід, відмовляються вірити, говорять що це наклеп, фантазії, мстивість, що я хвора особистість, котра ненавидить чоловіків?
- Як я даю раду гніву, якщо почую неправду щодо себе, наклепництво, образу? А як я дам раду собі у випадках, коли моя історія, біль і слова залишать людей байдужими?
- Яка в цілому система підтримки доступна для мене і краща для мене до, під час, після події та її публічного викриття?
- Які найгірші та які найкращі наслідки моєї публічної розмови, які можуть призвести до результату? Чи можу я прийняти щось із них?
- Чи буде публічне висловлення шкодити мені у моїй теперішній чи майбутній кар’єрі, соціальній сфері, громадському чи сімейному житті, зокрема, чи не варто подумати над безпекою дітей? Чи готова я взяти на себе цей ризик?
- Чи почуваюся я у безпеці, чи маю до кого звернутися по допомогу?
- Чи довіряю поліції, місцевому самоврядуванню?
Поради для спілкування із журналістами
Ніхто не має права тиснути на тебе і твоїх родичів і вимагати негайно розповісти про те, що сталося. Закликати тебе думати про інших, думати про себе, стати інструментами покарання.
Якщо ти відчуваєш, що тобі ставлять нав’язливі питання, ти маєш право заявити про це і зупинити розмову в будь-який момент. Якщо це питання буде неделікатним, в ньому відчувається стереотипне мислення, звинувачення, осуд, бажання отримати конкретну відповідь чи витискання певної емоції, потерпіла має право зупинити розмову і заборонити поширення цієї розмови в будь-якій формі.
