Чоловікам, які заходять до цього музею, пропонують взути черевички на високих підборах… Не кожний чоловік наважиться вистояти-виходити всю екскурсію на підборах. А жінки нічого – бігають… і так все життя. «Так то ж жінка…».
Розповісти про жінку без цензури, а не применшити роль чоловіка – одна з ідей Музею жіночої та гендерної історії (далі – Гендерний музей).
У двох кімнатках звичайної житлової квартири на першому поверсі в Харкові заледве вміщуються всі експонати музею. Мене зустрічає директорка Тетяна Ісаєва – одна з натхненниць і «збирачок» музейних експонатів.
«Нам тут тісно. Можемо представити лише частину музейної колекції. А що не вміщається зберігається у «фондах» музею…», – каже мій екскурсовод, показуючи на п’ять велетенських вінтажних валіз, які і є «фондами», «архівами». Директорка розповідає про відсутність фінансування музею, навіть комунальні послуги доводиться оплачувати з власної кишені.
Довідка: Заснований 3 березня 2009 року, це перший і поки що єдиний на пострадянському просторі та у Східній Європі гендерний музей. Ідею його створення тоді підтримав Український жіночий фонд, який став незмінним партнером проекту. Завдяки ініціативі фонду у 2011 році було проведено акцію «Жінки підтримують жінок», під час якої і були зібрані гроші на ремонт приміщення для експозицій музею.
«Без фінансової підтримки музей довго не проіснує… Але як це все закрити? Куди дівати експонати?», – втомлено каже Тетяна.
На якусь мить – тиша. І ось уже на обличчі з’являється усмішка: Тетяна готова розпочинати екскурсію.
Жінка, як економічний ресурс і людина, що пробиває «скляну стелю»
Коли мова заходить про рівність жінок і чоловіків, гендерну справедливість, часто можна почути: знову ці «феміністки» галасують.
І чого б це раптом? Не краще сидіти дома, а ще точніше – на кухні, і бути твердо переконаним, що «жінко, твій день – восьме березня…». Цікаво, чи знають чоловіки і жінки, що завжди держава, коли потребувала «додаткових ресурсів», включала пропагандистську машину й активно залучала до життя жінок?
У галереї радянського плакату зібрані красномовні свідчення. «Розкута жінко – будуй соціалізм», йдеться на одному плакаті. Анітрохи не сексуальна, без манірності й «слабкості» жіночої статі жінка будує заводи, керує паровозами, засіває поле на тракторі. Навіть далеко копати в історії не треба: у міжвоєнні часи, коли «залізним» завданням було відбудувати економіку, найбільшим для цього ресурсом була жінка.
Жінки в період окупації – одна з найбільших експозицій музею. Мороз по шкірі… з огляду на нинішні події на сході України. Директорка музею запрошує мене в кімнату. Вікна навхрест переклеєні стрічкою, щоб під час обстрілу не полетіли шибки. Дзеркало завішене чорною хусткою, на тумбочці – похоронка. Нашвидкоруч обладнана пічка (буржуйка – якщо пощастить), біля неї – книжки, дверцята від письмового столу. «Жінки чи діти збирали все, що могло горіти…», – каже моя співрозмовниця.
І знову я помічаю валізу, з якої визирає якийсь светр, сукня… «Я постійно думала: як все своє життя, свій дім «умістити» в цій одній валізі, коли оголошено евакуацію, або ти тікаєш з міста, рятуючи своє життя. Часто на руках були і діти…», – веде далі Тетяна.
Відводжу погляд від валізи – не хочу навіть думати. Принаймні, не зараз. Кімната жінки, яка виживає у війну, – це відбиток смутку й болю: врятувати себе і свою сім’ю за будь-яку ціну.
Цікаво, що коли війна лишилася позаду, відтіснили на другий план і жінку. Тетяна запрошує зазирнути в іншу кімнату зі «скляною стелею». У цій кімнаті концентровано відтворено «весь світ» (?) жінки в традиційному уявленні суспільства. Тут і дошка для прання, важка праска, швейна машинка, ковшик, в якому підігрівають молоко для дитини, предмети жіночого одягу, «жіночі» видання та ще купа всього… І як символ – годинник, що зупинився.
«Час зупинився в цій «жіночій» кімнаті… Зупинився для жінки», – стишує голос моя співрозмовниця.
Феномен «скляної стелі» значить, що скільки б жінка не намагалася просуватися вгору по кар’єрних сходах, претендувати на посаду вищого керівництва у політиці чи бізнесі, отримувати вищу заробітну плату чи заслуговувати звання у військовій сфері – їй це не вдасться. Так, формальних обмежень не існує, однак негласне правило суспільства – жінці не місце в політиці, в бізнесі, у війську – міцно мурує «скляну стелю».
Цікаво, що довгий час про особливості жіночої військової форми взагалі мова не йшлася. У музеї зберігається один цікавий експонат – жіноча військова сорочка і защіпка для краватки. Жіноча сорочка застібається в інший бік, аніж чоловіча. Але спеціальна защіпка, яка «утримує» краватку під час руху не враховувала «іншість». Зазвичай на таких защіпках зображувалися символи як-то танк, літак чи державний герб.
«Тож жінка, якщо закріплювала такою защіпкою (як має бути за статутом) краватку на сорочці, вимушена була перевернути символ війська «з голови на ноги»…», – розповідає Тетяна.
Ключ від поясу вірності
Значну колекцію сексистської реклами містить експозиція «Сексизм – практика дискримінації». Як через «звичні» рекламні сюжети, коли жінка, мов бонус до товару чи послуги, іде у комплекті з купівлею холодильника, будівельних матеріалів, туристичних путівок…
Так, за брутальними жартами, подвійними смислами і стереотипним зображенням жінки чи чоловіка укорінюється зневажливе ставлення до жінки чи стверджується образ успішного чоловіка-товстосума або мачо, і якщо цьому образу чоловік не відповідає, то він – невдаха.
Експозиція музею демонструє, як сексизм проявляється в обмеженні прав жінок на освіту, працю, участь у політичному житті тощо та водночас в наголошенні на їхніх обов’язках у сімейно-побутовій сфері.
Зневажливе ставлення до людини породжує насильство. Тетяна показує на великі плакати із сюжетами домашнього насильства. «На жаль, немає місце, де їх поставити… Ми цю експозицію демонструємо зазвичай на тематичних зустрічах або фестивалях…», – каже співрозмовниця.
«Домашнє насильство, як фізичне, так і психологічне, – прихована проблема українського соціуму. Не кожна жінка готова визнати, що вона об’єкт насильства, а тим більше попросити допомоги», – пояснює Тетяна.
Тим промовистіша експозиція «Тортури, що створило суспільство для жінок». Мода, кажете? Як дівчаткам-підліткам у давньому Китаї перемотували ноги, щоб ніжки були «маленькими й сексуальними». Від деформованої ноги у дерев’яних колодках жінкам доводилося поволі рухатися, обережно ступаючи на зовнішній край стопи, щоб хоча б трохи зменшити біль…
Як у Середньовіччі жінкам вдягали «пояси вірності» – такий собі підгузник із заліза, який замикався на ключ.
«Цей ключ зберігався у чоловіка. Уявіть ситуацію: чоловік йде на війну і забирає із собою ключ, а жінка про свою вагітність дізнається тільки згодом… Якщо не вдавалось вчасно втрутитися і розбити зазвичай дуже міцний залізний панцир, жінка стікала кров’ю і помирала. Кажуть, що у Середньовіччі була тільки чоловіча література. Це не так: коли чоловіки писали про своє неземне кохання, жінки у той час писали про свої муки…», – розповідає Тетяна.
У сучасному світі жінка все так само може стати жертвою традицій, моди, стереотипних уявлень про красу, вірність, призначення жінки. Так, колекцію тортур можна наповнити ще не одним сюжетом: жіноче обрізання, голодування до хвороби анорексії, жінка в сексуальному рабстві…
Чоловік у відпустці… по догляду за дитиною
Не менш важливо, що в Гендерному музею чимало уваги приділяється і проблемам чоловіка. Адже це взаємні процеси: зневага до жінки породжує зневагу до чоловіка.
Рівність чоловіка і жінки – це основа здоров’я суспільства. У той час, коли статті 3, 21, 24, 51 Конституції України проголошують рівність людей незалежно від статі, насправді, ця рівність тільки декларується, коментує директорка музею.
По суті тільки жінкам надається можливість поєднувати працю з материнством. Для чоловіків в українському суспільстві не створені умови для участі у вихованні дітей. Піти чоловікові у відпустку по догляду за дитиною – щонайменше наразитися на глузування з боку колег, складніше – оформити для цього документи.
З інформаційних щитів пропагується, що чоловік – це воїн і захисник, та чи навчають хлопчиків, як зберегти своє здоров’я. Знову ж таки сексистська реклама: роль «сильної статті», подеколи агресивної, ніяк не сприяє ствердженню рівності у стосунках.
Пізніше, почувши від мене про гендерний музей, мій приятель вигукнув: «От-от, про нас теж варто говорити… А то якась однобока дискримінація». І з інтересом пішов шукати інформацію про «декретну» відпустку для чоловіків – до того ніколи не доводилося про це чути.
…Прогулянка музеєм тривала близько години. Достатньо, щоб утомитися. Зовсім мало, щоб усе оглянути.
«Є віртуальний музей, запрошую відвідати. А будете в Харкові чи ваші друзі, обов’язково заходьте…», – на прощання каже Тетяна Ісаєва.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини спеціально для «Повага». (Фото авторки)
