Повага
Колонки

«Хлопця має?»

Ці два слова у заголовку ріжуть мене без ножа. 

7 березня ми з 17-річною донькою, яка 2022 мала закінчити школу, перетнули кордон із Республікою Польща. Почалася повномасштабна війна і, звісно, я хотіла вберегти свою дитину. Ми живемо в Луцьку, поруч кордон із Білоруссю, ніхто не знав, що буде далі.

Ми жили в будинку чудової сім’ї в Любліні. Донька дистанційно закінчила український ліцей і постало питання вступу до вишу. 

Зазначу, що навчання за кордоном одразу після школи не планувалося. Ми планували, що це буде Київ. Але ж війна — і це надто серйозний нюанс. З’явилася можливість спробувати вступити у польський виш. Тим більше для українців Польща надала нові, дуже привабливі можливості. Донька вступила до Варшавського університету на омріяний фах — японістику. Залагодивши всі організаційні моменти, я залишила її жити в гуртожитку і повернулася в Україну. 

Читайте також: Не відкладений рік

Буду відверта, для мене це було непросте рішення і дуже непростий досвід, через який мені навіть довелося приймати антидепресанти. Тривожність перший місяць взагалі жити не давала. Але все налагодилося: у доньки — з навчанням, побутом у гуртожитку, спілкуванням у групі, де вона одна українка серед поляків, інтенсивним вивченням польської мови. У мене — із прийняттям, що вона —  доросла, самодостатня, відповідальна і самостійна. 

Люди не цікавляться самореалізацією, дорослішанням, життєвою позицією або ж цілями

Що ж не так із питанням у заголовку? Та все. Відверто, це питання, яке заганяє мене в ступор. І чую я його надто часто. Звісно, знайомі, колеги, сусіди питають, як «там донька у тій Польщі» (різні бувають формулювання). Щоби я розказала? Що навчання непросте, темп інтенсивний, а обсяги матеріалу, який треба засвоїти, — значні. Що додатково чотири дні на тиждень по чотири години донька вивчає польську мову. Що я пишаюся, як вона дає раду побуту і цьому шаленому навчальному темпу. А також, що знайшла друзів у своїй університетській групі, має гарних сусідок у гуртожитку. 

Люди чомусь не цікавляться самореалізацією, дорослішанням, життєвою позицією або ж цілями. Натомість відразу валять у лоб питання: «Хлопця має?» 

Ми ще не випхали носа із патріархату

Патріархальна свідомість, яка нам диктує, що «ти ніхто без чоловіка», біжить спринт попереду критичного мислення і поваги до особистих кордонів. Вона біжить навіть попереду соціального прогресу. Ага, знаємо ми, то «ніхто не бере» (ніби дівчина — це м’ясо у вітрині).  Дивно чути аргумент, що «та я в 19 вже заміжня була, а народжувати коли?». Бо це ж лише один особистий вибір, а не шаблон ідеального життєвого сценарію. «Ага, то мами тих дівчат, яких заміж не беруть, кажуть, що вони хочуть вчитися» — подібні аргументи та підсміювання я реально почула, це зі справжніх розмов.  Ні, що дівчина цілеспрямована, прагне самореалізації і досягнень у професії, а не обслуговувати чоловіка, такого ми навіть не припускаємо. Як це можна заміж не хотіти? 

Що мені хочеться відповісти на це дике запитання. По-перше, так, воно дике, бо це нікого не стосується. Взагалі нікого. По-друге, пора вчитися елементарній толерантності, тактовності та фільтрувати питання, які стосуються особистого. Це про повагу до особистих кордонів і до вибору. По-третє, ні, це не нормальне питання. Не нормальне в суспільстві, де ми декларуємо рівність. А ми її декларуємо. Проте, оскільки воно регулярно звучить, це свідчення того, що ми ще не випхали носа із патріархату, і рівності ніякої нема. 

Так, формально жінка все може, юридично їй усе дозволено. Але спершу заміж, потім діти (відповідно, і купа обов’язків), а далі ми подивимося, на що ти здатна. Не вдалося? Слабачка. Вдалося? Та то взагалі не жінка, то танк. Так, оцінять обов’язково. По-четверте, а може не хлопця має, а дівчину? До речі, це найкраще, що мені порадили відповідати на нетактовне питання.   

Лариса Андрійчук

Схожі записи

Як дискусія про жіночі вагони підняла на поверхню низку проблем

Олександра Горчинська

Як стають сексистами

Юлія Фомічова

Фемінізм — це про всіх, а не тільки про жінок

Марія Смик