Кейс про дівчинку зі скакалкою — це про «гімна малі», про «дорослі більше знають, бо життя прожили» і про всіх нас. Беззахисних перед тими, хто вирішив, що вони сильніші. Бо просто старші.
Я теж була дівчинкою зі скакалкою, але в мене не вистачило тоді внутрішньої сили так протистояти дорослим.
Я була на четвертому курсі, коли комендантка гуртожитку без будь-яких пояснень переселила мене в іншу кімнату — страшну і обдерту. Переселила звідти, де був зроблений ремонт. Справжня причина була в тому, що в мою кімнату вселилася першокурсниця, батьки якої поставили євровікно.
Але офіційною причиною нібито було те, що «до мене ж хлопчик ходив».
Мені тоді було 20 років. Того хлопчика чудово знали мої батьки. Він щоразу виходив о 22 годині, бо до 23.00 мав повернутися в свій гуртожиток. І це було моє особисте життя. Але хіба ж буває особисте життя у студентки?
Я не стала далі жити в тому гуртожитку, хоча напередодні 1 вересня знайти собі інше місце проживання, де з купою речей можна було б хоча б переночувати, було надзвичайно складно.
Відтоді почалася моя історія зі зйомними квартирами, з роздачею флаєрів вранці, а потім пари після обіду.
Але навіть після того, як я уже знайшла собі кімнату, ніхто не дав мені спокою. Треба було платити за якусь практику, і кураторка виявила, що я не живу в гуртожитку. Вона почала з’ясовувати причину і повела мене до декана. А той вислухав і зауважив, мовляв, «нічого не знаю, що у вас там сталося, я ж там свічку не тримав».
Комендантка була тією пащекуватою бабою, якій простіше було зробити з мене «проститутку», ніж зізнатися у хабарі.
Бо ж простіше обливати «молодшу і слабшу» брудом, ніж пересісти на іншу лавку.
Коли декан вручав мені червоний диплом і говорив якісь високопарні слова, я думала, який же він лицемір. Я бачила себе в тому кабінеті, де мене виселяли з гуртожитку, «бо до мене хлопчик ходив», і люди, що мали б мене захистити, дозволяли собі масні жарти про свічку.
У своїй роботі з клієнтами я постійно «дістаю» отакі історії, де люди замикаються в собі на десятиліття через «старших», які дозволяли собі ображати їх просто так. Просто, бо можуть. Ми повертаємо цим чорноротим людям їхнє. І лишаємо собі своє.
Дякую тобі, смілива дівчинко з Івано-Франківська, що я нарешті повертаю комендантці і декану їхнє. А ще за те, що твоє покоління має голос і відчуття плеча. Часто від зовсім незнайомих людей. Моєму поколінню цього дуже бракувало. На щастя, ми можемо цьому у вас навчитися.
Ірина Семенова,
письменниця, текстотерапевтка
