Повага
Image default
Статтi

«Головне — ні з ким себе не порівнювати»: фотографка про «більше, ніж фотосесії»

Про сприйняття себе, сексизм у професії, комплекси, токсичні стосунки та те, чому проєкт «Спалах» — це не тільки про фотографію жінок (навіть більшою мірою не про них)  говоримо з фотографкою Валерією Спалах. 

Валерія займається фотографією з 15 років. У різні періоди працювала моделлю, ретушеркою. Хворіла на анорексію, вийшла з токсичних стосунків та працювала з психтерапевткою. На фрілансі заробила на свою першу камеру. З неї 2019 року й почався проєкт «Спалах». 

Валерія: У мене тоді змінилося кардинально життя, бо я почала нарешті нормальну адекватну психотерапію. Було відчуття, що я нічого не варта й нічого не можу. Я пам’ятаю цей день у травні, десь число так третє. Я прийшла до психолога і сказала: «Я знаю, що ми мали не про це говорити, але я зрозуміла, що нічим у житті більше не хочу займатися нині, окрім як фотографією та відео». 1 серпня я провела вже першу фотосесію, але тоді в мене ще не було концепції чіткої.

Після неї я зустрілася з подругою і під час розмови з нею абсолютно чітко зрозуміла, що я хочу знімати жінок, мені важливо знімати жінок і не просто «щолкати, які красиві», а зробити щось більше, тому що я розуміла, що фотографувати я вмію, але мені цього недостатньо, мені треба щось цікавіше.

У чому концепт проєкту «Спалах»?

Валерія: Завжди перше, що я кажу на зйомках, що фото будуть і вони точно вийдуть, але мені це не цікаво, мені цікаво попрацювати з психологією дівчини. Мені цікаво, щоб під час зйомки вона відчула, а найголовніше – дозволила собі відчути. І найчастіше я стикаюся з тим, що немає розуміння нормалізації будь-якої емоції. Мені важливо, щоб вони проживали емоції до самого кінця – і це те, над чим я працюю під час фотосесії.

Як відбувається ця робота з емоціями? Як виглядають фотосесії?

Валерія: У більшості випадків вони всі плачуть, але це не тому, що я тисну на них, не тому, що я кажу: «Давайте страждати», просто в них такий стан і вони хочуть плакати. Буває, дівчата приходять і видно, що в них багато пристрасті, і вона якась нереалізована. Можливо, через якісь досвіди, де їй говорили «будь скоромнєє», не роби чогось там, не поводься надто розкуто. Вони все це в собі блокували, а я їм даю цей безпечний простір, щоб вони там нарешті побули мегазвабницями. У мене взагалі немає ніяких табу на зйомках. Я ніколи не кажу дівчатам, що робити, а чого не робити. Я, по суті, виступаю просто провідником – правильною мамою чи татом, які спрямовують їх на потрібну доріжку.

У більшості випадків вони сидять і я їх прошу дихати – якось більш свідомо, ніж ми це робимо на  автоматі, відчувати свій подих і думати. І коли я бачу вже, що вона трошки заспокоїлася, запитую типу: «Що ти зараз відчуваєш?» І вже від цього ми починаємо відштовхуватися. Хтось каже: «Я відчуваю спокій». Я починаю це розвивати. Хтось каже, що відчуває ніжність. Хтось каже: «Мені боляче» – і тут починається.

Кожна така фотосесія триває близько двох годин. Бо тільки 40 хвилин – годину Валерія говорить зі своїми замовницями, налаштовує на правильний лад.

Тобто це ще такий своєрідний сенс у психолога?

Валерія: Можливо, якоюсь мірою, але я завжди попереджаю, що я не психолог і не маю відповідної освіти. Я просто як подруга, але не та, яка щось радить, я нічого не кажу, я тільки вислуховую. Після зйомок дівчата часто пишуть мені: «Я звільнилася» або «Я розійшлася з хлопцем», «Я переїхала від батьків нарешті» або ще щось такого плану.

Що для вас означають ось такі зізнання-одкровення після зйомки? Як ви реагуєте на те, що, можливо, підштовхнули людину до такого рішення?

Валерія: Моє стандартне запитання: «І як тобі ? Що ти відчуваєш?» Бо це найважливіше, як на мене. Бо ми насправді в житті дуже рідко думаємо про те, що відчуваємо — щось зробили і ок. А мені дуже цікаво саме концентруватися на відчуттях. І жодного разу ще не було такого, щоб дівчина сказала, що шкодує про своє рішення, або загалом щось негативне. Максимум, що казали: «Мені зараз дуже сумно». Тоді я уточнюю, чи вона шкодує, і чую ствердне «Ні!» Я відчуваю гордість за себе, мені приємно розуміти, що люди стають щасливішими.

Розкажіть про ваш досвід роботи з психотерапевткою і про токсичні стосунки, про які ви пишете в соцмережах. Як це вплинуло на вас?

Валерія: У мене зі школи, з підліткового віку, була думка, що я товста. Для мене була абсолютна норма постійно думати, що мені треба схуднути. При тому , що я не так давно відкрила свої випускні альбоми, і я там навіть близько не товста, навіть не ледь повна. Перший травматичний досвід пов’язаний із цим – мені подобався хлопчик у школі, і він сказав однокласникам, а вони мені передали: «Вона прикольна, але я буду з нею зустрічатися тільки якщо вона схудне». І я тоді прийшла додому, я тоді жила з бабусею й дідусем, і сказала, що буду тільки снідати і трошки вечеряти, а більше нічого не їстиму. І вже відтоді, це я вже зараз розумію, у мене почалися розлади харчової поведінки. І в 15 років (я тоді вела онлайн-щоденник і зараз періодично його знаходжу і прочитую) в мене з’явилася звичка їсти коли погано, коли стрес. І тоді ж я ввійшла в ці токсичні стосунки. Він був типовим аб’юзером. Спочатку все було добре, а потім я навіть не помітила, як усе перетворилося на якийсь «тотальний триндець». Він дозволяв собі постійно мене принижувати, казав, що я дура, тупа. Він мене ніколи не бив, але міг дуже боляче стискати. Також, коли я погладшала трошки, він казав, що не хоче, щоб його дівчина «була з боками». Він дуже шеймив мене, коли я там, наприклад, вчасно не поголила ноги, але водночас забороняв мені фарбуватися.

Приблизно в той самий період я перефарбувалася у блондинку, і він постійно сміявся, погано жартував про те, що от тепер я тупа. Крім того, він мені погрожував , у нього була папка під назвою «Компромат» – і в тій папці були папки на всіх його колишніх із якимись там оголеними фотографіями, переписками, скріншотами і ще чимось, тобто я розуміла, що на мене така папка теж була, навіть досі є, бо ця людина абсолютно не забуває нічого.

Валерії вдалося вийти з цих стосунків. Після вона зустріла свого майбутнього чоловіка, із яким згодом розлучилася. Після цього в неї почалася тривала депресія, з якої їй допомогла вийти робота з психотерапевткою.

Дивилася у вас відео на Youtube, де ви розповідаєте про свої комплекси. Чи можна сказати, що після роботи з психологом і прийняття вами себе ви тепер намагаєтеся донести це і до дівчат, які замовляють у вас фотосесії? Бо часто на фотках хочеться бути кращою версією себе, без жодних недоліків.

Валерія: Так, звичайно. Я відзняла вже більше сотні дівчат – і вони всі думають, що тільки в них є якась там «штучка», який унікальний недолік, але насправді вони навіть не підозрюють, що вони всі говорять одними й тими самими фразами:  «В мене жирні ляшки», «в мене харя». Іноді аж ляснути хочеться і сказати: «Алло, подивись на себе». Це не «подивись на себе, ти прекрасна» – ні. Я не хочу переходити в якесь менторство типу: «Подивись на себе у дзеркало і скажи 100 разів, що ти красива». Я хочу до них донести, що вони мають усе, що вони мають робити з любов’ю до себе. Типу, якщо тобі не подобається твоя вага – ти можеш схуднути, але не тому, що ти себе ненавидиш, а тому, що ти себе і так любиш, ти і так кльова, все прекрасно, просто є якийсь момент, який тобі не дуже подобається, і було б непогано його змінити.Як вони переважно говорять про комплекси? Як ви це вирішуєте під час зйомок? І чи бачите ви якісь зміни у межах однієї зйомки у дівчат?

Валерія: Так!

У мене у травні була зйомка в Києві. Знімала дівчину з такою дещо східною  зовнішністю, як мені здається, і типу в неї кльова фігура, вона абсолютно насправді конвенційної зовнішності, тобто нічого такого аж незвичного немає . Але я відчувала, що в неї є якась дуже глибинна незадоволеність собою. Вона її не проговорювала, нічого про це не казала, але я бачила. Ми десь 40 хвилин із нею говорили, «розігрівалися», а потім я попросила її переодягтися й помістила її трошки в інакший простір по студії, попросила трошки почати рухатися, вона була дуже скута. Я їй підказувала: «Зараз плечі розправ», «зараз спину розслаб», «відчувай зараз талію».

І мій улюблений момент на кожній зйомці – це коли я починаю просити їх себе торкатися , проводити руками по плечах, по тілу, по руках, по талії, по стегнах. Це не для того, щоб був супереротичний кадр – ні. Я взагалі нічого не прошу робити, щоб був кадр. Кадри просто виходять.  Це все для того, щоб вони самі себе відчули, щоб вони нарешті самі себе доторкнулися.

Я так сідаю навпроти них і кажу: в тебе є плечі, губи, груди. Торкайся! І вони починають спочатку так ніяково торкатися, як сліпе кошеня, і я розумію, що ніфіга вони не знають свого тіла. Потім я прошу торкатися себе дужче – щоб вони від своїх доторків щось самі відчували. Це щось типу «якщо ти сама від себе не будеш збуджуватися, то ніхто не буде збуджуватися». От вона почала це робити – почала і руки вгору підіймати, і стегнами рухати. Загалом рухатися впевнено, розкрито. Потім я  поставила перед нею дзеркало, переодягла її. І кажу: «Найпростіше у світі позування – ти дивишся на себе і просто милуєшся». І в цей момент вона на себе подивилася, як вперше побачила. І я у неї запитую: «Ти собі подобаєшся? Ти красива?». Вона: «так, я аху**на. І вона аж зупинилася. Каже: «Капець, я собі так подобаюсь». Це такий от просто приклад.

Чи часто отримуєте після зйомок такий фідбек, що вдалося змінити щось у голові замовниць?

Валерія: Такий фідбек після зйомок дуже часто буває і мені дуже приємно, бо я відчуваю, що це потрібно, що воно в них відгукується.

І ще хотіла б повернутися до комплексів. Тут до вас питання і як до фотографки, ви часто стикаєтеся з якимись затисками людей, і як до людини, яка сама розбиралася і вчилася долати свої комплекси.  Як перемогти власні комплекси? Чи є якась порада, випрацювана вами?

Валерія: Найголовніше – не порівнювати себе ні з ким. Ніколи. Ні в хороший, ні в поганий бік. Це базова річ, яка вам просто змінить життя  кардинально. Це буквально моя найфундаментальніша порада. Це, здається, дуже просто, але я не можу видумати тут велосипед. Немає універсальної пілюлі, точніше – це вона і є. І треба зупиняти себе. Ти тільки подумала «У цієї дівчни…» і відразу стоп. Тобі щось у ній подобається? І чудово. На цьому тему закрили. І в інший бік теж не треба. Ненавиджу ці розмови: «Ой, в неї такі ляшки, а вона в такій короткій сукні, а я шорти не вдягаю, соромлюся. Ну хто тобі лікар?».

Бачила у вас в Instagram, що ви часто називаєте своїх замовниць  «мої дівчата». Чому саме так, яке у вас ставлення до них?

Валерія: Я завжди кажу, що коли записую дівчину до себе в пленер, то вона автоматично стає «моєю», мені автоматично стає не все одно. Вони можуть мені написати і щось запитати (не пов’язане зі зйомкою). У мене є навіть дівчата, записані десь там на грудень, але ми з ними просто спілкуємося вже. І для мене не буває колишніх, навіть якщо це була одна-єдина зйомка пів року тому. Мені все рівно не пофіг. І якщо вона мені напише з проханням допомогти, то я їй допоможу. Також я дуже сильно емпатую їм. Коли вони плачуть на зйомках (що буває часто), я плачу разом із ними.

І на останок про сексизм. Чи доводилося вас стикатися з ним чи просто зі стереотипним сприйняттям вас у професії? 

Валерія: Так, тут більше саме питання сприйняття, інколи відчуваю несерйозне ставлення. Я білявка, на мене часто якась там суконька чи якась там маєчка, і були раніше замовники чоловіки, які просто ставилися до мене як до дурочки. Я працювала в різних сферах до фотографії, і по суті всюди я з таким стикалася.

Буває ще в студіях, коли приходиш знімати, а там адміністратори чоловіки. Ти наче нормально з ними намагаєшся поговорити, просиш конкретне світло, ще щось по техніці, а вони так реагують, ніби я дурочка якась: «Що? Світло тобі? Ну дамо тобі світло». Я тоді в цих студіях більше не знімаю.

 

Анастасія Горпінченко

Схожі записи

Брейкерка Анна Пономаренко стала героїнею серіалу Міжнародного олімпійського комітету

Феміністичний карантин, або п’ять серіалів, від яких не смикається гендерно чутливе око

Демонтаж патріархату: що таке рух 4B і чому він стає популярним