Повага
Колонки

Мама, яка кричить

«Я не хочу бути  такою мамою, — кажу психологині. — Діти дивилися на мене такими переляканими очима. Що вони про мене подумали?»

«Може, подумали, що мама — також людина?! Це нормально — відчувати емоції».

Того дня я розповіла їй, що завжди найбільше боялася стати такою, якою обіцяла ніколи не бути.

Війна і вина

Кілька місяців тому я звернулася по психологічну підтримку. Починати тривалу психотерапію сьогодні важко, новий переїзд може трапитися будь-якого дня. Проте це необхідність. Нас такого ніхто не вчив — жити між повітряними тривогами. Нас ніхто не вчив після прочитання кривавих новин читати дітям казки й переконувати, що добро обов’язково перемагає зло.

А що ж сьогодні?! Безпека та навчання дітей, правило однієї валізи (не накопичувати речі, яких не вивезеш за один раз) і відсутність довгострокових планів — три кити української реальності для мам.

Раніше було простіше. Бо якщо всі давні травми у відносно мирний час (війна з 2014 року) вдавалося виловлювати і приборкувати, або як настирливого сусіда — оминати, то в період гострого стресу (із 24 лютого 2022 року) усі травми та образи, наче дикі коні вирвалися зі свого загону.

Мій крик зʼявився як самозахист. Але я вже зустрічалася з ним раніше. І запеленгувала.

Що ж я за мама така

Перше сенсорне перевантаження накрило мене, коли діти почали ходити. І я не відразу зрозуміла, що зі мною. Спалахи гніву раптом діставали з мене якісь найбільш злі та колючі фрази, тіло реагувало на кожен дотик, наче на удар струмом. А в деякі моменти я хотіла просто зупинитися й надривно кричати.

Поки зрозуміла, що відбувається, встигла прийняти пуд вини та зауважень, що ж «я за мама така». Або ж укладала дітей і з головою поринала у важкі думи «чому я себе не контролюю, я ж умію тримати себе в руках, я вмію керувати своїм гнівом».

Знайомі радили йти на роботу, найняти няню, не боятися делегувати обов’язки (якби ж було кому). Знайомі розповідали багато історій про те, як якась міфічна мама (легко та з усмішкою) взяла себе в руки після пологів, дала раду й дитині, і «декретній відпустці», ще й бізнес відкрила. «Вона змогла — і ти зможеш. Заспокойся. Краще плануй. Вивчи дитячі пісеньки. Вивчи колискові. Купи іграшки. Спробуй ще щось…» І я шар за шаром вносила у своє й без того перевантажене життя (бо ж двійня) нові й нові завдання. Продовжуючи отримувати в усі месенджери неймовірні історії тих, хто зумів використати «декрет» краще, ніж я. Одногрупниця скинула сторінку блогерки Bad Mama зі словами: «Ти ж наче і в КВК виступала, давай».

Невже мене могли налякати або збити з толку двоє маленьких дітей?!

Але ніхто не говорив, що ці труднощі — це інші труднощі. І ніхто не розповідав, як мама, яка багато встигала, тепер може не впоратися. Про це ні слова. Тож…

Жила-була я, яка всюди встигала — і вчитися, і на семінари, і на виїзне навчання, і працювати. Колекціонувала освіти — формальні й неформальні. І дуже пишалася вмінням планувати час і все встигати. А надто своїми списками справ із 30-40 пунктів на день.


Читайте також: Годувати не можна заборонити: кому заважає грудне вигодовування


Якось я встигла за один тиждень зробити у пʼять разів більше, ніж моя колега на такій же посаді. Або, наприклад, шість діб майже не спала й реалізувала купу справ, на які нормальним людям треба від кількох тижнів до кількох місяців. А тоді ще за 18 годин устигла зганяти з Києва на захід України, попити в мами чаю й повернулася в Київ. Наступного дня зранку о дев’ятій годині я вже сиділа на робочій нараді. Невже мене могли налякати або збити з толку двоє маленьких дітей?!

Я була впевнена, що впораюся. Та й узагалі діти мене любили. Завжди. Чужі.

Перший досвід сенсорного перевантаження

Це було 2017 року. Одного осіннього дня чоловік закупив нам продуктів, памперсів та всього потрібного й поїхав під Авдіївку. А за кілька годин в одного з наших хлопчиків температура піднялася до 39,5.

Наші діти, хоч і двійня, дуже різні, та захворів саме малий, який, коли хворіє, хоче бути весь час на руках. Але я була впевнена, що впораюся. Все таки мій рекорд до материнства — шість діб бадьорості без сну. Шість діб. А чоловіка не буде лише 5 днів, навіть уже 4,5.

Температура не спадає. Дитина з рук не злазить. Коли намагаюся з ним лягти — плаче. Тільки на руках — тільки стоячи. Дитині рік, і з нею не так просто домовитися. А поруч ще одне дитя, яке теж хоче на руки.

Річ у тому, що коли є діти, які залежать від тебе, і на кожну дитину не припадає мінімум двоє дорослих, то мамине життя дуже рідко належить самій мамі, а мамин час майже ніколи повністю не належить їй. Контролювати себе та свій розпорядок — дорослої жінки, і контролювати розпорядок малих дітей — це абсолютно різні речі.

І ось я, яка на той час уже важила 47 кілограмів, наступного дня почала кричати наче різана. Цілодобовий плач дітей, шарпання. Додзвонитися ні до кого не можу. Удень викликала лікарку. Вночі додзвонилася на швидку, хвилин 20 проговорила з черговою. Вона мене й заспокоїла. На третій день чоловік прислав свою подругу. Я в той час уже набрати нікого не могла. Більше пари секунд без дітей мені не перепадало. Один малюк на руках, другий — тривожиться, чому він не на руках.

Подруга чоловіка привезла ліки, і нарешті діти заснули. Я прийшла на кухню і зрозуміла, що вперше в житті в мене немає жодної чистої тарілки. Суміш почуттів здавлювала. Я падала вниз. Я розчаровувалася в собі. Я не бачила рішення.

Таких днів за сім років мого материнства було менше, ніж сім, але кожен я пам’ятаю до дрібних деталей.

Увага та емоції на нулі = сенсорне перевантаження

Про сенсорне перевантаження я дізнаюся набагато пізніше, на вебінарі з розвитку дітей із особливими освітніми потребами. І склавши все разом, погугливши різні статті, зрозумію, що матері й сенсорне перевантаження трапляються набагато частіше, ніж про це говорять.        

Сенсорне перевантаження — це стан стресу та порушення функціонування, що виникає, коли людина піддається надмірному або інтенсивному потоку сенсорних стимулів. Потоку, що значно перевищує здатність до їх обробки. Ці сенсорні стимули можуть бути звуками, світлом, текстурами, запахами, натовпом чи інтенсивними тактильними відчуттями (доторками), що негативно впливають на емоційний стан та функціонування людини.

Нестерпна легкість материнства в тилу

Днями я гортала стрічку Фейсбуку сиділа в черзі й відволікала себе. Один за одним пропливали пости жінок, які називали себе поганими мамами, писали, що не можуть упоратися зі стресом, і звинувачували в цьому себе. Писали, що он жінки воюють, а вони в тилу не можуть собі дати раду і кричать на власних дітей.

І мені так хотілося зробити щось на кшталт того, що колись зробила моя товаришка, — увірватися в їхній простір і сказати: ти мусиш негайно подбати про себе. Жодна людина не може наче робот усміхатися, коли вона перевантажена, невиспана і щогодини чує сирену. Адже дбати про себе мам так рідко вчать.


Читайте також: Рада схвалила у першому читанні законопроєкт, що дозволяє розлучення під час вагітності


А тепер уявімо собі маму під час війни: 24/7 по мамі стрибають, повзають, щипають, тягнуть, кличуть, запитують. На увагу та включеність претендують діти, їхні вчителі або вихователі, сусіди або служби (за кордоном), інколи й домашні тваринки, шахраї, рекламщики, моралісти, Свідки Єгови…  Діти — це практично завжди гучні або різкі звуки, і це нормально. Вони плачуть, сміються, тупотять, засвоюють нові навики, повторюючи їх. Грюкають дверима, товчуть іграшками, обурюються або тренують мовлення. І так до безкінечності. А сьогодні дуже мало мам мають кому делегувати дітей, щоби побути в тиші — у безпечній тиші. Інформаційний простір тільки згущує напруження. Більше того, інформаційний простір щодня нагадує — поруч живуть дикі хижаки, які готові жерти наших дітей.

Себе треба берегти до того, як починаєш падати з ніг

Коли нам було по 18 років, ми з подругою-художницею грали у гру. Писали листи собі 50-літній або 70-літній. Але сьогодні я понад усе хотіла б написати собі в минуле. Собі — тій, яка ось-ось народить, або ще раніше — собі 30-річній. І я б написала, що все, що ти знаєш про життя, планування та виживання, — це залишиться позаду. Тому не зациклюйся. Твоє знання та досвід актуальні тільки для соціальної ролі жінки без сімʼї. Із дітьми твоє життя кардинально зміниться. Це не добре й не погано — буде і так, і по-іншому. Зміняться правила, пріоритети, цінності, радощі й навіть оточення. Але якою б сильною ти себе не бачила, тобі доведеться навчитися трьох речей, яких не вчать в університетах: планувати собі час на відпочинок, не шукати собі роботи у «випадково» вільний час і не виправдовуватися ні перед ким.

І я б обовʼязково собі розповіла, що себе треба берегти до того, як починаєш падати з ніг. Або що вночі треба спати. Тому спочатку ти, потім — твій чоловік, а потім — твої діти. Але спочатку — Ти. Бо коли ти не навчишся дбати про себе й поважати себе, не зможеш дбати й поважати іншу маленьку людину, яка спочатку навіть не говоритиме.

Олеся Венгринович

Схожі записи

Так закриваються лещата

Олександра Горчинська

Чи справді є жіночий та чоловічий мозок?

10 років закону про гендерну рівність в Україні

Тамара Марценюк