«Вони ж за гендерну рівність. То коли почнуть захищати права чоловіків?»
Такий аргумент, чи скоріш маніпуляція, лежить на поверхні. А що криється в цих претензіях глибше?
Дисклеймер: позиція авторки не репрезентує весь фемінізм чи/та досвід і бачення всіх феміністок
Чуєш слово «жінка», хоч як вона сама себе не називала б, — очікуй обслуговування. Хіба не зрозуміло?
Є така (чоловіча — закреслено, дивна — закреслено) патріархальна логіка, що феміністки за рівність, а отже мають боротися і за права чоловіків. Бо чуєш слово «жінка», хоч як вона сама себе не називала б, — очікуй обслуговування. Емоційного, інформаційного, адвокаційного тощо. Дівчаток же для цього виховували та соціалізовували, що не ясно?
Чому важко жінку, яка самореалізовується, не зчитати як феміністку? І тільки інші тонкощі та критерії вчать розрізняти емансипацію лише як частину фемінізму, але не гарантовану ідентичність. Бо бути кимось, а не чиєюсь — це до біса феміністично. Бути суб’єктною, агентною для жінки — це підважувати патріархат. А хто підважує його найбільше? Правильно, якщо логічно, фемінізм разом із іншими інклюзивними рухами.
Читайте також: Анастасія Федченко: жінки йдуть в армію не для того, щоб «заповнити гендерну квоту»
Дозволю собі узагальнення, що феміністки — ті, у кого були можливість, ресурс чи така безвихідь, коли треба стати на свій бік, спертися на себе. Не чекати вторинної вигоди від підпорядкування, не хотіти її через маніпуляції знизу.
Скільки б не було жінок — їх недостатньо, якщо вони не обслуговують хоча б одного чоловіка
Нормальне — «помітити себе» — одразу сигналізується для патріархату як «перестати помічати чоловіків». Звідси страшилки, що головна ознака фемінізму — це ненависть до чоловіків. Бо ненависть краща, зрозуміліша, оскільки все одно залишає у фокусі тих, кого виводять на вершину еволюції. Не те що байдужість, а навіть найменша можливість допустити, що щось не крутиться, не робиться для чоловіків, — просто немислима, незрозуміла, а тим паче неприйнятна в андроцентричному світі.
Яскравий приклад — пояснення існування лесбійських стосунків. Мовляв, просто ще не зустріла нормального чоловіка. Допустити, що зустріла нормальну жінку, і це був не реактивний вибір від чогось поганого, а проактивний до когось гідної, — просто непідвладне суспільству, де за замовчуванням людина лише чоловічого гендеру.
Пишеш статистику, що 97% постраждалих від домашнього насильства — жінки. І обов’язково хтось спитає, а чого ж не говорите про ті 3%. Проводиш фемподії, орієнтуючись на жінок, і все одно буде не один відгук на тему: як добре, що були чоловіки. Скільки б не було жінок — їх недостатньо, якщо вони не обслуговують хоча б одного чоловіка. Це і є рамка андроцентричного світу. Тільки в її межах щось може бути вартісним і серйозним.
Читайте також: «Дати слово неозвученому»: про що мовчать українські чоловіки?
Навіть у нашій Конституції є ця прошивка. Стаття 24. «Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних із чоловіками можливостей». Чоловіки — орієнтир. І компас земний. Мірило мірил. І цю парадигму засвоюють і самі жінки. Чи, скоріш, їм теж її засвоюють через тисячі порізів «доброзичливого» сексизму. Слабку стать, «жіночок», прикрас, натхнень тощо. Аби справді слабли та узалежнювались, не помічаючи в цьому проблеми, як пари чадного газу. Здорова логіка одразу просигналізує: якщо феміністка — значить, суб’єктна. І суб’єктна якраз тому, що перестає бути тільки ресурсом для когось.
Феміністки не інфальтилізують чоловіків до об’єкта опіки
Тож коли феміністки почнуть боротися за права чоловіків? Що-що, а це питання завжди на часі, а тим паче — коли війна. Проте однозначної відповіді не може бути. Оскільки говорити за інших, у т.ч. за феміністок, — якраз чинити нефеміністично. Тільки заради прикладів весь діапазон відповідей, як різноманіття досвідів із застереженням, що це апріорі неможливо, зведу до трьох варіантів: ніколи, коли схочуть та й уже це роблять. Коли повертають татусів у родини через можливість декретних відпусток та партнерські стосунки. Коли наголошують і формують дискурс, що агресія — не єдино прийнятна для чоловіків емоція. Коли легалізують для хлопчиків, що хотіти ляльку чи любити рожевий колір — абсолютно нормально. Коли власне виборюють для жінок можливості вибору та самореалізації. Дослідження, що гендерна рівність покращує добробут у країні загалом та економічні показники, — небезпідставні. Але головне — коли не інфантилізують дорослих повносправних чоловіків до об’єкта своєї опіки та шаблонів.
Якось у своїй колонці «Що таке фемінізм і з чим його їдять на Заході і у нас» Ірена Карпа добре проілюструвала, що якраз у межах традиційних гендерних ролей найзручніше принижувати чоловіків. Один коментар про розмір статевого органу чи гаманця — і крихка маскулінність на лопатках:
«…побутує дурня про те, що феміністка — це така собі vagina dentata: спить і бачить, як би їй принизити і знищити чоловіка. Необов’язково бути феміністкою, щоб бути токсичною особою. Добірка психічних проблем значно ширша за перелік суспільних феноменів. Знищити чоловіка жінка може як за кілька секунд («У ліжку ти нічого не можеш!»), так і методично-сплановано: «Ти так мало заробляєш, а от Микола…» При цьому ні на крок не відійшовши від традиційних цінностей. Фемінізм про інше».
Читайте також: Гендерна рівність продовжує тривалість життя — дослідження
Якраз партнерство з домовленостями, з розподілом відповідальності, з культурою згоди та підтримкою з поваги — не принижує. Тому ображатися й бунтувати, бо в тобі починають бачити рівного, партнера, спроможного брати відповідальність – це підліткова реакція. У віковій парадигмі вона нормальна в певний період розвитку людини. Але між дорослими — то маніпуляція.
Тож повертаючись до питання про те, коли феміністки почнуть відстоювати права чоловіків, маю сказати, що прямої відповіді не буде. Лише побажання: добре, коли є партнерство, а рівністю не маніпулюють заради ще більшої експлуатації тих, кого узвичаїли експлуатувати.
Ольга Костіна
