Я була слухняною дитиною. Мене навчили рано читати й таким чином позбавилися майже всіх клопотів. Окрім одного – необхідності постачання нових книжок і підписки на журнали. Але то було пізніше. І я віддаю шану моїй мамі, яка витрачала дві свої зарплати на періодичні літературні видання. Їх у нашу хату приносила сільська поштарка – від журналів «Новый мир» и «Октябрь» – до «Роман-газеты». Поштарка казала моїй мамі:
– Ви своїй Зої всього виписуєте набагато більше, ніж директор школи собі виписує!
Але не засуджувала, радше тихо дивувалася, бо як то можна гроші на таку дурню переводити?
Так от, росла я собі чемно, не лазила де попало, вчилася, читала, допомагала, як усі діти в селі, поратися на городі й по господарству.
Але періодично в сім’ї виникали претензії до мене і, як наслідок, розмови про «людських дітей». Вони, ці міфічні «людські діти» дуже рано прокидалися, навіть у вихідні дні. Вони хутко зривалися з ліжок і швидко бігли на вулицю підмітати чи сапати засіяний щирицею город. Потім наливали спраглим качкам води й ішли рвати вишні на варення й компоти. Ці святі «людські діти» дуже поважали дорослих, мовчки слухали й ніколи не «огризалися». Бо дорослі завжди праві й вони все краще знають – «а ти закрий рота і слухай!» Або, як кричала наша сусідка своїй доньці десятикласниці:
– Та ти моє гімно, а не людина! Будеш робити так, як я скажу!
Точно такі самі або схожі ситуації були в моїх подружок та друзів. Треба було бути такою охайною, як «людська дівчинка Люда». Таким слухняним, як «людський хлопчик Сашко». Такою працьовитою, як «сусідчина донька Катя». Слухатися. Не сперечатися. Не доводити свою правоту. Робити те, що було сказано. «От виростеш, будеш сама/сам жити, тоді і встановлюй свої порядки».
Через роки, зараз, мені дуже жаль наших батьків – змучених побутом, вічним дефіцитом і тяжкою сільською працею. Дочасно постарілих. Зневірених. Втомлених. Надірваних. Багато кого вже немає. І сусідка, яка нещадно лаяла свою доньку-випускницю, давно померла. І навіть слухняний «людський хлопчик Сашко» трагічно й за дивних обставин загинув.
Але оте відлуння невдоволеності нами, дітьми, переслідує багатьох із нас протягом всього життя. Ми старалися відповідати ідеалам, які хаотичним чином були напхані в голови наших батьків:
- Хлопці можуть гуляти хоч весь день, а ви ж дівчатка, швидко додому й допомагати батькам!
- Ти що, у 5-му класі – і не вмієш варити борщ?! Та яка ж із тебе вийде хазяйка?!
- А ти оце книжки читаєш, ти що, зовсім нічого дома не робиш?
- Скоро заміж, а ти курки обпатрати не вмієш? На Привозі готових не накупишся!
- Чого ти ото бігаєш, наче бахур якийсь! Не ганяй, ти дівчинка!
- Хлопці можуть хоч кожного дня їхати на море, а ти що, вже все зробила, що хочеш відпочивати?
- Йди замітати на вулиці, біля двору, бо люди скажуть, що в хаті дівка ледача.
І нас порівнювали, порівнювали, порівнювали… І діти батьків, які пиячили, не мали шансів – «що ти хочеш з алкоголіків, ще трохи – і діти будуть з банкою ходити за вином, бо в кого вони толкові вдадуться?» І доньці мами, яка розлучилася з чоловіком, запросто могли сказати: «Ти, мабуть, така сама, як твоя мама, кидаєш задом – ну, випивав батько, бився, п’яниця ж проспиться, терпіти треба було, цяця яка!» І синові батька, який за дрібну крадіжку загримів за грати, швидко підписували вирок: «Не буде з тебе толку, як і з твого батька, теж дивишся, що б поцупити?»
Розумієте, тяжко було боротися за себе самих. Сегрегація була жорсткою й безапеляційною.
Хлопчики і дівчатка – це різне. Те, що дозволялось хлопцям, категорично не заохочувалось у дівчатах. Будете оце такими, дівки, то вас заміж ніхто не візьме!
Баптисти і православні – це різне. Ми маємо ходити до церкви, як всі «нормальні люди», а не співати незрозумілі псалми невідомо де.
Діти і дорослі – це різне. Дорослі не можуть бути неправими. Поки їсте наш хліб, ми будемо вирішувати, що вам робити. І так, замовкніть, коли старші говорять!
Вчителі й учні – це різне. Слово «вчитель» має бути святим, як раніше. Вони вас, дурнів, вчать і хочуть із вас людей зробити. А ви – як ті свині.
Батько і мама – це різне. Батько працює, тому не галасуйте і припиніть свої ігрища, він втомився, він спить. А чого це мама прикуняла? Ну й що з того, що неділя і все перероблено? Хтосьі з сусідів зайде, а вона розляглась!
Свої й чужі – це різне. Не ганьби батьків перед сусідами і родичами. Це тобі не вдома. Що про нас люди подумають? А будеш ото коники викидати, то прийдемо додому – отримаєш ременя від батька!
Коли я зараз зустрічаюся, розмовляю зі своїми ровесниками, друзями – людьми звідти, з мого дитинства, – я весь час думаю про те, що багатьом із нас вдалося вижити і не зламатися повністю дивом. Роками тамуючи свої болі і травми. Намагаючись їх позбутися. Пропрацьовуючи своє минуле. Ігноруючи його. Накопичуючи проблеми далі. Вдаючи, що все, якщо не добре, то нормально.
Ніколи і ні з ким не порівнюйте мене. І себе. І того, хто посміхається вам навпроти. Бо кожна людина – єдина, неповторна, унікальна. Їй болить не так, як вам. І ви радієте не так, як вона. І досвід кожного – цінний і потрібний. І щастя кожного – не у підлаштуванні під стереотипи і суспільні установки, щоб продовжувати відповідати чиїмось схибленим уявленням про ідеальних «людських дітей».
Повага до іншого. Чесність із собою. І розуміння, що ти нікому і нічого, окрім себе, не винен. Прості фрази. І складна внутрішня дорога до усвідомлення.
Зоя Казанжи
Читати ще матеріали авторки:
