Бути жінкою — це обирати між боятися й сидіти вдома, або не боятися, але потенційно наражати себе на ризики.
Ніхто не заступиться
Якось я прийшла в офіс і побачила там колежанку. Був ранок, вона тільки-но прийшла на роботу. І вона — плакала.
«Ти не уявляєш, що зі мною сталося, — каже. — Щойно в трамваї за сідниці мене облапав якийсь чоловік. Ніхто з пасажирів за мене не заступився. Я шкодую, що не вдарила його».
Усе, що я та моя інша колега змогли зробити — це поспівчувати дівчині та висловити їй свою підтримку. Домагання у громадському транспорті — розповсюджене явище, від якого страждають жінки в усьому світі. Для такого явища навіть є спеціальна назва — фроттеризм, тобто коли сексуальне задоволення досягається шляхом тертя статевих органів об тіло іншої людини у громадському транспорті.
До прикладу, британська статистика свідчить, що станом на 2016 рік 64% жінок стикалися з небажаними проявами уваги сексуального характеру на свою адресу. Згідно з опитуванням Transport for London за 2013 рік, 15% жінок переживали сексуальні домагання в лондонському громадському транспорті, та лише кожна десята звернулися до поліції. А ось за цією статистикою за 2016 рік 21% користувачів громадського транспорту у Вашингтоні, США, стали жертвами сексуальних домагань.
Великих досліджень по Україні немає, проте, наприклад, опитування від громадської медійної організації «Тернопільський Медіа Центр» свідчить, що зі 104 опитаних жінок із домаганнями у громадському транспорті стикалися 50 — а це вже фактично половина.
Небезпечні таксі
«Їхала на таксі у приватний сектор на Осокорках. Навігатор, звісно, може брехати. Але коли водій завіз мене на точку у двох кілометрах від тієї, що мені була треба, і сказав «виходьте», я, звісно, сказала, що нікуди не піду і прошу довезти мене до точки. Тут він і вийшов з машини і поліз до мене з кулаками на заднє сидіння», — так починається пост у фейсбуку, який на початку червня написала мешканка Києва Маша Назарова.
У коментарях до цього посту десятки жінок діляться власними історіями про неадекватних водіїв таксі.
«Знайому зимою водій завіз у ліс, вже навіть не пам’ятаю як їй удалося вибратися цілою», — пише одна.
«Відповідаю, що це мій будинок, і я вже точно свою адресу не переплутаю. На що він починає волати «сука, сука, сука» і бити по керму. Я перелякана, а він повертається до мене й рукою починає лізти до обличчя, з криком «виходь», — пише інша.
«Водій біг за мною й погрожував, я тікала дворами перелякана з 10-кілограмовими клавішами, які зростом з мене, бо замовляла таксі зі свого концерту додому. Уклон нічого не зробив тоді, хоча я в стані жаху дзвонила й розповідала їм про водія-психопата», — пише третя, і таких коментарів — із десяток. Кілька користувачів скинули посилання на іншу історію — про те, як у Києві водій таксі забризкав газовим балончиком жінку з дитиною.
Таких випадків — сотні. Про деякі жінки розповідають у соціальних мережах, іноді такі інциденти потрапляють у фокус ЗМІ. За фактом таких випадків постраждалі особи пишуть заяви в поліцію, але — не завжди. Хтось не вірить, що поліція допоможе, хтось боїться, що водій знайде та буде гірше, бо ж він тепер знає, де живе жінка. Хтось звертається у службу підтримки таксі. Комусь відповідають, комусь — ні. На щось реагують, щось — цілковито ігнорують.
«Чи тобі не страшно?»
«Тобі не страшно?», — спитав мене в листуванні хлопець, із яким випадково познайомилася на вулиці перед тим.
Якось я вирішила пройтися додому пішки — йшла через один із мостів на лівий берег Києва. Надворі — літо, вечір, уже темніє, але спека нарешті спала. Можна спокійно йти й дивитися — і на широкий Дніпро під мостом, і на вогні вечірнього міста. Вже коли дійшла майже до кінця мосту, побачила, що на узбіччі зупинився велосипедист. Зрівнялася з ним і він звернувся до мене: «Вибачте, я хотів би вас запитати…» Подумала, що хоче перепитати дорогу абощо. Але він продовжив: «Запитати, які в мене шанси отримати ваш номер телефону?» Спершу знітилася, бо не очікувала, що хтось ще так знайомиться, потім відповіла, що краще вже десь у соцмережах, адже роздавати свій телефон незнайомцям не маю бажання. Зійшлися на Телеграмі, де можна знайти одне одного лише за ніком.
«Тобі не страшно гуляти одній уздовж проїжджої частини, коли на вулиці темно?», — запитав він мене потім у переписці.
«Не боюся», — кажу. Хоча звісно, насправді, боюся. Ну так, якщо по-чесному. Просто я, як і тисячі інших жінок, уже звикла.
Звикла, що краще не гуляти самій у парку або в лісі, тим паче, якщо на вулиці сутеніє, а людей навколо — мало. Звикла, що коли ми з подругою роз’їжджаємося на таксі, звітуємо одна одній, що доїхали і все ок. Звикла, що в транспорті зазвичай намагаюся відходити на крок уперед від чоловіків, які стоять за моєю спиною. Звикла, що з невідомим чоловіком краще не заходити в ліфт, що страшно підніматися по сходах пізно ввечері, коли ліфт раптом не працює. Що краще взагалі не ходити пізно ввечері самій, не повертатися додому вночі. Озиратися, зупинятися і пропускати вперед того, хто йде за тобою. І таке інше, і тому подібне.
Бути жінкою
Бути жінкою — це ніби іноді почуватися як у казці «Червона Шапочка». Щоразу думати про те, чи не зустрінеш «Вовка» сьогодні, хоча ти просто вийшла у справах. Нерідко потім коментатори в соцмережах називають це «параноєю», та чимось «надуманим», але це — не параноя. Це щось, що ніби вже є частиною «базової прошивки» — щось, що проходить фоном.
«Я б хотіла вільно ходити де хочу й коли хочу. І не боятися чоловіків», — пишу я хлопцеві з останньої історії. І хочу побажати цього іншим жінкам — не боятися. І щоби кожна «Червона Шапочка» могла вільно гуляти лісом, не чекаючи, що на неї от-от вистрибне «Вовк».
Олександра Горчинська
