Повага зібрала претензії та міфи довкола українського руху за права жінок і фемінізму, що часто зустрічаються у соцмережах. Ми розділили упередження на великі блоки і попросили експерток та експертів дати на них аргументовані відповіді. Отже міф №1. Гендерні рухи маніпулюють статистикою. Гендерні науки – це фікція.
Цифри та дані важливі, адже вони дозволяють виявити певні суспільні тенденції у становищі жінок та чоловіків. На жаль, у публічних обговореннях гендерних питань чи медійних матеріалах я часом помічаю помилкові дані чи їх інтерпретації. Я також переконана, що зважена робота з даними статистики та досліджень важлива для просування ідей гендерної рівності, якщо вона, звичайно, не наштовхується на упередження щодо гендерної проблематики як такої – тут жодні дані не допоможуть переконати опонентів, що гендерна нерівність існує на структурному рівні.
Жінки отримують зазвичай менші зарплати. Це факт, який систематично відстежує державна служба статистики. Станом на 2019 рік гендерний розрив оплати праці становить 23%.
Цей розрив виникає через, по-перше, концентрацію жінок у низькооплачуваних галузях економіки (соціальна робота, культура, освіта), по-друге, менше представництво жінок на керівних посадах, де зарплати вищі.
Чи можна пояснити цей розрив прямою дискримінацією жінок? У державному секторі економіки зарплата прив’язана до штатних посад, а не до статі. Але у приватних компаніях, де керівник часто сам встановлює оплату праці, припускаю, що жінкам справді можуть платити менше з міркувань гендерних стереотипів («у неї є чоловік, навіщо їй платити більше») та через згоду жінок працювати за менші гроші (ці дані отримані на підставі аналізу резюме жінок та чоловіків на сайтах пошуку роботи).
Розглянемо показник гендерного розриву в оплаті праці детальніше.
Я не погоджуся з поширеним трактуваннями цього факту на кшталт «жінки отримують менше за ту саму роботу», бо бракує переконливих даних про це. Жінки повідомляють про такі випадки в опитуваннях, але ці дані вразливі для критики з боку тих, хто тяжіє до точніших методів. На жаль, пряма дискримінація в оплаті праці жінок залишається невидимою для кількісних досліджень та статистики.
Хоча низка міжнародних трудових норм містить право на рівну оплату за працю рівної цінності, поняття «рівна цінність праці» не визначене. Справді, за якими критеріями можна порівнювати види роботи, щоб дійти до висновку, що вони абсолютно однакові? Можна порівняти кількість відпрацьованих годин чи, скажімо, одиниць виробленої продукції. Важче формалізувати знання та навички, що вимагаються для виконання певної роботи (окрім наявності диплому про освіту), суспільну значущість цієї роботи чи умови праці. Тому я сфокусую увагу на даних офіційної державної статистики та їх інтерпретації.
Різниця в оплаті праці: «чоловіки заробляють більше, бо вони виконують важчі роботи»
Критики апелюють до того, що навіть статистичні дані про гендерний розрив оплати праці – це маніпуляція. Зокрема йдеться про те, що чоловіки заробляють більше, бо вони виконують важчі роботи. Наприклад, у галузі добувної промисловості, де задіяні більше чоловіки, справді гендерний розрив оплати праці перевищує середній (у цій галузі жінки заробляють лише 62,9% від зарплати чоловіків).
Але загалом по економіці найбільший розрив оплати праці припадає не на промисловість, а на сфери, не пов’язані зі шкідливими умовами праці:
- мистецтво, спорт, розваги та відпочинок (розрив зарплат жінок та чоловіків становить 40,4% на користь чоловіків)
- поштової та кур’єрської служби (39,6%)
- фінансової та страхової діяльності (35,6%).
Отже, розриви в цих сферах не можна пояснити вищими заробітками чоловіків через їхнє залучення до фізично важких робіт у важких умовах.
Чи всі жіночі роботи легкі?
Отже, справді, чоловіки в Україні частіше працюють у галузях зі шкідливими умовами, що передбачають також і важку фізичну працю. Втім, деякі типово «жіночі» роботи насправді не легкі фізично, та при цьому вкрай низько оплачуються.
Коли я чую заклики захистити жінок від важкої праці (пам’ятаю палкі дискусії довкола теми скасування заборонених для жінок професій), я думаю про санітарок, соціальних робітниць, працівниць хоспісів та геріатричних пансіонатів – менш престижної, менш оплачуваної роботи годі й шукати. І ця праця важка як фізично, так і психологічно.
До того ж, репродуктивну (хатню та доглядову) працю в українських сім’ях забезпечують теж переважно жінки, і цієї праці всерйоз зазвичай не сприймають. Про жінку кажуть, що «вона сидить удома», навіть коли йдеться про догляд за літніми, хворими членами сімей та/або за дітьми.
Сімейний стан та «вибір» жінок працювати менше
В Україні бракує даних про такий важливий чинник гендерного розриву оплати праці, як сімейні обов’язки жінок. Я зустрічала європейські дані про те, що цей розрив виникає переважно за рахунок жінок-матерів. В Україні є дані державної статистики про те, що сімейні обов’язки жінок – чинник їхньої економічної пасивності: на певному етапі свого життя багато жінок концентруються на сім’ї та догляді за дітьми. Як наслідок, вони скорочують трудове навантаження заради інтересів сім’ї, на тривалий період випадають із ринку праці, втрачають кар’єрні можливості та в результаті залишаються з нижчими зарплатами та згодом із нижчими пенсіями.
Можна, звичайно, не народжувати дітей, але чомусь цей вибір – кар’єра або материнство – актуальний в Україні лише для жінок. Чоловік зазвичай може одночасно бути багатодітним батьком та мати успішну кар’єру, ба більше: за деякими європейськими дослідженнями, батьківство – це фактор підвищення економічної активності чоловіків.
Чи є вибір жінок не працювати або працювати в легших умовах справді вільним та визначеним суто індивідуальними потребами та інтересами? Формально – так, адже немає жодних законів, які б обмежували жінок у виборі професій чи кар’єрному просуванні.
Втім, для багатьох жінок цей вибір насправді – певна адаптація та уникання ризиків перевантажень, адже розраховувати на рівну участь чоловіків у догляді за дітьми в українських сім’ях поки не доводиться. І це проблема не тільки чоловіків, а й усієї суспільної системи, яка всіляко закріплює доглядову працю за жінками – в моделях виховання, гендерних стереотипах, сімейній політиці.
Важать і інші суспільні умови, які підштовхують жінок до певної життєвої траєкторії, орієнтованої на сім’ї. Який «вільний» вибір не працювати зробила жінка, якщо в селі немає дитсадка, а послуги няні коштують більше за її потенційну зарплату. Який «вільний» вибір не робити кар’єру робить мама двох чи трьох дітей, якщо вона не має підтримки в сім’ї? Який «вільний» вибір не працювати зробила мама дитини з інвалідністю, якщо в Україні з 15 тисяч дитсадків лише 97 мають інклюзивні групи? Який «вільний» вибір низькооплачуваної праці вибрала молода жінка чи мама маленької дитини, якщо роботодавці надають перевагу кандидатам-чоловікам, особливо на високооплачувані посади?
Чому подолання гендерного розриву оплати праці та гендерна рівність вигідна для жінок, сімей та суспільств?
Економічна активність жінок знижує рівень бідності сімей із дітьми. Якщо в сім’ї з обома батьками працюють чоловік та жінка, це також рівномірно розподіляє трудове навантаження на партнерів. Двокар’єрні сім’ї раціональніше розподіляють фінансові ризики на випадок, якщо один із партнерів втрачає працездатність.
Зменшення гендерної нерівності має багато позитивних наслідків для громад та суспільств. Наприклад, за розрахунками Європейського інституту гендерної рівності (ЄІГР), рівень зайнятості в ЄС зробить значний стрибок, якщо жінки матимуть більше рівних можливостей у сфері освіти, у галузях STEM (технології, інженерія, математика) та на ринку праці. Це призвело б до зростання рівня жіночої зайнятості на 0,5-0,8 % до 2030 року та на 2,1-3,5 процентних пункти до 2050 року. Загалом рівень зайнятості в ЄС сягнув би майже 80%. Також виявлено, що гендерна рівність має відчутний вплив на рівень ВВП. За прогнозами посилення гендерної рівності може призвести до збільшення ВВП на душу населення в межах 6,1-9,6% до 2015 року та 2% у 2030 році за рахунок підвищення рівня жіночої зайнятості у продуктивніших галузях.
Очікується також, що покращення гендерної рівності в освіті, трудових відносинах і більш збалансованого розподілу репродуктивної праці між жінками та чоловіками буде чинником зростання народжуваності. ЄІГР підрахував, що посилення гендерної рівності може збільшити коефіцієнт народжуваності до 2030 року до 8%.
Олена Стрельник
