Дискусії про оголошені результати «Оскара» ще тривають. Проте один підсумок безумовний: «Оскар-93» став явним кроком уперед у гендерному рівноправ’ї. Але про все по порядку.
Церемонія поставила рекорд за кількістю жінок у номінаціях
Спочатку погана новина: серед номінантів таки переважали чоловіки. Так, у 10 категоріях змагався новий фільм автора «Бійцівського клубу» та «Соціальної мережі» Девіда Фінчера «Манк». Чорно-біла стилізація, присвячена «Золотій епосі» Голівуду (тривала з 1928 по 1949 роки). Головний герой – Герман Дж. Манкевич (Гері Олдмен), сценарист хрестоматійної стрічки Орсона Велса «Громадянин Кейн» (1941).
По 6 номінацій: «Земля кочовиків» (режисерка – Хлої Чжао), «Батько» (Флоріан Зеллер), «Іуда та чорний месія» (Шака Кінг), «Мінарі» (Лі Ісаак Чун), «Звук металу» (Даріус Мардер), «Суд над чиказькою сімкою» (Аарон Соркін).
5 номінацій: «Перспективна дівчина» (Еміральд Фіннелл), «Ма Рейні: Мати блюзу» (Джордж С. Вольф).
4 номінації: «Новини з усього світу» (Пол Грінграсс).
Читайте також: «Оскар» змінює вимоги до номінованих на премію фільмів — вони стосуватимуться статі, гендеру та раси
Але з урахуванням динаміки в часі, у порівнянні з минулими роками статистика виглядає набагато кращою.
Так, 93 церемонія поставила рекорд за кількістю жінок у номінаціях – 76 осіб із 235 претенденток – тобто кожна третя. Причому це не сюрприз, а тенденція: торік кількість номінанток сягнула 30%.
Помітне жіноче представництво спостерігалося не тільки в допоміжних номінаціях на кшталт «Дизайн костюмів» чи «Найкращий грим та зачіски»: маємо також номінованих трьох сценаристок, вісьмох продюсерок, а, головне – сімох режисерок повнометражних фільмів: Хлої Чжао, Еміральд Фіннелл, Ясміла Жбанич («Куди ти йдеш, Аїдо?», Боснія і Герцеговина, в категорії «Найкращий міжнародний фільм»); Піппа Ерліх («Мій учитель – восьминіг», Південноафриканська Республіка), Ніколь Ньюнхам («Табір калік», США), Майте Альберді («Агент-кріт», Аргентина), Гаррет Бредлі («Час», США) – троє останніх у категорії «найкращий документальний фільм».
Після оголошення переможців картина змінилася докорінно. Назву лавреаток за наростанням престижності категорії.
- Найкраща пісня до фільму: Fight for You — «Юда і Чорний Месія»; музика: H.E.R. і Дернст «D’Mile» Еміль II, слова: H.E.R. і Тіара Томас. Справжнє ім’я H.E.R. – Габріелла Вілсон, вона культова гіп-гоп-виконавиця
- Дизайн костюмів — Енн Ротт («Ма Рейні: Мати блюзу»). Для 89-річної костюмерки це вже друга статуетка після “Англійського пацієнта” (1996)
- Найкращий грим та зачіски —Міа Ніл, Джаміка Вільсон («Ма Рейні: Мати блюзу»)
- Найкращий документальний короткометражний фільм — «Колетт», співавтори – Еліс Доярд, Ентоні Джаккіно
- Найкращий повнометражний документальний фільм – «Мій учитель – восьминіг»
- Найкращий анімаційний повнометражний фільм – «Душа», режисер – Піт Доктер, продюсерка – Дана Мюррей (варто уточнити, що нагороду за найкращий фільм отримує саме продюсер(ка), а не режисер)
- Найкращий оригінальний сценарій – Еміральд Фіннелл
- Найкраща жіноча роль другого плану – Юн Ю Чжун, «Мінарі»
- Найкраща жіноча роль – Френсіс Макдорманд, «Земля кочівників»
І нарешті, найкращий повнометражний ігровий фільм і найкраща режисура – «Земля кочівників».
Таким чином, лавреатками «Оскара» стали 11 жінок. Серед них – три режисерки й одна продюсерка. Для кіноіндустрії, що досі є питомо чоловікоцентричним бізнесом, це майже прорив. Хлої Чжао стала другою режисеркою після Кетрін Біґелоу, відзначеною головними «Оскарами» за «Володаря бурі» (2010).
Подивимося ближче на нагороджені фільми.
«Мій учитель – восьминіг»
«Мій учитель – восьминіг» (режисура – Піппа Ерліх та Джеймс Рід ) у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм» виглядає найменш імовірним переможцем. Адже в цій номінації зазвичай першість здобували стрічки зі злободенними сюжетами, різного роду публіцистичні історії. І, власне, решта претендентів якраз і являли собою висловлення на актуальні теми – від розвитку інклюзивного підходу в США до проблем корупції в медицині. Мало того, один із фільмів створений продюсерською компанією Барака і Мішель Обами. Однак склалося не як гадалося.
Протагоніст «Мого вчителя…» – південноафриканський фотограф і дайвер Крейг Фостер вирішує зайнятися підводними зйомками в лісі водоростей у океані. Скоро його увагу привертає молода самиця восьминога. Він поступово здружується з нею.
Але оповідь – не тільки про людину й восьминога, а й про людину, що намагається знайти в собі людське. Адже Фостер до цієї химерної зустрічі перебував у важкій життєвій кризі. Втратив смак до професії та контакт із сином. Власне, щоденні, протягом майже року, спостереження за восьминогом допомогли йому вийти з глухого кута. Фостер досліджує стратегії виживання цієї надзвичайної істоти, вчиться довіряти іншим і завойовувати довіру інших. І поступово, крок за кроком, знаходить сенс життя. Знову стає батьком для сина. Непомітно й красиво природознавчий есей перетворюється на психологічну драму про вихід із самоізоляції.
«Перспективна дівчина»
Авторка «Перспективної дівчини» Еміральд Фіннелл починала в кіні як акторка, але швидко утвердилася в якості кінодраматургині.
Головна героїня на ім’я Кессі (Кассандра) у виконанні Кері Малліган з’являється спочатку в доволі розхристаному вигляді: молода білявка в короткій сукні, п’яна як барило, на кріслі в нічному клубі. Її стан активно коментує тріо занадто жвавих чоловіків. Один із них, Джеррі, під активне заохочення з боку компаньйонів, пропонує дівчині одвезти її додому. Але, як виявляється, додому не до неї, а до себе, щоб накачати ще більшою кількістю алкоголю та зайнятися сексом без її згоди. Раптом непритомний об’єкт виявляється суб’єктом із тверезим резонним запитанням: «Що. Ти. Робиш?» Джеррі переляканий на смерть. Вранці героїня Малліган повертається додому, босоніж, вимазана чи то кров’ю, чи то кетчупом. Вдома відкриває блокнот і ставить на честь Джеррі паличку. Паличок багато. Закреслені групами по чотири. Як дні на стіні тюрми.
Кассандра — та сама перспективна дівчина: вчилася в медичному університеті «Форрест», вважалася найкращою на курсі неврології. А ще була в Кессі у «Форресті» найкраща подруга Ніна. На другому році навчання Ніну напоїв і зґвалтував однокурсник — у компанії таких самих, як він, мерзотників, що не просто дивилися, а й підбурювали. Оскільки ґвалтівник мав популярність, то цькувати почали не його, а жертву. А деканат відмовився вживати заходів. Це зрештою вбило Ніну, а Касандру надламало на все життя. Вона покинула університет і почала мститися.
Еміральд Фіннел недарма має нагороди за сценарні роботи. Весь сюжет побудований як гра зі зростаючими ставками. У нас спочатку формують певні очікування, потім ефектно їх руйнують. Темп прискорюється, атмосфера тьмяніє, історія практично зупиняється, занурившись у любовну лінію, потім зривається в галоп, шокує розв’язкою, добиває фіналом.
Кері Малліган відповідає найкрутішим поворотам. Коли треба — удавано безпорадна, коли треба — безжальна. Може бути радісною, закоханою, дотепною; або розпачливою, заплаканою, вразливою. Але при цьому своїх цілей Кессі досягає переважно грою розуму, маніпуляціями страхами тих, хто завинив перед Ніною.
Читайте також: Правда й нічого крім правди
Найцікавіший компонент «Перспективної дівчини» — її візуальне рішення. Фіннел за допомогою художника Майкла Перрі занурила героїню в крикливий гламур, в об’ємну картинку з застарілого модного журналу. Кессі найчастіше одягається в рожеве й ніжно-блакитне, в пухнасті светри та сукні в квіточку. Рожеві номери розділів, на які ділиться фільм — того ж роду. Ключовий поворот сюжету взагалі відбувається у вітальні, витриманій у пастельно-бежевих тонах, з херувимчиками-свічниками, мармуровими столиками й великою фотографією собаки в золотій (так!) рамі. І цей «жіночний» кітч тут необхідний.
Адже Кессі протистоїть світові чоловічого панування. Цінності його поділяють зокрема чимало жінок. Однак Фіннел демонструє не тільки жах, а й жалюгідність цього світу. Не шкодує уїдливості, показуючи цілу галерею самовпевнених мачо, які на повірку виявляються боягузами та нікчемами. При цьому режисерка навмисно підбирала чоловіків-акторів, які раніше грали позитивних персонажів, щоб зміцнити думку про те, що хижаками може бути будь-хто.
По суті, перед нами — дуже недобра, влучна сатира, вкладена у сюжетну схему трилера. І всі ці квіточки й рожеві кофтинки, вся ця позолота й балансування на межі вульгарності — ідеальне обрамлення для неї. Нагорода тут – цілком заслужена.
«Земля кочівників» – кіно і просте, і складне водночас
Передісторія така: 31 cічня 2011-го в американському містечку Емпайр, штат Невада, закрилася фабрика гіпсокартону. Емпайр справді існує, і це справді мономісто: всі дорослі жителі були зайняті на фабриці. Тому одного далеко не прекрасного дня прокинулися безробітними. Головній героїні 60 років, її звуть Ферн (Френсіс Макдорманд), і для неї це не перша біда: вона недавно овдовіла. Одним словом, самі обставини підштовхують до кардинальних змін. І вона наважується: роздає або продає залишки майна, сідає у фургон, гордовито названий «Авангардом», і вирушає в подорож.
Окрім Макдорманд і Девіда Стретейрна (залицяльник Ферн), решта грають самих себе. Це реальні кочівники, ті, кого називають в Америці travellers. З усього майна в них – фургон з мінімумом пожитків і пара рук. Причини, що штовхнули їх на цей шлях, різні, але найчастіше – вільний вибір. Коли кочівник знаходить роботу, він їде туди й зупиняється в трейлерному парку. Живе там, поки є заробіток. Потім – на нове місце. Чоловіки й жінки, старі й молоді.
Успіх фільму Чжао тримається на трьох ключових елементах. Перший – це, звичайно, Макдорманд. У неї багато хороших ролей, але ця – воістину видатна. Друге пов’язане з першим: ансамбль, у якому солірує Макдорманд. Ці люди, нагадаю, грають самих себе, ніколи не мали ані найменшої акторської підготовки. Але всі – неймовірно органічні.
І, нарешті, зйомки. Такої Америки ви ще не бачили. Непоказної, непарадної й водночас заворожливої. Чжао вповні використала свою позицію сторонньої спостерігачки, зумівши роздивитися в американському краєвиді те, що не завжди вдається помітити народженим у США режисер(к)ам. І створити універсальну історію, зрозумілу кожному глядачеві в будь-якій країні.
Отже, три абсолютно різних, але рівним чином яскравих і талановитих фільми. І чотири цілком заслужених «Оскари» для режисерок. Ще не революція, але серйозний прорив.
Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Поваги»
Фото: theconversation.com, vogue.com, metro.co.uk
