Image default
Колонки

На площі Конституції з правими

Марія Дмитрієва

6 вересня почалося для мене дуже рано – о шостій я підхопилася раніше за будильник і поїхала в самісінький центр Києва, на площу Конституції, під будівлю Верховної Ради. Мені все одно спалося погано: кілька днів перед тим наша команда однодумиць і організаторок під керівництвом Лариси Кобелянської перевіряла, чи все підготовлено, чи готовий банер, чи надруковані листівки з інформацією про наш захід, чи наші листи надійшли всім тим, кому мали, і чи люди, які зголосилися спільно з нами взяти участь в акції «Жінок в парламент – 50%», приїдуть туди, як збиралися.

За попереднім реєстраційним списком нас мало бути під дві сотні. З мого попереднього досвіду організації різного плану заходів, зазвичай з тих, хто зареєструвалися, приходить добре якщо половина, але приходить десь до третини таких, які не реєструвалися. Я нервувалася – для мене це був перший випадок, коли я брала участь в організації заходу такого масштабу й такої важливості.

Пікантності ситуації додавало те, що це була акція громадського руху «Чесно» на підтримку нового виборчого кодексу, а ми до неї приєдналися – з їхнього дозволу. Коли я приїхала до Верховної Ради, була вже сьома тридцять. На площі було всього декілька осіб – майстри закінчували збирати та перевіряти сцену. Я зайняла квадрат бруківки навпроти виходу номер 3 – там, де площа виходить на вулицю Грушевського. Наш дозвіл на проведення заходу був у моєї колеги, Елли Ламах, яка мала зустрічати учасниць заходу з інших міст, і я хвилювалася, що робити, як раптом хтось запитає в мене, чи я маю дозвіл, поставить під сумнів наше право там бути, і як діяти, якщо почнеться конфлікт чи навіть бійка. Щоб заспокоїтись, я уявляла себе самураєм, налаштовуючись на спокій і рішучість.

Ранок був прозорий, прохолодний і похмурий, через площу час від часу пробігали поодинокі бігуни та бігунки; десь із восьмої хлопці неквапно взялися прив’язувати до паркану вздовж вулиці Грушевського прапори Народного руху України, поруч із ними намалювалася група старших підтоптаних чоловічків із прапорами з прізвищем Саакашвілі, десь о пів на дев’яту ближче до сцени почали збиратися групи переважно зі старших чоловіків під прапорами «Свободи».

По дев’ятій неочікувано визирнуло сонечко, і на квадраті, який я пильнувала, раптом стало галасливо, тепло і радісно: жінки, яких я знала –кого багато років, а з ким зазнайомилася останніми тижнями, вітали мене обіймами, збиралися навколо, розгортали наш банер із гаслом «Жінкам владу, жінок в Раду!» (я страшенно пишаюся, що я його придумала і що мої колеги його прийняли), фотографувалися, брали листівки з нашим закликом запровадити 50-відсоткові квоти для жінок у парламенті та санкції за недотримання квотного принципу, щоб роздавати їх іншим групам на площі, та розподіляли між собою українські прапори (мені теж доручили один). Ми були єдиною групою перед Верховною Радою, яка не мала партійної символіки на прапорах – це було проговорено й домовлено заздалегідь.

Нас ставало все більше. Після сотні привітань я загубила лік. Жіночі групи розгортали транспаранти з власними гаслами на підтримку квот та назвами своїх організацій. Ми були дуже яскравою, веселою, усміхненою, мотивованою та обізнаною спільнотою. В силу нашого стратегічного розташування ми потрапляли на очі журналістам і журналісткам першими; підходили до нас як з українських, так і з закордонних ЗМІ – і чи не кожна з нас із радістю відповідала на їхні запитання, пояснюючи, чому українкам потрібні парламентські квоти – і чому квоти для жінок у парламенті підуть на користь і чоловікам (нашу офіційну заяву можна прочитати тут).

Наш захід почався раніше за основний – і це слушно, бо музика й виступи зі сцени були голосними, і перекрикувати їх було б важко. Усіх присутніх привітала Лариса Кобелянська й передала слово головам і представницям жіночих організацій, які зібралися навколо нашого банера. Коли зі сцени лунав державний гімн, ми дружно співали, що ми сестри-українки козацького роду.

Яскравим доповненням нашої події був гучномовець, прикрашений стрічками в кольорах суфражисток – на його придбання скидалися грошима учасниці фб-спільноти Фемінізм УА, щоб у нас був власний мегафон для заходів. Коли настала моя черга говорити, я нагадала присутнім, що в основі фемінізму лежить просте, але радикальне переконання, що жінки – то є люди – і як люди, вони повинні мати право представляти власні інтереси на всіх рівнях прийняття рішень. Ми трішки поскандували «Жінкам владу, жінок в Раду», і я вирушила на огляд площі з листівками в руках.

Між нами і вулицею Грушевського стояла група доволі колоритних молодиків, вкритих татуюваннями. Вони коментували наші виступи й гасла несхвально, але тихо. Жоден з них не підходив до нас і не втручався в наш захід. Листівки я роздавала жінкам – молодим і літнім. Дехто відмовлялися, більшість брала, а чимало дякували й казали, що ми робимо важливу і потрібну роботу. Я не знаю, наскільки кожна з тих, що мені дякували, була свідома того, що дякувала феміністкам за феміністську діяльність – але сам факт таких подяк мене дуже тішив. У багатьох жінок у руках вже були наші листівки – їх уже встигли охопити наші активістки.

Загалом атмосфера була доволі спокійна – зі сцени лунали по черзі патріотичні пісні (в записі) та виступи з вимогами щодо нового виборчого кодексу. Під сценою стояли люди з прапорами.  До кавової ятки стояла довжелезна черга. Люди з мітингу потроху розсіювалися парком, а наша група й далі виголошувала привітання, промови і заклики. За якийсь час із Верховної Ради до нас вийшли співголови Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» Марія Іонова, Світлана Войцеховська і Альона Бабак. Вони подякували організаторкам і учасницям акції  за підтримку й поділилися своїм баченням того, куди і як може рухатися наша боротьба. Ми передали наше офіційне звернення до спікера Верховної Ради Андрія Парубія. Невдовзі нашу акцію було оголошено завершеною. Попереду нас чекала ще розмова про те, як спростити жінкам шлях у політику.

По дорозі з центру я підібрала з землі одну з наших листівок, напіврозірвану. Протягом акції мені здавалося, що ставлення до нас із боку учасників мітингу від правих партій та організацій було спокійним. Я розуміла, головне тут – що на нас не нападали й навіть особливо не заважали виголошувати наші промови і гасла. Але моя знахідка мене таки засмутила.

Чимало хто в Україні досі має про фемінізм хибне уявлення. Упередженість проти фемінізму й феміністок є хоч і поверховою, але дуже поширеною. Коріння цієї упередженості можна знайти почасти в історії. У радянські часи і фемінізму, і націоналізму приписували неактуальність для радянських людей, а щоб зіпсувати їм репутацію остаточно, назвали буржуазними. Радянська влада хотіла переконати громадян Країни рад, що національне й жіноче питання вже розв’язані остаточно й назавжди. (Про паралелі між націоналізмом і фемінізмом в українських умовах надзвичайно цікаво писала Марта Богачевська-Хом’як, наприклад, тут).

Але жіноче питання ще не розв’язане остаточно в жодній країні світу, а національне питання для українців укотре загострилося – у вигляді війни Росії проти України, яка точиться – цього разу – вже чотири роки. Для всіх постколоніальних країн існує лише два варіанти розвитку подій: один – це капітуляція перед імперією й відмова від самостійного існування, а другий – розбудова власної держави за допомогою націоналізму.

Націоналізм в уявленні сучасних українців є майже без винятку правим – але це не обов’язково має бути так. Він так само може бути лівим і поєднуватися з фемінізмом у захисті прав жінок і чоловіків на життя, вільне від пригноблення. У багатьох країнах Латинської та Південної Америки, Африки та Азії жінки були і продовжують бути рушієм демократичних змін в рамках націоналістичних лівих феміністських організацій та рухів.

Якщо ми подивимося на історію жіночого руху в Україні, ми побачимо ті самі спроби поєднувати боротьбу за незалежність із боротьбою за права жінок – і до жовтневого перевороту, і в міжвоєнний період. Знання про роль жіночого руху в історії України досі лишається маловідомим широкому загалові, а отже, ми знову мусимо проходити невивчені й невраховані уроки історії. Однак на відміну від попередніх визвольних змагань, героїчних, але програних, цього разу ми маємо шанси перемогти – і запровадження квот для жінок у парламенті стане ще одним кроком на шляху до нашої спільної української феміністської перемоги.

Марія Дмитрієва

фото: Олена Зайцева

Схожі записи

«Традиційні цінності»

Луцишина Оксана

Знаєте, в чому проблема?

admin

Свобода, рівність, братерство й сексизм Шрьодінгера

Герасим Галина

Залишити коментар