Мама в АТО. Після і до

У регіоні, де я народилася, є глибоке слово «остєпениться», що означає стати розсудливою, стриманою в поведінці людиною. Ну, нормальною. Бо, мабуть, є якась ступінь нормальності, за яку ти виходиш і тобі терміново треба «остєпениться».

Я почала їздити в зону АТО як кореспондентка Громадського радіо у 2015-му. Мені було 20 років, ні сім’ї, ні дітей, журналістського досвіду, якщо чесно, теж не було. Багато теорії – мало практики, та я себе заспокоювала, що воєнкорами не народжуються. Було непереборне бажання, шило в дупі й віра, що я зможу.

Звісно, батьки та родичі були шоковані. Їм тяжко було оцінити той рівень небезпеки, із яким я могла мати справу. “Це юнацький максималізм”, – казали навколо. – Пару раз поїде і “остєпениться”. Пару раз розтягнулося на три роки. Донбасом усе не закінчилося. Разом з іншими журналістами ми їздили в Росію на суди Надії Савченко, я працювала в Кишиневі на “Майдані”, коли там відбувалася антиурядові протести, їздила в білоруський Брест на кордон знімати чеченських біженців. Якби я була чоловіком, я би була красунчиком. Але я жінка і зі мною “щось не так”. Я вже не кажу, як на початку реагували на молоду недосвідчену журналістку на фронті. “Чого вона приперлася? Адреналіну не вистачає?” І щоб довести, що я “мужик”, я пила горілку з залізного кухля. Нарівні з усіма. О, своя!

Саме на фронті я знайшла велике кохання, ми одружилися, і згодом я завагітніла, переїхала на деякий час в інше місто, і на два нестерпно довгих роки я випала з професії. Ну ось зараз уже точно “остєпениться”. “Kinder, Küche, Kirche”, а ще післяпологова депресія, самотність і втома – це ж ідеальна формула, щоб поматерніти, осісти, заспокоїтися. Цього вимагала сім’я, патріархальне суспільство й мої внутрішні страхи бути неідеальною дружиною, мамою, донькою, невісткою. Всі заспокоїлися, нормальність повернулася. Навіть обіцяли допомагати і трохи допомагали.

Але в декреті я почала вчити арабську мову і планувати свою роботу в гарячих точках на Близькому Сході. Чому? Бо я так відчуваю. Бо хочу і можу це робити. Двічі на тиждень – уроки по скайпу, щодня я вивчала історію арабських країн та причини конфліктів, шукала контакти і спілкувалася з політологами-сходознавцями. І звісно – “дитина-кухня-прибирання” нікуди не ділися.

• А як же малий?
• У нього є тато ще. Бабусі, дідусі, няні.
• Ти що, народила для бабусь його? А якщо тебе вб’ють? Дитина буде сиротою.

Думаю, не варто описувати стан психічного здоров’я породіллі на тлі нерозуміння й відсутності підтримки. Засинати з думками “а якщо справді мене вб’ють, що я за мати така”, “а якщо я буду ніким, то я вб’ю сама себе” не дуже добре позначалися на моєму фізичному стані. При цьому мені прямо в очі казали чоловіки, що в мене нічого не вийде, бо я представниця прекрасної статі. А щоб її…

“Ой, та не переймайтеся, вона оце перебіситься, вивчить мову, і буде якоюсь перекладачкою в Києві. Нікуди не дінеться. Остєпениться”, – казала сусідка моїй мамі.
Настав момент перевірки обіцянок про допомогу. Мене відряджають в ООС записати важливе інтерв’ю.

• Ой, він ще такий маленький.
• Та почекай ще трохи.
• Він буде плакати, він же такий мамин.

Звісно, він мамин! Він зі мною 24/7!

Я не поїхала – записала інтерв’ю по скайпу. Лягла спати з синдромом декретної неповноцінності. “Більше мені ніколи нічого не довірять і нікуди не відряджатимуть. Я мама. Добраніч, невдахо”.
Але мій чудовий головний редактор щось-таки знає. “Привези мені серію матеріалів із фронту, – сказав він. – А щодо Іраку, я спробую тобі допомогти”. Поїхала і привезла. Я зрозуміла, що відчуваю абсолютне щастя від роботи. Саме від того, що вмикаю диктофон на крайній позиції після того, як пробігла в броніку, касці і з камерою по місцевості, яка прострілюється. Історія цінніша, емоції щиріші.

Кожну секунду у відрядженні я думаю про сина. Тобто ця функція не вимикається ніколи, а навіть коли вимикається, мені не дають забути: “А малого ти з ким лишила? Ти надовго поїхала?” Коли я дивилася байопік “Приватна війна” про відому американську журналістку Мері Колвін, яка загинула під час роботи в Сирії, то подумки собі резюмувала: “Якби в неї були діти, вона б так не ризикувала й була б жива”. Я не знаю, чи маю рацію.

Якось від свого знайомого військовослужбовця почула фразу щодо коліжанки-воєнкора: “Їй уже за 30, а вона ще досі по фронту бігає. Ні сім’ї, ні дітей, мабуть, у неї якісь проблеми”. Повторюсь: якби вона була чоловіком, вона би була красунчиком. А так вона жінка. І у неї проблеми.

Так до чого я – до мамства чи під час нього – я не змінилася в сенсі професійних амбіцій. Не знаю, чи “остєпенюсь” в 30, 40 чи 50 років і чи почну берегти себе, маючи тепер подвійну відповідальність. Тим більше, що ступінь моєї нормальності знає тільки моя психотерапевтка. Захоплююсь коліжанками, українськими чи міжнародницями, які витримали тиск і роблять свою справу далі, виховуючи щасливих дітей. Щасливих, бо в них просто є мами. І ці мами теж мають право на щастя.

Ірина Сампан