Повага
Image default
Статтi

Надія для жінки при надії: як Яна Якимчук «пірнає» у творчість

Художниця Яна Якимчук захоплено розповідає, як наважилася зайти в Черкаський художній музей, щоб показати свої роботи. І дуже тішиться, бо картини так сподобалися адміністрації, що Яні відразу запропонували організувати виставку. 

Поки ми говоримо, до неї підбігає донька поскаржитися, що діти бешкетують і не хочуть гратися. Яна заспокоює дівчинку і просить її почитати собі книжечку. 

У Яни четверо дітей: Ані — дев’ять років, Майї — шість, Миколці — чотири з половиною, а Таї — півтора. Наприкінці осені народиться ще одне маля. 

«П’ятим беременна» — так про Яну кажуть у селі, вважаючи дивачкою, яка народжує дітей, захоплюється сироїдінням, обливається холодною водою, малює картини й ліпить із глини. 

Мені важливе це усвідомлення себе не лише як мами, а й як людини. За останні десять років побут мене дуже втомив. Тож коли нині повернулася до творчості, то почуваюся так, ніби повернулася до себе, — а так Яна каже про себе.  

«Я малювала надію»

До 3 жовтня в Черкаському художньому музеї триватиме перша персональна виставка Яни Якимчук. Там представлені 50 картин, написаних упродовж останнього року.

Яна Якимчук під час відкриття виставки, фото зі сторінки Черкаського художнього музею

Творчий процес був таким: Яна брала діток із собою (згодом почала лишати на бабусю чи на чоловіка) і йшла до Дніпра, до Тясмина або ж у степ. Часом сідала за кермо своєї «хюндайки» та їхала в музей під відкритим небом «Козацький хутір», що в селі Стецівка на Чигиринщині. Зізнається, що малювала переважно в період передзим’я, коли дуже складно було знайти щось яскраве й барвисте. Але їй удавалося: клаптик незвично блакитного неба, вогняний захід сонця, останні жовті листочки на деревах… І клуні та хатки під соломою.

Яна Якимчук пише переважно в жанрі пейзажу, в техніці олійної пастелі, живопису, кольорового олівця

— Коли я ходжу біля білих українських хат, у мене така ностальгія, ніби я в них жила. Якесь дежавю. Босими ногами, в конопляній сорочці — це мені подобається. Якесь усе таке живе, природне, рідне. А щодо барв, то мої знайомі відразу сказали: Яно, переходь на яскраві кольори, бо тут смуток-печаль. Хоча на той момент, коли я це малювала, це не була печаль. Усе листя з дерев уже опало, тільки на одній абрикосі ще жовтіє. І я якраз і малювала цю надію, — пояснює художниця. 

Найбільше їй дошкуляв дощ. Бо якщо від снігу можна сховатися, приробивши імпровізований дашок над мольбертом, то дощ підступніший, його не перехитрити. 

— А ще мені сподобалося малювати місця, де живуть бобри. Кажуть, що вони все життя зберігають вірність одне одному, як лебеді. Я в захваті від цих тваринок, адже люблю купатися в холодній воді, а зимою, коли ставок замерзає, обливатися. І бобри свої хатки як понаробляють: мінус 20, а вода біжить. Дуже цікаво малювати сніг, лід і воду одночасно, — пригадує Яна.  

Прошу її охарактеризувати кількома словами картини, які зараз експонують у музеї. У відповідь лунає: «Надія й пошук барв».

Від Полтави до Стецівки

У мисткині є три гончарні кола. Однак гончарувати Яна поки не поспішає

Яна родом із Полтави. Навчалася в Національному університеті «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» на архітектурному факультеті, спеціальність — «Образотворче мистецтво й кераміка». Там навчилася малювати й гончарувати. Після закінчення університету вийшла заміж, народила доньку. Усе, що стосується творчості, відійшло на другий план. Натомість відкрила центр «Сім долонь» — простір для діток.    

— Я подумала, чому це я їздитиму по всій Полтаві й возитиму свою дитину на плавання та інші розвиваючі заняття? Вирішила все зібрати в одному місці, куди б мами привозили дітей — щоб і піаніно, і танці, і спорт… Я була не лише творчою натхненницею, а й сама вела заняття для дітей. Від душі це робила — ми ліпили, малювати, щось вивчали. Дуже багато сил туди пішло, — пригадує Яна. 

Центр закрився через три роки, коли вона зрозуміла, що треба переїздити з міста в село, щоб «жити на природі». Так вони родиною оселилися в Стецівці.  

Аня і Тая теж надихнулися маминим прикладом і вирішили й собі помалювати

— Ми спочатку жили в хаті без води, без зручностей. Але я переїздила сюди, як у рай, із Полтави, попри те, що там у нас теж був будинок у приватному секторі», — каже мисткиня.  

Далі було захоплення сироїдінням. Майя захворіла бронхітом, коли їй було шість місяців. Щоб вилікувати дитину, Яна почала шукати різні способи й так вийшла на споживання сирої їжі. Тривалий час практикувала це сама й намагалася відповідно годувати дітей, але рідні не підтримали її в цьому. 

— Зате тепер я знаю, як ефективно лікувати дітей. Спробувала голодування, загартовування, мені подобається збирати трави, — розповідає Яна й пояснює, що дуже важливо жити в гармонії з природою. 

Діти — це стихія

Яна Якимчук із родиною під час відкриття виставки, фото Черкаського художнього музею

У мисткині є три гончарні кола. Одне маленьке — його зробив дідусь ще тоді, коли була студенткою. Ще два придбала сама — ножне і велике електромеханічне. Є піч для випалювання. Але Яна поки що не поспішає повертатися до гончарства. Каже, що це значно складніше, ніж малювання. 

— Графіка швидша. Я можу взяти аркуші в рюкзак, олівці, крейду, і поки діти щось там роблять, швидко піти помалювати. Для мене це порятунок. Живопис — це трохи довше, бо треба колір «наколотити». А гончарство — взагалі складний технологічний процес. Я щось зліплю, декоруватиму, потім коли трохи підсохне, треба доліпити… А діти — це стихія. Тож підлаштовуюся під неї. Бо якщо щось пропустиш, відволічешся — глина засохла, ручка відпала… Тому тут треба на це зважати, — говорить Яна.

Зараз у Яни Якимчук поступово виходить на перший план живопис. Почалося з чорнобривців, намальованих для мами в листопаді минулого року. Далі були півники, соняшники, паничі… Найчастіше це квіти, які сама садила на городі, перетворюючи його на квітник

Як риба у воді

Яна Якимчук: “Тепер ще й до друзів ходжу малювати квіти, готуюся до яскравої квіткової виставки!” 

Питаю, які художники чи художниці її надихають. Яна називає Катерину Білокур.

— Вона на побут не зважала — жила в холодній хаті, не топила, сама робила собі пензлики, садила коноплі, виготовляла з них полотно для картин… І навіть заміж не вийшла, бо чоловік не дозволив би їй малювати, — каже Яна й наголошує, що художників не можна порівнювати з художницями.

— Бо чоловіків-художників побутові питання переважно не стосуються. І взагалі чоловіки якісь вільніші, свобідніші чи що. Звісно, кожна людина вільна. Коли я стрибаю в ставок голяка, то я вільна, я стрибаю з відчуттям свободи. Але при цьому в мене є обов’язки, яких ніхто не скасовував. Хоча, можливо, ці обов’язки кожна жінка сама собі вигадала чи хтось їй вигадав. Але коли є діти, то, так чи інакше, спочатку треба їм дати раду, а потім утікати в свободу.

— То для тебе творчість — це втеча до свободи? 

— Спочатку так і було. А зараз я «пірнаю» туди як риба. Вода може бути хвилями, а може бути тиш. Мені ж важливо «пірнути», зануритися, отримати ресурс, щоб вільно дихати. Витягнути себе з каструлі побуту й нянькування. 

Захоплююся красою природи й намагаюся, наскільки мені вдається, відійти від буднів і зобразити цю красу. Я масштабниця, мені потрібна широта. Якщо піду помалюю, то потім швидко повернуся, помию підлогу, приготую їсти й малят побавлю. Інколи беру дітей із собою. У них є свої фарби й крейда… Вони підростають і вже багато всього вміють робити самі. Такий він — мій шлях до гармонії. 

Вікторія Кобиляцька

Схожі записи

Публічне звернення до голови Антикорупційної прокуратури Назара Холодницького

Рівноправ’я на ринку праці може додати 26% до світового ВВП у 2025 році

В Українському правописі з’явилися фемінітиви