Після виходу серіалу «Перші ластівки» вшестеро збільшилась кількість звернень на дитячу лінію правозахисної організації «Ла-Страда Україна», чий номер вказано у титрах серіалу. Діти розповідають про побої вдома, про спроби самогубств, про страх і просять про допомогу, пише BBC.
Про створення серіалу «Перші ластівки», що сколихнув українське суспільство й телевізійний ринок Повага спілкувалася з гендиректором Нового каналу Олексієм Гладушевським та режисером Валентином Шпаковим. Говорили про те, чому старшому поколінню корисно подивитися підлітковий серіал, про шаблони на телебаченні та в суспільстві, а також про боротьбу з дискримінацією.
Перше моє запитання буде до Олексія. Як ти вперше познайомився з цим проектом, з його сценарієм?
Олексій Гладушевський: Іноді ти довго думаєш, ухвалюєш певні рішення, тебе бентежать якісь речі навіть у самій ідеї, і ти починаєш уявляти, як це все може бути. От із «Першими ластівками» було все інакше. Коли Новий канал почав формувати серіальний слот, і я зі своєю командою думав, які ж серіали там могли би бути, ми розмірковували в більш зрозумілій для Нового каналу концепції, тобто – комедії, комедійні сіткоми. Але я знав, що моя місія приходу на такий молодіжний канал — це зробити щось, що дуже б вибивалося зі стандартної схеми програмування та виробництва контенту й сенсів, які були закладені в цей контент. Я шукав таку ідею, але вони всі були або занадто дивні, або ще щось. І тут Євген Тунік (автор ідеї «Перших ластівок», — ред.) під час спілкування розповідає про цю історію.
Євген – фактично один із перших в Україні шоуранер у повному сенсі цього слова, якщо брати західні аналоги справжніх шоуранерів. Він провів проект від ідеї й написання сценарію до ухвалення важливих рішень у певних глобальних моментах: продюсуванні та режисурі. Женя приніс мені цю ідею на рівні одного речення. Було зрозуміло, що це така історія про підлітків, які стикаються з переслідуванням у мережі, і це підводить їх до певних страшних вчинків. Я в одну секунду просто загорівся цією ідеєю.
Це спочатку було певною відсилкою до так званих “груп смерті”, наскільки я розумію.
Саме так. Пізніше пішов процес, я почав обговорювати й думати, і одразу стало зрозуміло, що робити серіал, який базується на цих “групах смерті”, не можна через багато різних причин.
Занадто суперечлива тема.
По-перше — суперечлива, місцями вона, ймовірно, не мала нічого спільного з реальністю, а по-друге — з юридичного погляду було багато питань, бо ми не мали права використовувати ті назви. І тоді, коли початкові фактори були обговорені, Женя почав думати над історією, яка вже й вилилася в те, що наприкінці вийшло. Він серйозно підійшов до цього, ми прибрали всю цю історію про “групи смерті” й вирішили дослідити тему глибше. І тоді Женя провів колосальну роботу, починаючи від своїх особистих спогадів – і до анонімного спілкування із підлітками. Поступово історія почала вимальовуватися в дуже зрозумілий, незвичний і цікавий концепт.
Відповідаючи на моє перше запитання, ти одразу зачепив наступне – про те, чому так шокувала поява цього серіалу людей, які, будемо відвертими, не є аудиторією Нового каналу, саме тому, що нарешті була висвітлена тема не, як деякі писали “дівчини з глибинки, яка їде підкорювати столицю”.
І є все ж таки спостереження, що на українському телебаченні процвітає сексизм, гомофобія та інші форми дискримінації. Усі були вражені, що на такому мейнстримовому каналі, як Новий канал, де завжди шоу та веселощі, раптом із різних боків зображують тему булінгу та домашнього насилля, зокрема й психологічного. Це тому що, певною мірою, ти така людина, яку це турбує особисто, чи загалом Новий канал хоче почати порушувати такі теми?
Для мене було завжди незрозуміло, чому Новий канал, який є фактично головним молодіжним каналом країни, спілкується з молоддю тільки в такому “фан” настрої. Так, молодь любить веселитися, розважатися — я враховую в цю категорію людей до 35 років — але мені чомусь здавалося, що ми не можемо не говорити з молоддю на теми, що її реально хвилюють.
Так, я розумів, що концепція каналу – в іншому, але я у свій час погодився на посаду генерального директора Нового каналу, розуміючи, що я буду далі від творчості , оскільки це робота – більше управління та менеджмент, але я розумів, що лише потрапивши на цю посаду, я зможу реально щось змінити. Бо моє слово буде дуже вагомим.
Тому тут склалися два фактори: і я — “така людина”, і Женя з командою, які розуміли, що їм потрібно висловитися саме так і саме на ці теми, і канал — мені хотілося, щоб він змінювався. Взагалі останніми днями кажуть, що канал перетворився з такого трошки “легковажного” на рупор сучасної молоді, яка хоче говорити на актуальні для неї теми.
Валентин Шпаков: Напевне, глядачі помітили, що молодь та середній вік останні роки не дивляться телебачення, бо воно стало таким …
Ми пішли далі. А телебачення не змінилося…
Саме так. Телебачення продовжує спілкуватися лише зі старшим поколінням, лише на якісь старі теми, ті самі теми. А на заході все ж інакше. Телевізор нікуди не зникає, він підлаштовується під потреби глядача.
Тут відбувається зараз схожа ситуація. З’явився запит на такий контент, а найголовніше – не просто на розважальний, а на чесний контент, на щиру розмову про те, що справді болить і насправді відбувається в суспільстві, потребує уваги. Це відобразилося не тільки на самому контенті, а й на людях, які його створювали. Сама ідея створила умови, за яких актори, режисер та вся команда віддавалися на 200%, бо ми розуміли, що в цій темі не можна працювати за звичною схемою.
Ви вже зауважували, що цей серіал – для підлітків, але водночас ми розуміємо, що основним споживачем телебачення залишається більше старший глядач. Але мені здається, «Перші ластівки» навіть корисніше буде подивитися старшим людям, бо вони звикли бачити сексизм, дискримінацію, насилля з точки зору “так було завжди, і ми до цього звикли”. І тепер їм потрібно нарешті звернути увагу на реальні проблеми своїх дітей, а не на те, що вони вважають “проблемами”.
Чи є вже певний відгук від старшого покоління?
Олексій Гладушевський: Безперечно є, і справді, ми робили цей серіал із акцентом на дві аудиторії, на дорослу й підліткову. Коли почали робити промокампанію, декілька роликів: один молодіжний, а потім в ефірі йшли спеціально зроблені ролики з акцентом на дорослих персонажів. І ми отримали від дорослих таку зворотну реакцію навіжену, у хорошому сенсі, якої навіть не очікували.
Ми вважали, що люди будуть не готові бачити себе в такому ключі. А коли людина не готова себе бачити, вона все сприймає агресивно, тобто “це не про мене, що ви мені розповідаєте”.
Було цікаве дослідження, яке свідчить, що дуже сильно відреагували жінки, і молодь, і більш дорослі. І дуже сильне заперечення в дорослих чоловіків. Ми дослідили також те, що всі ці жінки різного віку пізнали себе в жіночих дорослих персонажах. А в чоловікові головному (гомофобний батько-тренер), на якого найбільший акцент, чоловіки так само впізнали себе, але не захотіли цього визнати. Він сильно вдарив у ціль, цей персонаж.
Я поставлю особисте запитання, на яке й сама можу відповісти. Чи було у вашому житті насилля? Булінг, психологічне або сексуальне насилля? У моєму було дуже багато психологічного насилля, як у школі, так і вдома та у стосунках.
Завжди добре, коли щось “працює на особистому”. Так, у мене були якісь і сімейні розбірки, так, було, але якимось чином, попри те, що я завжди екстравагантно себе поводив, у школі та університеті, я ніколи не стикався ні з чим таким. А навколо, звісно, було. Я спостерігав. Я ніколи не був із числа тих, хто “булив”, але я згадав уже під час створення серіалу, що в деяких моментах я залишався осторонь. Я розумів, що відбувається, проте не брав участі в хейтерстві, але й не ставав на захист тих, кого принижували.
Можливо, «Перші ластівки» — це твоя можливість тепер стати на захист тих, хто цього потребує?
Валентин Шпаков: Я ще у школі пам’ятаю певні жартики, які ми вважали чимось необразливим, не булінгом, але з часом я згадав про це і зрозумів, що “вода камінь точить”. І коли я читав сценарій, я пережив певний стрес і переглянув у певній мірі і власне ставлення. Я ніколи не вважав себе гомофобом, і навіть у дитинстві нормально ставився до таких людей, але була створена певна кругова порука, те, що суспільство наче дике, не готове. Не розуміє, що потрібно робити, дітям ніхто нічого не пояснює.
Після закінчення середньої школи мені пощастило потрапити у США, де я в Каліфорнії вчився в чотирьох різних школах. Я повернувся з враженням, що побував на іншій планеті. У гарному сенсі. Там був зовсім інакший підхід до особистості.
Я на власному досвіді спостерігала у школі насильство з боку вчителів, воно було навіть не меншим, ніж серед ровесників. Учителька в початковій школі поставила мене перед усім класом і сказала: “Подивіться, хто такі штани одягнув на неї з цими шкарпетками, як клоун”. Страшним було й те, що моя мама працювала в цій же школі – і навіть це не зупинило вчительку від такої ницості. Я бачила, як учителька сміялася перед усім класом із прізвища хлопця, у якому було наприкінці “пень”. Вона цим “пояснювала, чому він тупий”… Тому саме це мовчазне схвалення з боку вчителів, які й самі булили дітей, фатальне.
Ми приходимо до розуміння, що в кожній сфері нашого суспільства “щось не так”. І це не в останню чергу наслідок того багажу, що отримало наше суспільство. Коли ми маємо певні “правила осуду”, навіть подекуди не знаючи звичайних правил поведінки. Як ви вважаєте, чи є тут вплив горезвісного “совка” зокрема?
Валентин Шпаков: Так, звісно!
Олексій Гладушевський: Я також вважаю, що це зокрема спадок “совка”, який потрібно витісняти просто всіма можливими способами.
Раніше я стикався з відголосками “совка” і завжди заспокоював себе тим, що треба трохи почекати, це відголоски, “стара гвардія”. Прийде молодь – і все буде добре. Страшно мені стало, коли почав отримувати певний фідбек від молоді, що прийшла на різні місця у суспільстві, коли зрозумів, що нічого не змінилося, що вони з такими ж засміченими мізками, як і їхні попередники.
Тому що виховувала їх саме стара система.
Так, звісно. І ти розумієш, що якщо нічого не робити, то це буде замкнене коло, як сказав Валентин. Одні виховають інших, і далі, і далі.
Наш серіал — це певний тригер, що вибиває людей зі звичного психологічного стану. Але серіалу мало, потрібно щось іще. Те, що відбулося зараз у ситуації із Держкіно, коли, можливо, вперше кінематографісти навколо нечуваної несправедливості об’єдналися з телевізійниками у конкретних діях, щоби прийти до спільної мети (представники кіноіндустрії влаштували в Києві акцію на підтримку Юлії Сінькевич, яка претендувала на пост голови Держкіно, — ред).
І це було дуже круто і правильно. І я розумію, що ще 2 роки тому наш серіал зібрав би дуже погані цифри, бо люди були не готові до цього, і на таку акцію, як на підтримку Сінькевич, ніхто би так само не пішов. Зараз відбувається злам. Люди справді усвідомили, що в кожній галузі “щось не так”.
Як ти вважаєш, Олексію, ви зараз станете трендсеттерами? Чи почнуть інші великі канали, які так собі ставилися до таких тем, висвітлювати їх, маючи ваш позитивний приклад?
Олексій Гладушевський: Так, тут є два моменти. Я сподіваюся, що інші канали й наш холдинг продовжать роботу з такими важливими темами, зокрема в серіалах. Я докладатиму зусиль до цього також. Але що для мене більш важливо, і це вже відбулося на нашому прикладі. Ми показали, як може бути.
Як ви знаєте, це інтерв’ю вийде на сайті ПОВАГА. А що для вас означає “повага”?
Олексій Гладушевський: Для мене повага завжди означала здатність почути будь-яку реакцію суспільства. За рахунок того, що світ дуже швидко змінюється, у нас дуже швидкі реакції на будь-що, реакції різні. Ми дуже швидко готові осудити, захопитися, перебити, вставити свої “5 копійок”. А повага — це можливість насправді почути й усвідомити, що людині або суспільству потрібно.
Для мене повага — це вміння чути.
Валентин Шпаков: Для мене повага — це прийняття. Прийняття всього, що має живу форму. Не тільки про людей. Це і про тварин, і про все живе. Я намагаюся приймати, і єдиний інструмент у взаємодії з іншими — це любов.
Подивитись “Перших ластівок” можна на сайті Нового каналу.
Якщо у вас є проблеми в родині, в школі чи з друзями, звертайтеся по допомогу на гарячу лінію Ла-стради
Олена Ребрик
