Наталія Кобринська стихійно увірвалася не лише в тогочасний літпроцес, представлений передусім чоловіками, а й заявила про себе як про небуденну особистість. Якби не вона, ми не говорили б настільки голосно про феміністичне русло українського модернізму, про такий важливий нині (а наприкінці ХІХ століття — викличний, радикальний) фемінізм, про жіночу солідарність у творчості та громадському житті, сестринство і фемактивізм.
Міркуючи про жіночу відвагу бути собою, я вирішила поспілкуватися з найвідомішою дослідницею життєвого і творчого шляху Кобринської, авторкою монографії «Жінка з хистом Аріадни: життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах», заступницею директора Інституту Івана Франка НАН України, докторкою філологічних наук Аллою Швець.
Отже, наша розмова про першу феміністку, обставини, у яких змушена була працювати Кобринська, несподівані виклики долі й особисті драми цієї жінки.
Кобринська заклала основи нового світосприйняття й позиціонування жінки в соціумі
Яке місце в українському феміністичному русі займає діяльність Наталії Кобринської?
Феміністичний рух кінця ХІХ – початку ХХ століття з одного боку, був новим світоглядним феноменом, а з іншого ― репрезентацією ідей жіночої емансипації, гендерної рівноправності в суспільно-громадському русі. Без зайвих глорифікацій і нав’язливої патетики, саму Наталію Кобринську по праву можна вважати першою теоретикинею українського фемінізму в його класичному варіанті, першою практичною втілювачкою емансипаційних ідей у реаліях галицької дійсності. А відтак талановитою письменницею, що зуміла розбудувати художню візію жіночої долі і психотипу фемінності в своїх прозових текстах.
Як лідерка жіночого руху, зорієнтованого передусім на формування інтелектуально розвинутого жіноцтва, в середині 1880-х років Кобринська заклала основи нового світосприйняття й позиціонування жінки в соціумі. Своїм теоретичним підґрунтям емансипаційних ідей та літературним осмисленням у художніх творах вона інспірувала появу різних варіантів українського фемінізму вже у ХХ столітті.
1883–1887 роки є етапними в зародженні ідеології українського фемінізму. Кобринській вдалося адаптувати західноєвропейські емансипаційні тенденції до історичних реалій, ментальності, регіональних духовно-культурних та суспільно-політичних умов галицького середовища, надавши їм національного змісту. Публіцистичні праці Кобринської становлять ідейно-концептуальне підґрунтя фемінізму, охоплюють питання історії емансипаційних змагань жіноцтва в європейському контексті, форм жіночої кооперації та громадських організацій, ролі жінки в глобальних цивілізаційних процесах та національно-духовній історії.
Стратегія згуртування жіноцтва
Кобринська боролася за жіночі права. Дехто порівнює її з французькими феміністками, суфражистками…
Кобринська боролася не так за права винятковості жінки, а радше за її питомо людські права, за утвердження та розвиток в ній загальнолюдських прикмет шляхом інтелектуалізації та етнокультурної пасіонарності українського жіноцтва. Вона зініціювала нову стратегію згуртування українського жіноцтва ― через участь у громадських організаціях, просвітницьких товариствах, самоорганізаційних формах кооперації (охоронки, гуртки, спільні кухні), не торкаючись при цьому гендерних конфронтацій.
«Товариство руських жінок» можна вважати прообразом сучасних феміністичних організацій. Якою була його соціокультурна місія?
Товариство постало у Станіславові 1884 року за ініціативи Наталі Кобринської. Воно було першою такою інституцією у Галичині, створеною для літературних цілей. Метою цього товариства було «зібрати жіноцтво під стяг літератури» і дбати про «розбудження жіночого духу через літературу». Практична реалізація такої мети мала відбуватися шляхом створення спеціального фонду, заснованого з членських внесків та благодійних пожертв і призначеного на видання перекладних й оригінальних творів. Через лекції і видання книг, за словами Івана Франка, в суспільстві мала вестися «пропаганда жіночого питання за допомогою літератури». Метою товариства було піднесення свідомості українських жінок і започаткування руху, аналогічного до руху в європейських країнах.
Ви згадали про Франка. Відомо, що він усіляко підтримував Кобринську.
Так, він був палким промоутером й популяризатором «Товариства руських жінок». Мав там свій інтерес — стати редактором друкованого органу товариства. Одначе внутрішні чвари та суперечливі колізії, що вже від початку характеризували настрій у станіславівському жіночому товаристві, розділеному «поступовими та консервативними поглядами», наближаючи його розкол, перешкодили видавничому планові.
Причиною таких внутрішніх незгод було те, що старші жінки хотіли зробити з освітнього товариства (заснованого для культурної праці) товариство філантропічне. Очільниця опозиційного жіночого табору вчителька Емілія Ничай прагнула сама обійняти редакторство. Чого не могла допустити Кобринська, яка відверто лобіювала на це місце Франка. Це змусило Кобринську вийти з товариства і розпочати видання альманаху власним коштом.
«Голоси жінок-галичанок і українок переплітаються в одну гармонію»
До речі, наскільки пам’ятаю, після зародження й досить успішної діяльності «Товариства руських жінок», в Україні навіть стався «бум» на жіночі громадські організації, чи не так?
Так, адже консолідація жінок заклала традицію формування українських жіночих організацій, об’єднання жінок-посестер довкола спільної справи, розбудову цілої мережі подібних інституцій уже в наступних роках і в часі міжвоєння. Найвідоміші серед них — «Труд», «Клуб Русинок», «Кружок українських дівчат», «Кружок імені Ганни Барвінок», «Жіноча громада», «Союз Українок».
Давайте поговоримо про «Перший вінок», видання якого ініціювали Наталія Кобринська й Олена Пчілка. Роль цього альманаху важко перебільшити, адже ця подія символізує зародження «сестринства по перу», об’єднання жінок зі спільними ідеями й цілями у літературне гроно.
Жіночий альманах «Перший вінок», який побачив світ у Львові 1887 року, справді став безпрецедентним видавничим явищем, «первоцвітом жіночого виробу», як назвала його сама Кобринська, важливим передусім своєю об’єднавчою ідеєю. У ньому, за словами його залаштункового редактора Івана Франка, «голоси жінок-галичанок і українок переплітаються в одну гармонію». Це єдина такого роду книжка, в якій представлено 45 творів українських жінок (6 – наддніпрянок і 11 – галичанок), розділених політичними кордонами двох імперій, різних за соціальним статусом, віком, інтересами, але поєднаних воєдино завдяки літературі.
«Перший вінок» був великою подією, адже він дав дорогу у літературний світ багатьом тодішнім дебютанткам — Людмилі Старицькій-Черняхівській, Чайці Дніпровій, Лесі Українці, Уляні Кравченко. А за своїм різножанровим змістом — публіцистичним, поетичним, прозовим, етнографічним — цей альманах став документом життя української жінки. Попри складну видавничу історію «Першого вінка», сповнену інтриг, контроверз, залаштунків, епістолярних розбірок, попри те, що він не став бестселером, а радше збитковим виданням, цей альманах був водночас і компромісним виданням (у питаннях назви, автури, редагування), як і не можна було по-іншому в хаті, де дві господині. Адже редакторками і спонсорками видання були дві знамениті письменниці.
Обрізане волосся, прогулянки на цвинтарі та трояндові конфітюри
Якою була відома феміністка у приватному житті? Чи була вона щасливою?
Справді, за лаштунками шаблонового літпортрета палкої «борчині за права жінки» захована особиста жіноча драма Кобринської. Раннє овдовіння, пошук шляхів самовираження, конфлікти з оточенням, проблема зреченого материнства, літературної маргінальності у другій творчій фазі. Воєнне лихоліття і трагедія старіння, доживання в самоті і злиднях. При цьому варто зважати ще й на особливо сенситивний, а разом із тим нервовий та імпульсивний психоуклад Кобринської. Найбільшою життєвою драмою в її житті стала передчасна смерть її молодого чоловіка й «щирого повірника» Теофіла Кобринського. Відтоді вона, за її словами, «бездомна і зломана нещастям, вернула назад під батьківську стріху».
Як ця втрата її змінила?
Ця травма втрати резонувала у художній творчості, а далі відлунювала в особистому житті. Вона обрізала свої довгі коси, вклавши їх до труни чоловіка, і вже ніколи її серце не відкрилося для іншого, хоч таких пропозицій було чимало.
Кобринська завжди вирізнялася винятковою харизматичністю, європейськими манерами, чудовою грою на фортепіано, була справжньою «дамою з товариства». Як згадував Богдан Лепкий, «як ішла вулицями Львова або другого якого города, всі оглядалися за нею. Якась незвичайна жінка». В дрес-коді дотримувалася власного стилю. «Аристократів вона приймала у сукні з треном (шлейфом, ― ред.), демократів ― у хустці на голові, але добирала відповідну і дбайливо вив’язувала перед зеркалом».
Але після смерті чоловіка носила лише чорний одяг. Тому її називали «Чорна пані». Такою елегантною жінкою Кобринська залишалася до кінця своїх днів. Хоча в старшому віці письменниця дуже боялася недуг і смерті, а також візуальних атрибутів старіння. Вона любила рух і життя. На старість письменниця залишилася самотньою у своїй хаті в Болехові, по суті, припинивши всі контакти зі знайомими. У цей час любила прогулянки до цвинтаря, займалася спіритичними сеансами, готувала смачні трояндові конфітюри.
Звинувачення у шпигунстві та два заповіти
Нині ми переживаємо активну фазу війни. Кобринська теж мала подібний негативний досвід. Перша світова торкнулася і її…
Кобринська дуже важко пережила російську інвазію під час Першої світової війни, дуже боялася грабунку і голоду. Вона особисто морально постраждала в цій війні, бо потерпала від сфабрикованого звинувачення у шпигунстві на користь російської армії в травні 1915 року. І лише зусиллями адвоката і письменника Андрія Чайковського їй вдалося уникнути інтернування до Сибіру. Хоча під час війни Кобринська була активно залучена до харитативних акцій. Часто приходила в Народний дім Болехова і своїми покорченими від хвороби руками виготовляла перев’язувальний матеріал для фронту.
А правда, що Кобринська на схилі літ написала аж два заповіти? Котрий із них виконали?
Душевна боротьба Кобринської в її непростих взаєминах із громадою і родиною відбилися на двох редакціях її тестаментів. Спочатку один був складений на користь громади, а згодом, через шість років, після складних протиріч із колишніми однодумцями, вона змінила заповіт на користь родини, яка й занедбала усю її писемну й матеріальну спадщину.
Непростий психоуклад Кобринської розкриває заповідана нею епітафія, яку просила написати на своєму надгробку – «Мене вже серце не болить». Це символічна саморефлексія пережитого, свідчення життєвого упокорення, примирення зі світом та зі собою, катарсисне прощення, подолання душевного бунту й вихід за межі свого замкненого світу в просторінь іншого життя.
Спадок для майбутніх феміністок
Що успадкували сучасні феміністки від Кобринської? Які життєві уроки цієї небуденної постаті український феміністичний рух ще мав би засвоїти?
Із погляду історичної значущості Кобринську й дотепер справедливо вважають «однією з найцікавіших європейських феміністок», «засновницею українського жіночого руху», якій вдалося сформулювати його головну засадничість, актуальні ідеї, ґрунтовані на вихованні національно свідомої, освіченої, суспільно активної жінки. Жінки, що здатна на рівні з чоловіками брати участь у розбудові нової політичної й культурної нації.
У рецепції Кобринської фемінізм мислився також як сучасний фокус буття і нова світоглядна настанова, що передусім мала змінити філософію мислення самої жінки й акценти її суспільного позиціонування. Тому основні прагнення модерного жіночого руху дуже співзвучні з тими, що їх Кобринська визначила в одній із програмових статей збірника «Наша доля». Вона закликала жіноцтво до активного чину, до цілеспрямованого духовного поступу у зв’язку з новими історичними умовами.
«Іти крок за кроком, добиватись своїх, прямуючих до вищого розвою людськости прав, поборювати противні пересвідчення, що придержують найприроднійший хід нових питань, доказувати при кождій нагоді силу і спосібність, дану жінці природою».
У феміністичному світогляді письменниці є всі знакові меседжі для сучасної української жінки. Це націоцентризм й державотворчість, «розбудження жіночого духу через літературу», ідея загальнолюдських цінностей, зокрема, жіночої ідентичності, материнства, індивідуальної свободи, вітаїзму, суспільної пасіонарності. Кожна з цих ідейно-світоглядних настанов Кобринської актуальна в сучасних реаліях, ба, більше є непроминальною в позачассі.
Роксолана Жаркова
