Повага
Image default
Жінка в історії Статтi

Материнство в ГУЛАГу: що українки пережили в неволі

«Я думала, чи витримаю це випробування, хотіла заподіяти собі смерть, бо не ставало сил терпіти. Одного разу мало не кинулася під вагон із гравієм, але голос сина зупинив мене. Я мусила для нього жити», — такий критичний момент відчаю пригадувала одна з невільниць ГУЛАгу Анна Марунчак.

Нелюдські умови, довгу розлуку, думки про самогубство через невідомість долі своєї дитини, почуття провини перед доньками й синами за важке дитинство, — усе це переживали українські жінки у в’язницях і таборах ГУЛАГу.  Деякі з них опинилася в неволі вагітні або з немовлям на руках, інші пізнали материнство вже в таборах.Що відбувалося з немовлятами та матерями за колючим дротом ГУЛАГів?

Про це розповідає історикиня й антропологиня, докторка історичних наук Оксана Кісь. Її лекція «Материнство у ГУЛАГу: благословення і прокляття» – частина книги про жіночі досвіди політичного ув’язнення у сталінських таборах «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти». 

Материнство в підпіллі 

Материнство в ГУЛАГу

У спогадах підпільниць, учасниць ОУН-УПА, тих, хто з ними співпрацювали, тема материнства досить поширена. Зазвичай жінки мовчать про обставини зачаття, доступність контрацептивів, бажаність чи небажаність вагітності, можливість її переривання. Але докладно розповідають про неймовірні труднощі, яких зазнали впродовж вагітності, під час і після пологів. Їм довелося народжувати у криївках, у будинках чужих, але прихильних людей, доводилося вдавати з себе інших людей, живучи під вигаданими іменами з фіктивними документами. 

Наприклад, Ольга Ільків була дружиною одного з провідників Стрийського надрайону, але за порадою Юрія Шухевича їй довелося зареєструвати підпільний шлюб із його охоронцем. Вони вдавали подружню пару, щоб Ольга могла народити дитину й виховувати її. Долі інших підпільниць могли складатися значно важче та драматичніше. 

Відома історія Марії Савчин, яка була багаторічною підпільницею, дружиною одного з провідників підпілля Василя Галаси на прізвисько Орлан. У підпіллі вона народила двох синів і фактично обох їх втратила. Одного сина, за деякими повідомленнями, усиновила родина офіцера польської спецслужби. А другого виховувала родичка Василя Галаси, який потім після звільнення зміг його забрати. А сама Марія, яка опинилася у США, змогла побачити свого сина, повернувшись в Україну в роки Незалежності. 

Багато підпільниць були арештовані вагітними або з немовлятами на руках. Часом народжували у слідчих ізоляторах і перебували там разом із малюками впродовж місяців, поки тривало слідство, а також в очікуванні суду. Шлях до місць відбування покарання, так званий етап, міг тривати від кількох тижнів до кількох місяців. Жінки в абсолютно непристосованих товарних вагонах потерпали від голоду, холоду, антисанітарії, а діти хворіли, вмирали. Вагітні народжували, часто – мертвих дітей, або немовлята гинули через складні умови. 

Чому наважувалися на вагітність у таборах

Сорочечку пошила в тюрмі 1947 року Ірина Білінська для своєї донечки

У табори жінки потрапляли вагітними або з немовлятами на руках. Але також були такі, які вагітніли й народжували, безпосередньо відбуваючи роки своєї неволі. Попри те, що керівництво ГУЛАГу активно вживало заходів для зменшення кількості дітей у таборах, ізолюючи жінок і чоловіків та запобігаючи їхньому спілкуванню та статевим контактам, все ж кількість вагітних і жінок із дітьми постійно зростала. Для утримання дітей створювали місця не на території самих таборів, а поруч із ними. Бо формально діти вважалися вільними громадянами радянського союзу, їх утримували в так званих дитбудинках, спецбараках, часом їх називали «диткомбінати».

Російська дослідниця цього явища Любов Максимова вважає, що було кілька причин, чому жінки наважувалися на вагітність та материнство в неволі. Одна з них: для вагітних створювали дещо полегшені умови проживання та роботи, було трохи краще харчування. Тому це спонукало жінок удаватися до цього кроку, щоб на якийсь час полегшити своє життя. Деякі жінки наважувалися на материнство, як на ключову жіночу соціальну роль, вони хотіли всупереч обставинам виконувати своє жіноче покликання. Деякі жінки народжували не тому, що хотіли цього. Вагітність ставала наслідком або вимушеної проституції, або сексуального насильства, яке не було рідкістю в таборах. Інші очікували, що вагітних і тих, у кого є малі діти, звільнять. І це справді сталося, але ця норма не стосувалася політв’язнів, тому вони цим привілеєм скористатися не змогли. 

Материнство в неволі залишалося жіночою проблемою. Дослідники та очевидці зазначають, що чоловіки повністю ігнорували факт свого батьківства, лише в рідкісних випадках турбувалися про жінок і своїх нащадків. І оскільки в’язнів постійно переводили з табору в табір, у жінок майже не було шансів знову побачити батька своєї дитини. 

Далеко не кожна вагітність у таборі була бажаною, є свідчення про її переривання, незважаючи на те, що впродовж довгого періоду аборти були заборонені. Через брак кваліфікованого персоналу й належних умов такі процедури наражали жінок на великий ризик. Чимало жінок помирали.

«Як дикі звірята без тепла й любові»

Термін утримання немовлят у таборах був переважно до двох років. І читаючи інструкції НКВС, можна уявити серйозну турботу радянської влади про цих малюків. В них докладно описано, які належні умови проживання, харчування, догляду мають бути створені, одяг, температурний режим у приміщенні, прогулянки, медпроцедури. Передбачено, що начебто ув’язнені матері мали можливість регулярно контактувати з дітьми, ходити на прогулянки, гратися з ними. Але на практиці таких умов майже ніде не дотримувалися. І в жіночих спогадах про досвід материнства в неволі часто йдеться про те, як страждали жінки через обмежений доступ до своїх дітей, адже бачили їх украй рідко. На початках жінок водили до дітей кожні кілька годин для грудного вигодовування, поки тривала лактація. Якщо вона припинялася, а це не дивно, бо жінки були фізично виснажені, то відповідно жінку могли відправити на загальні роботи й суттєво обмежити її доступ до дитини. 

Чи не кожна жінка, а особливо мати, прагнула потрапити на роботу в сиротинець до малюків, щоб бути ближчою до своєї дитини й мати змогу дбати про неї. Няням не дозволяли брати дітей на руки, тому немовлята дуже потерпали від дефіциту емоційного контакту. І всі невільниці, які описують цих дітей, говорять, якими сумними були ці малюки.

Євгенія Гінзбург, яка доволі довго працювала нянею в таких дитячих закладах, згадує: 

«Диткомбінат — це також зона з вахтою, воротами, бараками і колючим дротом. Ці діти також були невільники й аж ніяк не схожими на вільних дітлахів в місті чи в селі». 

Інші авторки мемуарів також кажуть, що ці діти відставали за розумовим і фізичним розвитком, не мали емоційно-комунікативних навичок. Вони фактично були дикими звірятами, які не знали любові, тепла, турботи й навіть між собою поводилися агресивно, погано говорили. Через погані умови утримання, епідзахворювання, відсутність кваліфікованої меддопомоги й ліків багато дітей помирало в перші роки свого життя. 

Приречені на розлуку

Діти, яким удалося вижити в сиротинцях, були приречені на розлуку з матір’ю.  Переважно йшлося про два типових сценарії розлуки. Найбільш бажаним і прийнятним був сценарій, за яким дитину після цього дворічного терміну утримання поблизу матері передавали родичам. Але для цього родичі мали дуже активно домагатися дозволу на опіку над таким немовлям, а також особисто приїхати й забрати дитину безпосередньо під воротами табору. Далеко не кожні родичі могли це зробити фізично, не всі мали матеріальну можливість. Інший, типовіший сценарій — дитину передавали до радянського сиротинця. І ці драматичні сцени прощання матерів зі своїми немовлятами описані в багатьох жіночих спогадах. Велика трагедія матері, яка не завжди була певна, що ще колись  зможе  побачити свою дитину, довідатися про її долю, а тим більше повернути її.  

Донька Олександри Блавацької Віра, 1952 рік. Фото із книги Хроніка мого життя

Невільниці намагалися залучати різні неформальні канали та зв’язки, щоб налагодити контакти з сиротинцями, покладаючись більше на співчутливість персоналу дитбудинків. І наприклад, одна з мемуаристок Олександра Блавацька згадувала, що надсилала свої листи в дитбудинок через родичку. На щастя всюди, де перебувала її дочка Віра, були людяні медсестри, няні чи виховательки, які часто відписували на листи й навіть надсилали фотографії дитини. 

Чимало матерів, діти яких залишилися під опікою родичів, намагалися підтримувати зв’язок із дітьми дистанційно, і в такий спосіб хоча б символічно виконувати материнську роль. Серед невільницьких вишивок, які зберігаються в музеях політв’язнів, вирізняються ті, які створені для дітей. Матері намагалися трохи потішити своїх малят дрібними подарунками, малюнками, сувенірами, які виготовляли практично з нічого — з клаптиків, ниточок.

Катерина Зарицька із сином

Під час листування з дітьми мами цікавитися їхніми справами, давати поради, настанови, жили їхніми інтересами. Приклад – яскрава постать нацпідпілля, Катерина Зарицька, син якої залишився під опікою її батьків на час її дуже тривалого 25-річного ув’язнення. Вона постійно листувалася з сином, була в курсі всіх його справ. І коли вийшла на волю, син мав до неї сильні синівські почуття. Їхня родина змогла відновитися, хоча на той час він уже був дорослим і Катерина Зарицька вже навіть мала онуків. 

Материнство як стимул до життя

Матері-невільниці, яких розлучили з дітьми під час арешту, потерпали не тільки від розлуки з ними, але й від того, що їм часто було невідомо про доньок і синів. Ця невідомість дуже виснажувала, доводила до відчаю, до думок про самогубство. І лише материнські почуття обов’язку часто змушували жінок не опускати руки і продовжувати жити, витримувати всі труднощі, щоб потім повернутися до дітей. Материнство ставало стимулом до життя, спонукало жінок продовжувати боротися.

Наталія Шухевич-Березинська, дружина Романа Шухевича, яка залишила на волі під опікою своїх родичів двох дітей, жила думками про них, поки була в ув’язненні. І у спогадах вона пише про свої материнські почуття. Згодом родина змогла возз’єднатися. 

Наталія Шухевич із дітьми Юрком та Марійкою, 1941 рік

Але далеко не в усіх випадках зустріч із дітьми після років розлуки була такою радісною. Якщо, наприклад, звільнену Наталію Попович її вже дорослі сини зустрічали на вокзалі з квітами, то десятирічний син Марії Курочки, якого виховували дідусь із бабусею, при її появі після ув’язнення відмовився визнавати її матір’ю, що спричинило в жінки нервовий зрив.

Зі спогадів про стосунки з дітьми після звільнення стає зрозуміло, що діти не завжди готові були пробачити матерям своє вимушене сирітство, не розуміли, чому й за що вони не зазнали материнської любові. Галина-Шандарак Бровченко в одному з листів 2002 року писала: 

«Мої сини в з великим невдоволенням сприймають мою біографію і зв’язане з нею їх важке дитинство».

Катерина Максимович, яка народила доньку в неволі й передала на виховання сестрі, також зіткнулася з відчуженням. Вона пригадує: «6 років не бачила свою доньку і коли повернулася додому, була для неї чужа. Надія довго мене не признавала».

Євгенія Цебрій

Фото надані Оксаною Кісь 

Лекція «Материнство в ГУЛАГу: благословення і прокляття» відбулася у межах проєкту «Втрачене дитинство», який музей Територія Терору реалізує спільно з ГО Post Bellum за підтримки  Європейського Союзу за програмою House of Europe. 

Схожі записи

Тиждень моди в Лондоні буде гендерно нейтральним

До дня пам’яті захисників і захисниць України: жінки, яких не стало при виконанні

Чому Туреччина вийшла зі Стамбульської конвенції?