– У сімейному скандалі завжди винувата жінка, – казала вітчимова мати моїй, скрушно зітхаючи. – Значить ти не зуміла поставити все так, щоб він тебе слухався. Чоловік – голова, а жінка – шия.
Моя мати так і не змогла до ладу збудувати родину. Мабуть, тому, що вона була в ній і шиєю, і головою, і плечима, і руками, і далі за списком. Мабуть, тому що занадто багато на себе брала. Точніше буде сказати – брала на себе все.
Вона однією з перших у нашому маленькому селищі отямилася від вселенської радянської сплячки і почала свій бізнес – із двох десятків шоколадок, із «Запорожця» з проржавілим дном, у якому їхати можна було тільки підібгавши ноги. Із нічного Барабашовського ринку, куди вона їздила на закупи весь початок дев’яностих, міцно тримаючи добротного шкіряного гаманця обома руками – у розгул рекету, поділу, розподілу й перерозподілу матеріальних цінностей. Із кравчучки. Із забрьоханих базарів у маленьких селах.
Усі її чоловіки були наче фрагментами одного пазлу – якби з них узяти та й стулити одного, мабуть, вийшло б щось більш-менш. Але поодинці кожному з них чогось не вистачало.
Скаржитися на долю їй було і ніколи, і особливо нікому. Поки черговий суджений грюкав каструлями на кухні, мати вела переговори про місце для торгівлі – з особами, за якими довгим чорним шлейфом тяглося кримінальне минуле. Поки він був на риболовлі, мати домовлялася про заміну карбюратора, місячи світло-коричневими високими чоботами «Саламандра» грязюку з плямами мазуту біля якогось гаража.
– На козаку нема знаку, – розгублено казала їй вітчимова мати, довідавшись про те, що вітчим має коханку. – Він мужчина, і в нього такий вік, розумієш? Треба востаннє довести самому собі, що…
Мати приїхала додому і сказала вітчимові, що в нього є три доби, аби звідси вибратися. Вона тим часом поживе в подруги. Він може ділити, як хоче. Брати, що хоче. Єдина умова – коли вона повернеться від подруги через три дні, його тут щоб і духу не було.
Моя мати не мала позитивного патріархального прикладу – такого, щоб він – голова, а вона – шия, вона – посуд мити, а він – на канапі лежати. У її батьків були незвичні й непрості стосунки. Я б узагалі ризикнув назвати свою бабу по материній лінії феміністкою, але – вона не чула навіть такого слова.
Мабуть, із того часу, коли мені виповнилося років 10, мати припинила пришивати мені ґудзики й мити за мною тарілку.
– Прислугу ще в сімнадцятому відмінили, – говорила вона, вказуючи пальцем на раковину з тарілками.
Що таке прибирати в хаті, мені було відомо не з розповідей однокласників.
Мою матір не дуже обтяжували родинні ланцюги. Вона зроду не служила стінам, сервізам і килимам.
Якось, довідавшись про зраду одного з моїх вітчимів, материна подруга запропонувала:
– Давай підем їй хоч морду наб’єм.
– І ким я буду після цього? Як я в дзеркало дивитимусь?
І коли мені в школі – на виховних годинах, на бесідах із психологами, лікарями та іншими гостями – намагалися товкмачити в голову оце от «дівчинка має залишатися дівчинкою», «хлопчик не має виказувати своїх емоцій», «ти маєш бути лицарем, а вона принцесою», у мене всередині ворушився справжнісінький скепсис.
Я ще тоді не чув слова «гендер», але коли дивився якісь фільми про мусульманські країни, де жінки ходили в чадрі, намагався допитатися – навіщо і що це за безглуздя? Воно мені просто не вкладалося в голову. Як, власне, і зараз не вкладається. Певно, це мимохіть мені прищепила моя мати, яка, хоч і не знала жодної з численних теорій фемінізму, але примудрялася жити не залежачи.
І коли мені зараз розказують про те, що в декрет має йти жінка, а чоловік заробляти гроші, що дівчині краще помовчати й послухати хлопця, я дивуюся й не дивуюся водночас. Мабуть, життя надто заплутане і строкате. Мабуть, кожен робить у ньому свої особисті висновки. Мабуть, усім потрібний для життя різний відсоток внутрішньої свободи. Комусь, цілком можливо, комфортно весь час на канапі, а комусь – біля газової плити. Але я вдячний своїй матері за те, що вона свого часу без слів пояснила мені різницю між «служити» і «жити».
Сергій Осока
