Кола на воді: чому наші історії важливі для світу

Колись давно я брала участь у міжнародній програмі, де учасники й учасниці з багатьох різних країн мали працювати разом над різними ідеями та проєктами. Передбачалася робота в парах та групах. Мені довелося пліч-о-пліч працювати з молодою жінкою, яка мене страшенно бісила. То було справжнісіньке випробування. Навіть не так! То було пекло. 

Я запитувала себе: що взагалі відбувається? 

Чому ти, дорога Славо, так реагуєш на людину? Вона ж тобі нічого не зробила, а тим паче не зробила нічого поганого! Звідки ці дратівливі іскри? І як ти збираєшся взаємодіяти з нею, креативити разом і втілювати ідеї, якщо отаке? Я не знаходила відповіді. Завжди й за будь-яких обставин я чудово даю раду сама собі й умію прекрасно взаємодіяти з іншими. За все своє життя я мала лише кілька поодиноких випадків, коли мене хтось безпричинно страшенно бісив. І в усіх тих випадках я просто уникала людини і спілкування. Вуаля! Проблема вмить зникала, як і, власне, сам подразник. 

Але що робити, коли втекти з корабля неможливо? Коли людина все ще бісить, а співпрацювати треба? Відповіді на це я вперше в житті не мала. Тож продовжувала говорити з тією учасницею крізь зціплені зуби, щосили тримаючи себе в руках. І продовжувала злитися: на неї, на випадок і на себе.

Увечері того ж дня я отримала рішення. Коли вся команда поїла-попила й розійшлася хто куди, сталося так, що ця молода жінка і я залишилися вдвох допивати чай. Навіть не пригадаю, з чого все почалося. Але слово за слово, і ми почали говорити. Говорити як звичайні, живі люди. 

А потім вона розказала мені свою історію. 

Вразливий простір незнайомої людини 

Я сиділа й не дихала. Боялася поворушитися. Бо несподівано опинилася у вразливому просторі незнайомої людини, яка розповідала мені щось важливе. Яка, по суті, мені довірилася, переді мною відкрилася й говорила про те, що боліло їй уже кілька років. Говорила довго. Я не перебивала. Сльози навернулися мені на очі. Чужа історія буває дуже несподіваною, часто може випадково поцілити в наші власні вразливі місця. 

Ми ще довго говорили того вечора. Наші чашки наповнювалися чаєм знову і знову. Ми розійшлися по кімнатах, коли було вже далеко за північ. Пригадую, як не могла заснути й думала. Я думала про те, як швидко моя дратівливість змінилася на емпатію, розуміння, симпатію й довіру. Думала, як часто ми, люди, поверхнево дотикаючись одне до одного в наших буденних справах, навіть не здогадуємося, що там, у кожного й кожної з нас усередині, щось живе. 

Які історії та досвіди ми носимо в собі й відчайдушно ховаємо поза блискучими усмішками, гордо піднятими підборіддями, розправленими плечима? І чи може бути так, що з моменту, як ми заговоримо, ми станемо не слабшими, а сильнішими? Чи може бути, що одна маленька, неідеальна історія матиме колосальну силу, здатну впливати на життя інших, змінювати реальність, пускати ті самі кола на воді, надихаючи й інших людей говорити також?..

Об’єднані спільним досвідом

Уже сьомий рік як я працюю переважно з жінками. Ще з моменту свого найпершого в житті жіночого кола, куди мене запросила колежанка в найбільш турбулентний момент мого життя. Я тоді якраз відчайдушно шукала себе й нові сенси, у нашому креативному жіночому просторі «Creative Women Space» в серці Києва я бачила, як жінки взаємодіють між собою, спостерігала за тим, як вони спілкуються, і розуміла, наскільки важливі всі наші особисті історії та досвіди.

Соціальні мережі чи не щодня, навіть у війну, вибухають чужими історіями успіхів і світлинами, на яких усі жінки ідеальні, успішні, молоді й красиві. Мало хто насмілиться викласти в соцмережу фото в стилі «bad hair day» або «а ось я щойно від стоматолога!». Найцікавіше, що саме тих сміливиць, які так роблять, насправді всі дуже люблять. Утім, треба мати неабияку хоробрість, аби на таке наважитися. 

Але від початку війни ми всі стали набагато сміливішими. Ми почали ділитися світлинами, де ми в сльозах, руїнами своїх розвалених будинків… Дедалі частіше ми почали натрапляти у стрічці новин не лише на красиве й успішне, але й на важке, неприємне, болюче. Ми всі почали ділитися різним. Бо так ми відчували, що всі разом. Об’єднані спільним досвідом. Так наче з’явився тонкий невидимий простір, у якому ми можемо бути всі разом.

Страх бути вразливою 

Але показати на загальний огляд свою неідеальність означає оголитися, скинути з себе весь одяг, разом зі шкірою, стати вразливою. Бо немає жодних гарантій, що натовп не засудить, не засміє, не знецінить, не зневажить. 

Чужий успішний успіх, який ми скролимо й бачимо у своїй стрічці, світлини з-за кордону, чужа усмішка чи ідеальна світлина з кав’ярні з тістечком і рукою в манікюрі не можуть не лягти важким тягарем на наші плечі. І тоді починається. Золота доба як для синдрому самозванки, так і для зеленої жабки! У голові враз з’являється тисяча голосів, які в жахливій какофонії співають різні, але приблизно однакові пісні: «Чого я бачу це в себе в стрічці?», «А в тебе так ніколи не вийде», «У країні війна, а вона сукенки нові купує!», «Та ти себе в дзеркалі бачила?», «Ну, це вона може, бо вона хтось. А ти хто? Ніхто, правильно», «Як можна постити таку фігню посеред війни?!», «Туди запрошують тільки обраних. Тому вона там, а ти де? Правильно, ніде. Там і сиди»… 

Так з’являється оте неприємне відчуття, наче є справді обрані й особливі, наче комусь пощастило більше, наче оте омріяне місце під софітами може зайняти тільки одна, воістину най-найкраща. Наче якщо вона змогла (тут читай: купити нове авто, отримати роботу мрії, поїхати в навколосвітню подорож, вийти заміж у красивенній сукні кольору стегна молодої німфи), то автоматично це означає не що інше, як «а я тепер через неї всього цього не матиму». Так наче якщо в неї є, а в нас немає, то це саме тому, що вона відібрала в нас те, що мало б належати нам. 

Кажуть, що всі негаразди у світі через нездорове его. Так невідь звідки в нас чомусь і з’являються в голові оті наліпки «коза», «вискочка», «дурепа фарбована», «видра», «запроданка»…. Навряд чи бодай хтось із нас у такі моменти задумується, через що у своєму житті довелося пройти «козі», «вискочці», «дурепі», «видрі», «запроданці», «вівці» тощо. Ми бачимо картинку, даємо оцінку, відчуваємо емоцію. І все. Стіна збудована. Суперниця маркована. Мигає червоний вогник. Небезпека. Треба змагатися. Треба побороти. Треба уникати. Треба захищатися. Стіна товста, обнесена колючим дротом. Як поза наліпками побачити живу людину? Як змінити дратівливість і презирство на емпатію та розуміння? Сісти в коло й почати говорити.

Що таке жіноче коло і як це працює? 

Відтоді, як жінки починають одна з одною говорити й ділитися своїми історіями та досвідами, вони  усвідомлюють, як у них багато спільного. Виявляється, дуже легко впізнати себе в чужій історії болю, у пошуку власного покликання, у токсичних стосунках із рідними чи чоловіком, якого любиш, у вихованні дитини з інвалідністю, у статусі біженки, яка змушена була рятуватися від смерті, у звивистих кар’єрних сходах і скляній стелі, у безкінечній вервиці невдач, від яких руки опускаються. Виявляється, біль може бути спільним, може об’єднати, звільняти, створювати спільний тонкий простір для горювання. Виявляється, що й чужа радість може бути радісною і що можна щиро радіти чужим успіхам, коли розумієш, яким був шлях до них і яку ціну довелося заплатити. 

Ми, жінки, не завжди можемо ділитися нашими історіями просто на вулиці з незнайомцями чи в потязі (хоча це класика жанру, яка ще раз свідчить про нашу потребу бути почутими, потребу розказати й поділитися). Нам важливо знайти «свою зграю», те саме коло «своїх», які вислухають, підтримають і приймуть нас різними.

Жіноче коло — це простір (фізичний або ж віртуальний), у якому жінки можуть ділитися ідеями, набувати нових навичок, отримувати консультації та виявляти солідарність, мріяти вголос, проявляти амбіції без почуття провини, ділитися невдачами й сумнівами, одержувати й надавати підтримку, допомагати одна одній змінюватися, ставати  впевненими в собі, давати раду власним страхам та долати внутрішні емоційні перепони на шляху до втілення власних мрій та цілей. 

Women empower: ті самі кола на воді

Нещодавно я проводила онлайн-захід Women Empower для українок. Зареєструвалося аж двісті учасниць. У реєстраційній формі ми запитали: «Які зміни у вашому житті спричинила війна?». І ось які відповіді отримали:

• Розрив сім’ї
• Війна наче заморозила мої відчуття. Інколи не розумію чому немає сліз. Але я стала стійкішою. Хочу нести більше світла, щоб допомогти іншим вистояти
• Я виїхала з окупації, і все моє там
• Переїзд і все з чистого аркуша  за кордоном
• Переїзд з дітьми, хвороба, операція, переливання крові, залишилася без чоловіка
• Відмова від здобутого, інше оточення, зміна перспектив
• Втрата стабільності та пригнічений стан
• Плюс 10 кг за півроку, компульсивне переїдання. Стійке волонтерство 
• Живу тепер з дітьми в Словаччині, їжджу до чоловіка на побачення в Ужгород
• Чоловік у ЗСУ
• Втрата роботи
• Скрізь переслідує страх
• Загинув син

Це лише деякі з відповідей. І це вже маленькі історії жінок, які пережили дуже багато.

У тій же реєстраційній формі ми також попросили учасниць поділитися своїми очікуваннями від воркшопів. І коли я читала відповіді, я ще раз переконалася в тому, що насправді нам усім потрібно. 

• Я шукаю зцілення і підтримки. Я шукаю комьюніті де я зможу говорити про мій біль
• Очікую отримати жіночу підтримку, нових друзів, цінні знання
• Це можливість почути тих жінок, від присутності яких у цьому світі хочеться жити
• Прийти до тями
• Подібні досвіди підтримують. Тому цікаво почути голоси інших жінок
• Отримати підтримку та настанови, як жити далі
• Мені потрібна підтримка, опора і нові ідеї, як жити
• Отримати підтримку, надихнутися, піднятися і почати діяти, змінюватися, досягати. Краще пізнати себе та свої можливості під час війни та на майбутнє

Підтримка, підтримка, і ще раз підтримка. Жінки шукають інших жінок, щоб ділити спільні досвіди, щоб ділитися своїми історіями. І ставати разом сильнішими.

Слава Світова,

письменниця