Image default
Статтi

Гендерні квоти не працюють?

Повага зібрала претензії та міфи довкола українського руху за права жінок і фемінізму, що часто зустрічаються у соцмережах. Ми розділили упередження на великі блоки і попросили експерток та експертів дати на них аргументовані відповіді.

Отже міф №2. Квоти – це зло, і вони не працюють

Довкола гендерних квот існує чимало міфів, дискусія про необхідність їх запровадження та розмір точиться навіть у феміністичному середовищі – часом можна спостерігати полярне ставлення до цього питання. Проте варто зауважити, що країни, які сформували свою політику досягнення гендерної рівності, обрали для цього саме цей інструмент. Щороку кількість таких країн зростає, а вже нині їх 130. Це видається цілком закономірним, бо жінки вибороли право обирати й бути обраними трохи більше ста років тому. У 1948 році це право стало частиною міжнародного права та ввійшло до Загальної декларації прав людини ООН. Також у 1952 й 1979 роках ООН прямо закріпила жіноче виборче право про політичні права жінок у Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Країни прагнуть забезпечити рівне представництво жінок та чоловіків на всіх рівнях влади саме завдяки квотам. Водночас існування різних їхніх форм підтверджує компромісність. Існують законодавчі й добровільні партійні гендерні квоти. Країни обирають один із видів, а часом застосовують й обидва, проте найбільш поширені у світі добровільні партійні квоти. Варто відзначити, що є окремі країни, які внесли гендерні квоти до своїх Конституцій – це зокрема Франція, Афганістан, Еквадор, Сербія, Гаїті.  Доречно згадати, що у 2018 році й в Україні звучала така ідея, проте вона не знайшла підтримки ні серед громадськості, ні серед політиків. Щодо розміру квот, то вони бувають від 20%, а сягають амбітних 50%. В Україні цього року ухвалили новий Виборчий кодекс, який містить зокрема 40% гендерну квоту та санкції проти тих політичних партій, які її не дотримаються.

Уперше на офіційному рівні про квоти в Україні заговорили у 2004 році під час парламентських слухань «Становище жінок в Україні: реалії та перспективи», а вже у 2005 Верховна Рада ухвалила закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», де задекларована 30% гендерна квота. Майже через 10 років квоту вписали в закон про політичні партії, проте вона була добровільна, і виконувати її не поспішали, адже покарання жодного не було. У 2015 році квоти стали частиною закону про місцеві вибори також без санкцій. З цього ж року почав діяти закон про державне фінансування політичних партій, який фінансово заохочує партії, що дотримаються 30% квоти у списках. Під час виборів 2014 року ця норма не дала очікуваного ефекту, і лише одна політична партія отримала за це додаткові гроші платників податків — «Самопоміч», проте на позачергових виборах 2019 вже дві політичні сили матимуть фінансові бонуси за дотримання квоти – «Голос» та «Європейська солідарність». Водночас  викликає занепокоєння, що політичні сили витрачають гроші держбюджету на власний розсуд, а це здебільшого політична реклама. Гроші за гендерну квоту «Самопоміч» не спрямовувала на підтримку жіночого партійного лідерства чи розвиток жіночого крила партії. Позитивний момент цьогорічних виборів – три з п’яти партій, які перемогли на парламентських виборах, віддали жінкам від 20% до 50% місць у прохідних частинах партійних списків, а їхня кількість у Верховній Раді рекордна за роки незалежності – 20%.

Гендерні квоти – тимчасові заходи

Часто доводиться чути, що квоти – це неефективний механізм залучення жінок до прийняття рішень на всіх рівнях влади. Мовляв, краще боротися зі стереотипами,  які заважають жінкам гідно конкурувати з чоловіками. Це цілком слушно, і тут не йдеться про взаємовиключні процеси. Норми поведінки в суспільстві, певні звичаєві принципи змінюються найважче. Звичайно, це потрібно робити, бо ж вигідно всім. Якщо, до прикладу, ідеться про традиції насильства щодо жінок, то в багатьох країнах це вже неприпустимо. А міф про те, що жінка не здатна навчатися, професійно зростати, вирішувати важливі суспільні та життєві проблеми вже зараз викликає посмішку. Паралельно треба відкривати й надавати доступ до влади жінкам, формуючи запит на жіноче лідерство, адже це теж один зі способів боротьби зі стереотипами, саме з дитячого садочка. Відтак тут потрібно говорити, що гендерні квоти – це не спосіб отримати монополію на владу чи привілеї, це один із тимчасових заходів, який допоможе зруйнувати стереотипне уявлення щодо жінок, адже в них з’явиться ще один спосіб самореалізації, та започаткувати нову традицію — не забувати про права більшості, яку в Україні та світі представляють жінки.

Квоти — кількість, а не якість?

Перше зауваження скептиків щодо гендерних квот стосується якості жіночого представництва у владі. Тут варто згадати, що жінок в Україні, які отримали вищу освіту, значно більше, ніж чоловіків. До того ж, результати ЗНО вже кілька років поспіль підтверджують, що дівчата мають значно вищі бали, ніж хлопці. Відтак у виборця більше шансів отримати неосвіченого депутата чоловіка, ніж жінку, але якщо освічених жінок буде більше, якість та ефективність політичних рішень, зрозуміло, стане кращою. Тут варто нагадати ще один важливий аргумент: жінки так само компетентні, як і чоловіки, але їхні досягнення недооцінюються в політичній системі, де переважають чоловіки. Проте настрій скептиків небезпідставний. Стара виборча система з закритими списками та мажоритаркою не давала можливості впливати громадянам на формування списків. Тому існувала так звана олігархічна квота, завдяки якій місця у списках різних політичних партій, навіть на останніх виборах, заповнювали люди, які представляли інтереси фінансових, а не суспільних груп. Ми пам’ятаємо історії про водіїв, охоронців та секретарок, обраних до парламенту. Пропорційна система з відкритими виборчими списками дає можливість виборцю формувати партійні списки, і саме тут відкриється шанс для жінок, які можуть конкурувати з чоловіками не ресурсами, не прихованими лобістами, а лідерськими рисами. Це виключить корупційну складову в політиці та відкриє можливості для рівного представництва. Крім того, жіночий досвід потрібен у політичному житті, адже нині виходить, що суспільна більшість майже усунута від прийняття рішень, а меншість ухвалює рішення, не беручи до уваги думки більшості. Насправді, квоти не дискримінують, а руйнують фактичні бар’єри, які заважають жінкам отримати справедливу частку політичного впливу.

Жінки в наглядових радах. Обов’язкові! 

Минулого року більше півсотні народних депутатів України зареєстрували законопроект про запровадження квот для жінок у наглядових радах держпідприємств та держбанків. Така ініціатива викликала значний резонанс та обговорення. Ініціаторки законопроекту, народні депутатки Ольга Бєлькова та Вікторія Пташник, були незворушними у своїх позиціях: жінок у наглядових радах має бути не менше 40%. Це перша спроба українських парламентарів повторити досвід інших країн, зокрема Норвегії, Бельгії, Італії та Франції. Останні три країни навіть мають законодавчо запроваджені штрафи за недотримання такої квоти. Німеччина запровадила квоту на 30% без санкцій у 2015 році, а в Нідерландах компанії повинні «виконувати або пояснювати», чому вони не досягають квоти. В окремих країнах вимога щодо рівного представництва чоловіків та жінок у керівництві компаній поширюється й на бізнес, зокрема в Каліфорнії ухвалили закон, згідно з яким у раді директорів зареєстрованих у Каліфорнії корпорацій повинні бути жінки. Заміна квотування на держпідприємстві диверсифікацією недоречна. Передусім тому, що держпідприємства мають початкову іншу місію, ніж бізнес — вони мають діяти в інтересах громадян, натомість бізнес дбає про прибуток. Також більшість держпідприємств природно не можуть змінити виду своєї діяльності. Відтак бізнесу можна застосовувати як диверсифікацію, так і запроваджувати гендерні квоти для покращення конкурентоздатності. Логічним виглядає той факт, що в наглядових радах мають бути представлені різний досвід, бачення та компетенції для ефективної роботи підприємства. Законопроект про запровадження квот у наглядових радах не був проголосований у минулому парламенті, тож залишається сподіватися, що його зареєструють уже новообрані депутати.

Читайте також: Чому гендерні науки постійно маніпулюють статистикою?

Жінки на шахтах та в армії — вигадка? Ні, реальність!

Україні потрібно було 24 роки, щоб відмінити список заборонених професій для жінок. Це сталося минулого року. До заборонених належали професії, яких уже давно не існує через структурні зміни української економіки. Крім того, заборона на окремі професії, як от водолазка, чи водійка громадського транспорту, де кількість пасажирів перевищує 14 осіб, станом на 2018 рік виглядала як знущання, особливо, коли паралельно жінки ставали снайперками та кулеметницями. Коли звучить апеляція до нібито відсутності перешкод для жінок у виборі виду діяльності, то тут варто згадати, що різниця в оплаті праці в Україні досягає 28%, за даними офіційної статистики. Причина – нерівність у розподілі неоплачуваної праці та сімейних обов’язків, що в результаті провокує порушення прав жінок із боку роботодавців — дискримінація під час працевлаштування, в оплаті праці, у кар’єрному зростанні. А це приводить до нерівності в пенсійному забезпеченні та зростання жіночої бідності. Як показала практика, жінки могли виконувати роботу, яка була постановою МОЗ заборонена, але офіційно займати низькооплачувану посаду, саме через заборону. Так відбувалося в ЗСУ, коли існували розбіжності між формальними й фактичними посадами. Міноборони відкрило близько 100 посад для жінок, проте досі залишаються неформальні обмеження в доступі жінок до посад та просуванні по службі. Слушним було б використання квотного принципу й під час формування кадрової політики в різних сферах і не лише державного сектору. Імовірно, тут ще варто використовувати стратегію рівноцінного розподілу функцій, обов’язків і навантажень між чоловіком і жінкою, коли кожен із партнерів має виконувати однакову частку оплачуваної та неоплачуваної праці. Допоки цього не відбудеться, жінки в Україні будуть у статусі «супержінки», яка має встигати все, а за це отримувати менше, ніж чоловік.

Гендерна рівність — частина цивілізованого світосприйняття

Гендерносенситивний фокус має вбудовуватися в наше світосприйняття. Це як питання поваги до гідності людини, як обов’язковий елемент цивілізованих суспільних взаємовідносин. До того ж, рівень розвитку країни визначають за рівнем гендерної рівності. Доказом цього є багаторічні дослідження відомого американського соціолога та політолога Рональда Інґлегарта. Висновки його дослідження свідчать: країни з високими показниками представництва жінок у політичних інституціях мають не лише вищий рівень забезпечення громадянських прав і свобод. Такі держави — більш економічно розвинуті, оскільки створюють умови для політичного й економічного різноманіття, толерантності, інклюзивності та міжособистісної довіри. Тут варто навести приклад, який є яскравим свідченням гендерної чутливості та практичного застосування квот. У МЗС Австрії для залучення більшої кількості жінок до високих посад встановили гендерну квоту 60/40. І якщо частка жінок (або чоловіків) падатиме нижче за 40%, то під час конкурсів – якщо претенденти мають однакову кваліфікацію – перевагу віддаватимуть представникові або представниці менш представленої статі. Щодо медіа, то відомо, що жінки-експертки там зустрічаються значно рідше, ніж чоловіки — лише в кожному п’ятому матеріалі. Якраз цей факт ставить під сумнів об’єктивність журналістських матеріалів, що мало б бути невід’ємною рисою високої якості медійного продукту.

 

Ірина Тишко 

Координаторка громадського альянсу «Політична дія жінок»

Схожі записи

Як дати поштовх кращим жіночим ініціативам? — проект «Woman to Woman»

admin

Безпартійна, без київської прописки, жіночої статі — як починала кар’єру Ольга Герасим’юк

admin

«Цей флешмоб виявив, хто є хто», — #Янебоюсьсказати

admin

Залишити коментар