У пологах щось пішло не так, і от – дитина в реанімації, лікарі не дають жодних шансів, а тобі повторюють “молода, понароджуєш собі ще” і везуть до післяпологового. У палату, де інші жінки з дітьми. І ти постійно чуєш їхній плач.
Пізніше тобі медсестра дитячого відділення порадить “поїхати в подорож, аби розвіятись”. Це єдина моральна підтримка, яку ти отримаєш у лікарні. Гінеколог замість того, аби направити тебе на післяпологові процедури як “повноцінну породіллю”, буде розповідати твою історію спільним знайомим, начхавши на лікарську етику…
Це один випадок із чверті всіх українських вагітностей. За статистикою саме стільки завершуються втратою дитини. Втрата дитини – це не тільки втрата її в пологовому будинку в пологах чи внутрішньоутробно, це й завмерла вагітність, викидень, передчасні пологи на будь-якому терміні вагітності від зачаття до 42 тижнів. І більшість жінок, які проходять крізь це, не лише не отримують моральної підтримки, а й стикаються з медичним насильством.
“Мою дитину просто кинули в пляшку з-під води, а мені заборонили кричати, щоб не розбудила інших жінок”
Вікторії 23 роки. Цього року вона втратила доньку Софію. Софія – друга дитина Вікторії, старшому сину Дмитрику 1,5 роки. Софію Вікторія народила передчасно. Зізнається, хоче ще дітей, але боїться знов пережити втрату й жорстокість лікарів.
“Ця друга вагітність для мене була несподіваною. У 18 років я перенесла три операції з видалення пухлин на яєчниках, мені поставили діагноз безпліддя. Ми з чоловіком зробили ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення – рекпродуктивна технологія – прим.), у нас народився синочок.
А цього року я дізналася, що вагітна. Це було шоком для нас і лікарів, але приємним шоком. Я досі згадую та зберігаю тест, я пам’ятаю, як чоловік подарував величезний букет троянд, дізнавшись, що ми чекаємо маля. Це був дарунок Бога», – розповідає Вікторія.
Під час першої вагітності в дівчини з’явилися проблеми з нирками, які дали про себе знати і тепер. Вікторія потрапила до лікарні.
«У мене підіймався тиск і страшенно боліла голова, але я вірила, що все буде добре. Мені крапали магнезію, безліч інших препаратів, аби зберегти моє здоров’я. І я вперше зіткнулася з фразою лікарів : “Нам важливе життя матері, а плід – це лише плід”. Мені було важко й фізично, і морально після цього. Пізніше Вікторія перестала відчувати рухи дитини, замість того прийшов біль. На прохання зробити УЗД отримала від медиків відмову.
«Вночі я відчула перейми, просила допомоги, лікарів не було. О третій ночі в мене відійшли води, і я пам’ятаю, як закричала на все відділення:”у мене там дитина!” Після цього прийшла санітарка, посадила мене у візок і сказала, аби я мовчала, щоб не розбудила інших жінок. А далі сльози, фраза “родиш ще”, і наркоз.
На мене гримали, аби не плакала, але як не плакати, якщо всередині розриває на шматки? Найнеочікуваніше було те, що мою дитину просто кинули в пляшку з-під води, я її бачила, але мені не дали попрощатися. І ця пляшка з моєю донькою стояла аж до наступного дня, мене вели на перев’язку, і я це бачила. Невже важко дати дитині певне місце, а не пляшку. Я досі працюю з психотерапевтом», – згадує Вікторія.
“Без будь-якої згоди привели студентів, і ті споглядали мені між ноги, поки їхні вчителі вбивали мою дитину”
Зараз Ользі 31 рік. Шість років тому вона вперше завагітніла. Вагітність була бажаною, втім нелегкою, завершилася за 24 тижні смертю сина. Тоді, відчувши перейми, викликала швидку. Там порадили йти до поліклініки. Коли все ж таки довезли до пологового, у приймальному не поспішали оформлювати, бо були зайняті плановими госпіталізаціями.
«Коли дійшла черга до мене, перевели у відділення патології вагітності, я чекала вже там – бо лікарі були занадто зайняті, щоб оглянути. Чергова медсестра (єдина людина, яка ставилася до мене по-людськи) бігала за ними, поки одна лікарка не погодилась. Після огляду виявилось, що вже повне відкриття і дитина йшла ніжками вперед.
Мене переконували, що шансів вижити в дитини майже немає, та й «нащо тобі інвалід?» При мені, міряючи серцебиття малятка, одна з акушерок дзвонила у якусь «статистику» й питалася, як записати, якщо малюк народиться живим і помре. Бригаду з реанімації викликати відмовилися. Сказали, що викличуть, ЯКЩО дитина виживе», – згадує Ольга.
Під час пологів, не питаючи в жінки згоди, лікарі привели студентів.
«Ті споглядали мені між ноги, поки їхні вчителі вбивали мою дитину. Медсестра вилізла мені на живіт та тиснула колінами, намагаючись витиснути сина. За кілька хвилин він помер», – розповідає Ольга.
Жінці пощастило, на наполегливе прохання чоловіка її поселили в окрему платну палату, а не туди, де жінки з іншими дітьми.
«Після пологів лікарка прийшла до мене із завідуючою відділення, одразу ж розказали, що то ніякі не передчасні пологи, а лише пізній викидень (так ніби від цього мені мало чомусь стати легше).
Якщо ще першого дня дехто з медперсоналу поблажливо ставився до того, що плачу за померлим сином, то вже на третій день фиркали, мовляв, досить ревіти. До слова, малюка записали мертвонародженим. Відповідно, він не мав права навіть на ім’я в документах.
Я дуже пошкодувала, що не додумалася відмовитись від розтину дитини. Його потім навіть не помили в морзі – просто одягли в одежинки, які чоловік приніс.
Я не шукала психологічної підтримки після лікарні, бо навіть не уявляла, що мені належиться якась психологічна допомога. Впоратися з утратою мені спочатку допомагали християнські заняття при церкві», – говорить жінка.
Через два роки Ольга народила другого сина. Та от чи наважиться на ще одну вагітність, не впевнена.
«З другим синочком було ще більше акушерського насильства, адже перший раз я була в залі для пологів дві години, а другий – добу. Коли нарешті поклали на живіт мою новонароджену дитину, мого другого синочка – я була певна, що він мертвий. Він був фіолетовий, не рухався, не кричав після тих знущань… Аж коли синулька закричав після відсмоктування слизу з носика, чоловік сказав мені, що то кричить наша дитина», – згадує Ольга.
“Нас не вчать в університеті, як поводитися з пацієнтами, які стикаються з втратою”
Після такого досвіду жінки нерідко втрачають довіру до лікарів, бояться звертатися до них навіть за потреби, а не лише для профілактичних оглядів. І так само бояться нової вагітності, того, що щось знову може піти не так.
Лікарі сходяться на думці, що найважливіше, що можуть зробити для пацієнтки, що втратила дитину – розповісти, чому так сталося, та що робити далі.
Акушерка-гінекологиня Вікторія Сіладі працює в лікарні, де пренатального психолога немає. Справлятися з горем жінки мають або самі, або за допомогою гінекологів.
“Ми завжди очікуємо реакції істерики. Але не всі так реагують. Є такі, які впадають у ступор, є такі, які не вірять.
Нас не вчать в університеті, як поводитися з пацієнтами, які стикаються з утратою. У нас психологія була на рівні якихось тестів на визначення психотипу. Це не було про те, як людині сказати, що в неї невиліковне захворювання, як повідомити рідним про смерть пацієнта.
Страшно питати в жінки про душевне самопочуття. Бо страшно почути відповідь. Як може почуватися жінка, яка теж могла померти, але померла дитина, а вона вижила?
Я намагаюся підібрати слова, аби сказати про втрату. Але немає правильних слів, це завжди шокує. Для лікаря дуже важливо пояснити, чому це могло статися, що конкретно сталося, як діяти далі, аби швидше відновитися фізично, аби зберегти своє здоров’я. Ще важливо пояснити жінці, що це не її провина. Якщо вона не одразу зрозуміла, що дитина почала штовхатися слабше, чи те, що тромб відірвався чи пуповина обмоталась…”, – говорить Сіладі.
Коли батьки зможуть відпустити свою втрату, більшість піде в наступну вагітність.
“У наступній вагітності такі пацієнтки можуть кидатися у крайнощі. Одні будуть більше прислухатись до себе, але важливо, аби лікар з розумінням поставився до тривожності, наприклад, пояснив, що робити УЗД через день – це не на користь.
Інші не хочуть знати причини смерті дитини, у наступну вагітність йдуть відчайдушно, «хай буде, як буде». Але буває, що причини першої втрати можна усунути, і наступна вагітність буде щасливою. Але дуже мало жінок, які не хочуть бачити своїх мертвих дітей”, – розповідає Сіладі .
У деяких українських пологових є психологи. І вони працюють із сім’ями, які стикнулись з утратою. В одному з таких столичних медзакладів працює акушерка-гінекологиня, лікарка пренатальної діагностики Елені Чолас.
“Перинатальні психологи розпочинають психотерапію одразу у клініці та можуть передати пацієнтку психологу або навіть психіатру після виписки з лікувального закладу.
Для мене особисто завжди важко, коли пацієнтка втрачає дитину. Я все це пропускаю через себе, адже теж колись втратила двох діточок.
Тут треба розуміти, що одразу після озвучення цієї новини психіка жінки почне заперечувати її. Тому треба говорити не тільки з породіллею, але і з чоловіком.
Дуже часто формування плану на майбутнє відбувається одразу, на цій же консультації, але його розуміння та дії можуть початися пізніше, коли сім’я прийме таку важку новину», – розповідає Чолас.
Окрім того, щоб чесно розказати про причини втрати та сформувати план подальшого лікування, на думку Чолас, медики мають за можливості максимально зменшити кількість подразнюючих факторів для породіллі.
«На мою особисту думку, поміщати жінку, що втратила своє чадо, до палати, де породіллі з дітьми – це психологічна тортура. Найкраще – гінекологічне відділення чи окрема палата та обов’язкова робота психолога з сім’єю, адже це втрата всієї сім’ї. Справді, жінці, що відчувала його під серцем, усі ці тижні набагато важче, але не варто забувати і про батька”, – розповідає Елені.
Втім, запропонують психологічну підтримку породіллям далеко не в усіх пологових будинках України. Сімейна лікарка, консультантка з грудного вигодовування Ганна Серова сама пропонує пацієнткам у горі звернутись до психотерапевта. Адже теж мала проблемні вагітності – у першій загроза передчасних пологів, у другій – три дні донечки в реанімації.
“Мене рятувало те,що я кожні півтори години ходила до неї й навіть прикладала до грудей. Тож мені відомий цей тваринний страх за своє дитя.
Обидва рази мені потрібен був чіткий план дій, щоб я розуміла, ЩО я маю як мама робити, щоб не з’їхати з глузду від тривоги, і обидва рази я могла лише чекати.
Саме тому я намагаюся давати батькам реальне розуміння ситуації з реальним планом дії (звісно, в межах моєї компетенції). Я намагаюся ставити себе на місце батьків і дуже часто пропоную допомогу психотерапевта та, за необхідності, сприяю пришвидшенню консультації. Нещодавно я відкрила для себе медитації, які дуже допомагають мені зняти напруження. І мені не важко зізнаватися, що я мінімум двічі на тиждень сама займаюся з психотерапевтом”, – ділиться своїм досвідом Серова.
Медиків потрібно готувати до того, як говорити породіллям про смерть дитини
Медиків потрібно готувати до того, як говорити таку інформацію породіллі і її близьким, – розповідає психотерапевтка Ірина Басиста.
“З утратою можна самостійно справитися, якщо є підтримка. Якщо з боку рідних та медперсоналу нема звинувачень, знецінення почуттів. Однозначно не можна говорити “та нормально, народиш ще, ти молода”. А в нас таку фразу часто говорять”, – розповідає Басиста.
Ірина сама народжувала в київському пологовому і через ускладнення в пологах дитина у важкому стані опинилася в ОХМАТДИТі. У пологовому їй запропонували підтримку психолога. На щастя, проблеми минулися й дитина вижила, втім у матусі була професійна підтримка. Ірина наголошує, що це для жінки, яка фактично перебуває у шоці, надважливо.
“Передовсім підтримкою має бути чоловік, який бере відповідальність за весь цей процес, і каже, що ми з тобою разом усе це пройдемо. Він має розділити біль, показати дружині, що вона не сама горює. Медики або психолог мають працювати не лише з жінкою, а й її найближчим оточенням, і дати їм інформацію, як підтримувати”, – говорить Басиста.
На шляху прийняття і прогорювання втрати важливий ритуал прощання з дитиною.
“Обов’язково треба продумати, як би жінка хотіла попрощатися з дитиною, що вона хотіла, можливо, сказати. Якщо це віруючі люди, можна, наприклад, поставити свічку. Є навіть спеціальні люди, які проводять прощання з завмерлими вагітностями, або якщо стався викидень, якщо вагітність втрачена на ранньому терміні”, – розповідає психотерапевтка.
Басиста зазначає, що лікар має максимально підтримати пацієнтку словами, але не проживати разом з нею її горе, аби не взяти на себе зайвого і не вигоріти професійно.
«Основні лайфхаки для збереження балансу в собі – це хобі, подорожі, концентрація уваги на простих позитивних речах, наприклад гарному заході сонця, прогулянці чи навіть новій книжці. Інколи доводиться звертатися й до психолога, це дуже допомагає», – розповідає Елені Чолас.
“На роботі не дуже переключишся, коли таке стається зранку, а там ще інша жінка в пологах. Тут уже просто потрібно зібратися, закрити в собі це, і «подумати про це потім». Ми багато проговорюємо з колегами. Колектив рятує, бо всі учасники процесу мають це обговорити, потрібно зливати ці емоції одне одному не порушуючи лікарську таємницю, ми не говоримо це колегам, які не були присутні. Допомагають, хобі, хатні тварини, друзі, творчість. І ще рятує те, що є і щасливі пологи, їх, на щастя, більше.
Медики не записують невдач. Для здоров’я психіки ми мусимо орієнтуватися на щасливі випадки й хороший досвід”, – розповідає Вікторія Сіладі.
Чи пропонувати батькам побачити померлу дитину? Чи пустити до реанімації?
В Україні вже випустили посібник “Прощання з Ангелом” для лікарів. Рекомендації при роботі з перинатальними та неонатальними втратами для медичних працівників, доул та всіх, хто професійно працює з потерпілими батьками зібрали у ГО “Опіка Ангела”. Вже майже рік “Опіка Ангела” займається підтримкою батьків, що пережили втрату.
“Ми багато спілкуємося з медичними працівниками і зрозуміли, що є питання етичності чи правильності щодо різних дій у випадку втрати. Наприклад: чи пропонувати батькам побачити дитя, яке загинуло, що краще сказати такій сім’ї, як поводитися.
За основу посібника ми взяли міжнародні стандарти роботи з втратами, врахували український контекст та додатково консультувалися з Джоном Тілманом, який свого часу впроваджував систему підтримки сімей у Австралії, та Валдою Даффінс, керівником відділу паліативноі опіки немовлят у найбільшому перинатальному центрі південної півкулі, у Перті. Також з власного досвіду ми знаємо, як підтримка, надана вчасно, змінює досвід проживання горя та допомагає повернутися до життя”, – розповідає засновниця ГО “Опіка Ангела”, співзасновниця платформи ментального здоров`я Zanovo.me Наталія Сениця.
За фінансової підтримки ресторану “Урбан Спейс 100” друкованою версією посібника забезпечили Івано-франківський обласний перинатальний центр. Для всіх посібник “Прощання з Ангелом” доступний безкоштовно в електронній версії. Замовити його можна тут.
Наталія Сениця розповідає, що разом із посібником розповсюджували по лікарнях і листівки з рекомендаціями для батьків, що втратили дитину. Втім, у багатьох закладах від них відмовлялися.
“Найчастіше це пов’язано з тим, що інформація в листівках може суперечити принципам роботи медичного закладу: ми говоримо про те, що батькам варто бути поряд із дитям в реанімації, але не кожен медичний заклад дотримується цього, я не кажу зараз про карантинні обмеження.
Втім, на мою думку, персонал Івано-Франківського перинатального закладу здійснив подорож у часі. Вони власними зусиллями перескочили радянську спадщину і стали гуманним людяним закладом по роботі з сім’ями, які переживають утрату. Окрім посібників, ми створили робочу групу, де ділилися досвідом інших країн, думали над інтеграцією цього в українських реаліях, волонтери допомогли нам закупити люльки та забезпечити медзаклад скриньками пам’яті для батьків, які пережили втрату. Ми провели навчання по проживанню горя та професійному вигоранню, що допомагає медикам зберігати внутрішні сили, коли вони працюють із батьками в горі”, – розповідає Сениця.
На думку Наталії, зараз в Україні робота з батьками, які пережили втрату, покладена на суб’єктивну думку персоналу, щодо того, як правильно, а робота з психологічної підтримки породіль лише починається.
«Маємо розуміти, що у країнах західного світу система підтримки розвивалася впродовж 40 років, з 2000-их років важливість роботи з горем та з травмою врахували й на законодавчому рівні. Нам тепер потрібно наздоганяти.
Скільки знадобиться часу, залежить не від нас, а від активності спільноти, наскільки будуть відкритими медики та батьки. У Австралії, Британії та навіть Росії такі організації діють завдяки волонтерам, які долучаються, допомагають, підтримують. То ж ми віримо – що більше людей будуть готові долучатися до ініціативи, то менше часу знадобиться для змін. Усе вже давно розроблено, щоб підтримати сім’ю в горі, непотрібне дороге обладнання, часто потрібні лише повага, правильні слова та людяність», – розповідає Наталія.
В ГО «Опіка Ангела» вже запустили групи підтримки для батьків, закриту онлайн-спільноту та інформаційний ресурс, також запрацювала онлайн-програма психологічної підтримки «Бути батьками Ангела», яка може допомогти тисячам сімей прожити горе.
Ганна Котихова
