• Home
  • Статтi
  • Коли зачинені двері наших квартир і будинків
Колонки Статтi

Коли зачинені двері наших квартир і будинків

Зоя Казанжи

Успішна пара – можна було так про них подумати. Вона – красуня, розумниця, молодша від нього на 15 років. Він – з ледь помітним сріблястим павутинням в густій шевелюрі, начальник, сибарит, упевнений в собі, жартівник і душа компаній.

У нього – другий шлюб, вони закохались одне в одного, коли він був не вільний. Але кохання перемогло і все склалось. Колишня дружина не влаштовувала сцен, колишні діти не турбували. Вони почали будувати свою сім’ю, заробляти гроші, народили сина. Він їй допомагав рости по сходинках кар’єри – мав вплив і ім’я в своїй професійній галузі.

І лише дуже вузьке коло найближчих подруг знало, що вона в його домі – безсловесна домашня тваринка. Яка отримує стусани і побої кожного разу, коли йому щось не подобається. І кожного разу їй все тяжче придумувати, як пояснити порізи на руках, якими вона намагалася втримати скло на балконних дверях, коли летіла в ті двері. Або синці під очима від удару в перенісся, коли йому не сподобалось, що вона пересолила суп – раніше можна було казати, що дитина гралась і вдарила випадково її в обличчя.

Періодично вона з подругами розмірковувала вголос про те, що треба з цим щось робити. Так, він задаровує її подарунками. Особливо після огидних скандалів з рукоприкладством. Так, він просить пробачення і повзає на колінах. Так, вона сто разів вже поривалась піти від нього. Бо одного разу злякалась, що він ї вб’є. Але він знову вимолював пробачення, просив його «не доводити», обіцяв, що все в «останній раз»…

Вона кілька разів викликала міліцію. Приїжджали хлопці в формі, він їм радо відкривав двері, показував своє посвідчення, вони сміялись і жартували. «Жінка з розуму сходить, ми просто посварились, – казав він, – ну з ким не буває? Ви ж мене розумієте, хлопці?».

Вона ставала успішною, користувалась повагою.  А він старів, пішов на пенсію, почав пити. Не те, щоб щоденно. Але часто. І знову просив пробачення. І знову обіцяв… І якось незручно було йти від нього зараз, коли він на очах втрачав інтерес до життя, ставав плаксивим і трохи розчавленим роками і своїм дурним характером.

А потім, коли одного разу цвіли акації і п’янкий аромат наповнював легені, вона зупинилась, вийшла зі свого авто і пішла гуляти вулицею навмання. І думала, думала, думала…  Про життя, яке обіцяло щастя, а натомість штовхнуло її в обійми психічно  нездорового чоловіка. Бо хіба нормальні можуть бути такими жорстокими? Хіба нормальні ґвалтуватимуть тебе, дихаючи п’яним смородом в обличчя після посиденьок на роботі? Хіба нормальні вважатимуть тебе рабинею і вимагатимуть послуху і відданості за будь яких умов?

Вона як могла, берегла сина від цього. Але хіба вбережеш і сховаєш очевидне?

Вона тепер чомусь часто думала про його першу дружину, яка з легкістю сприйняла звістку про розлучення з ним.

А вона тоді не знала, що люди не змінюються, якщо не хочуть змінюватися. Виправдовувала його тяжкою роботою, складним дитинством, великим навантаженням на відповідальній роботі…

Рішення прийшло тоді, під час прогулянки під квітучими акаціями. Вже за кілька днів вона купила однокімнатну квартиру на іншому кінці міста, зателефонувала його дорослому синові від першого шлюбу, подала позов про розлучення в суд.

Зараз вона була впливова, авторитетна і поважна. З заробленими грішми і потрібними знайомствами.

Він дивився на неї з жахом. Вона збирала його речі, чекала на приїзд старшого сина – той на диво швидко погодився перевезти тата, з яким спілкувався разів п’ять після розлучення батьків.

Речі перевезли, рішення суду про розлучення отримала.

А потім, коли вона видихнула, почалось пекло. Від неї відвернулись давні друзі і знайомі. Засуджували, пліткували і ображали: а чого раніше не кинула? гроші були потрібні? вплив? викинула його, як собаку! ну і що, що бив? у неї характер теж не цукор, може й потрапила під гарячу руку, в сім’ї всяке буває; це ж треба, сміття винесла на весь світ, зганьбила і його, і себе!

Її звинувачували всі. І ті давні подружки, які свого часу радили «не терпіти і не прощати». І колеги – у них було одне професійне середовище. І власний син – він навіть зо пару місяців з нею не розмовляв.

Неочікувану підтримку вона отримала від його колишньої дружини і старшого сина. Того, що перевозив речі і єдиний, хто її, як тоді їй здалось, розумів, що і чому відбувається.

Тому, коли я чую, що домашнє насильство – то прерогатива наркоманів та алкоголіків, а у «нормальних людей» такого «не буває», я кожного разу згадую про неї. Про жінку, яка мала гроші, вплив, рідних – і довго не могла вирватися із замкненого кола свавілля, дурних «традицій», міфічного обов’язку та установленого (ким?) поряду.

Я знаю, що з нею все ок. Але лише тому, що сильний характер і підтримка тих, на кого вона точно не розраховувала, допомогли пережити все, що з нею сталось. І ще лікарка з приватної лікарні, яка приводила її в порядок медикаментозно.

Україна має страшну статистику щодо домашнього насильства:

  • щороку від насильства в родині потерпають понад 150 тисяч українок;
  • близько 600 з них гинуть;
  • поліція фіксує приблизно 300 фактів домашнього насильства як щодо жінок, так і щодо дітей кожного дня;
  • більше половини дітей і підлітків стають жертвами насильства вдома;
  • у поліцію звертаються тільки 10-15 % постраждалих;
  • щорічно 1,1 мільйон українок стикаються з фізичною та сексуальною агресією в сім’ї;
  • лише 27 % жінок вважають образи проявом насильства;
  • тільки 32 % подібним чином оцінюють приниження;
  • для 49 % респонденток насильство — це побої;
  • 56 % згодні вважати насильством зґвалтування;
  • У Дніпрі поліцейські опитали 29 жертв домашнього насильства і з’ясували, що 23 жінки знайшли більше сотні причин, що виправдовують агресію їх співмешканців;
  • майже 40 % працівників системи кримінального правосуддя — поліцейських, прокурорів, суддів — вважають домашнє насильство приватною справою. А 60 % впевнені, що жертви самі винні в тому, що з ними сталося;
  • до 90 % поліцейських і суддів розглядають випадки домашнього насильства як “сімейну суперечку”. Подібні справи вітчизняні слуги закону часто розглядають без присутності жертви, а середня тривалість кожного судового слухання складає всього 7 хвилин;
  • ціна насильства над жінками в Україні — витрати, які несе держава і самі сім’ї (адмінвитрати, втрата майна і працездатності), — досягає $ 208 млн в рік;
  • міжнародні дослідження говорять про те, що $ 1, вкладений в профілактику, економить $ 15-20 подальших витрат, викликаних агресією.
    (Дані – МВС, Українського інституту соціальних досліджень, Міжнародного правозахисного центру Ла Страда-Україна, Женевського центру демократичного контролю над збройними силами, Фонду народонаселення ООН)
  • Яке насильство? Про що ти? В моєму оточені такого немає і бути не можу! В моєму оточенні всі пристойні люди! – саме такі аргументи я чую досить часто від своїх знайомих, коли тема заходить про гендерну рівність, про фемінізм або про насильство проти жінок та дітей.

Ситуація з цим досить сумна і небезпечна. Україна і досі не ратифікувала Стамбульську конвенцію – міжнародну угоду Ради Європи щодо насильства проти жінок та домашнього насильства. Її метою є «попередження насильства, захист постраждалих та «покінчення з безкарністю злочинців».

Стамбульську Конвенцію підписали  вже 46 країн та ЄС. І Туреччина стала першою країною, яка її ратифікувала.

Верховна Рада минулого скликання відрізнялась своїм сексизмом та дрімучістю. І я знаю, як бились за ратифікацію Конвенції демократичні сили. Але всі оці уламки Януковича і компанії стояли на смерть, водили за засідання комітетів православних священників Московського патріархату і розповідали про «традиційні цінності».

Нинішній парламент теж встиг вже відзначитись. Нардеп від Слуг Станіслав Юраш очолив міжфракційне об’єднання «Цінності, Гідність, Родина». І оголосив про  «захист вічних цінностей українського суспільства і протидія спробам знищити фундаментальне природне право в ім’я політичної моди».  Правда, далі гучних заяв справи не просунулись, але риторику молодий нардеп не змінив.

На сайті президента України зареєстровано електронну петицію з закликом ратифікувати Стамбульську конвенцію (Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами)

Від сьогодні маємо лише 13 днів, щоб встигнути зібрати підписи, яких не вистачає. Поки що з 25 тис необхідних голосів маємо трохи більше ніж 16800. 

Прошу всіх, хто розуміє важливість, долучитися до підписання петиції. Так, трохи марудна реєстрація. Так, трохи займає час. Але це важливо зробити для кожного із нас. Які б люди з янгольськими крильцями вас не оточували і як би ви себе не гіпнотизували, що тема домашнього насильства вас не стосується.

«Жодна жінка не буде здатна користуватися правами людини сповна, допоки вона може бути жертвою насильства. Ми маємо розірвати це замкнене коло. Необхідність у цій конвенції давно назріла. Не підтримати цю конвенцію означає поступитися насильству. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити злочин. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити ще один злочин проти жінок», – Мендес Бота, генеральний доповідач з питань насильства над жінками, політичний координатор парламентської мережі «Жінки вільні від насильства».

Зоя Казанжи

Схожі записи

Заборонити акції за права жінок, відмову від народження дітей і розпусту: новели законодавства від опозиційного депутата

admin

She for He: феміністки та «дискримінація чоловіків»

Наріжна Вікторія

#FakeLove

admin

Залишити коментар