Image default
Статтi Це зробила вона

Бізнесменка, мама та письменниця: екселівський імпресіонізм Галини Шиян

#ЦеЗробилаВона

«Є люди, яким допомагають пости, в яких вони діляться неприємностями, і це добре. Я не з них. Коли цього не робиш, є шанс зберегти образ, про який приємно собі нагадати. А тоді відкриваєш профіль, дивишся: ага, богемна самодостатня жінка, спить до обіду, п’є коктейлі, мандрує, фарбується червоною помадою, пише вірші. А все не так і погано, виявляється!»

Чому філологія?

За фахом я – класична філологиня. Щоправда, література не була моїм великим покликанням.

А склалося все так. Я закінчила школу раніше, ніж інші діти. Це була школа з поглибленим вивченням англійської. Тож здавалося логічним – продовжити навчання в тому ж напрямі. 

Мови давалися легко, тому обрала факультет іноземних мов.

У той час у Львові  саме створили престижний факультет міжнародних відносин, де також була потрібна добра англійська. Але «мажорні» теми мені не імпонували, навпаки – завжди намагалася діяти не «як усі». Один із однокласників так і говорив: «ти завжди була така, ну, не те щоб дивна, але своєрідна».

Щоб підтримати репутацію, вирішила вступати все ж не на англійську філологію, а на класичну. Аби вивчати древні мови. Але швидко зрозуміла, що вся романтика древності зводиться до кількагодинного сидіння на твердих лавках і перекладання античних текстів. Через це навіть почала думати про перевід на інший факультет. Натомість вирішила ставитися до своєї освіти, як до необхідності. 

Десь із другого курсу в мені прокинулася прагматична жилка, і я вирішила, що потрібно заробляти гроші. Перспектив у філології в цьому сенсі не було. Так розпочалася бізнесова тема. 

Люди, що надихнули

Факультет класичної філології вибрала власне через те, що завжди захоплювалася харизматичною постаттю перекладача Андрія Содомори. Він жив у Львові, я дружила з його донькою, і це зіграло велику роль у виборі фаху.

Що стосується саме літератури-літератури, найбільший вплив справили батьки. Будучи досить молодими, вони ходили на концерти, спілкувалися у мистецьких колах. І долучали до них мене. Так я познайомилася з творчістю БуБаБу, «Мертвого Півня», Тараса Прохаська, з яким товаришував тато. Завдяки цьому богемне життя набуло особливого флеру. З іншого боку, воно видавалося непрактичним, позбавленим прикладного аспекту. 

Тож попри захоплення творчою атмосферою, якийсь час була просто спостерігачкою.

Галина Шиян, фото: Валентин Кузан

Бізнес

Усе почалося спонтанно. Це були 90-ті! Довкола було чимало історій друзів, які змінили фах і почали свій бізнес, аби забезпечити себе. Наприклад, медики, які так і не ставали лікарями. А варто згадати, що вчитися на медика – складніше і дорожче, ніж на класичного філолога. Усвідомлюючи це, легше було позбутися сентименту щодо нереалізованості моєї освіти.

«Наше покоління в цьому сенсі було зламане: ми не розуміли потреби у вищій освіті. Наші родичі також нерідко переставали її розуміти»

Мій дідусь був професором і дуже практичним чоловіком.  Коли вивчився й почав працювати, його робота забезпечувала родину. Проте в 90-ті все змінилося. Пара італійського взуття почала вартувати більше його заробітної платні. І то в кілька разів.

Для нас це був момент краху цінності вищої освіти. Багато хто не йшов учитися, а шукав заробітку. На той момент ще не існувало програм, за якими можна було б навчатися віддалено, пробувати різні напрями, змінювати діяльність. Поняття дистанційного навчання ще практично не існувало. Можливості вчитися закордоном також майже не було. Лише в поодиноких випадках люди їхали навчатися в Америку.

Для мене вища освіта була тим, що маєш здобути, але не зрозуміло, чи буде з цього користь. 

Відповідно, на 2 курсі почала шукати заробітку та швидко влаштувалася менеджеркою до компанії, яка першою в Україні почала привозити оксфордські підручники з іноземних мов. 

Нічого літературного в цій роботі не було. Коли згодом ми з сестрою відкрили свою книгарню, не раз доводилося розвіювати романтичні уявлення про роботу в книгарні в людей, які хотіли до нас влаштуватися.

Ти працюватимеш із коробками, говорили ми. Ніякої атмосферності, какао і таємничих книжкових полиць. Просто робота.

«У житті немає нічого більш постійного, ніж те, що вважаєш тимчасовим»

Робота, яку вважала тимчасовою, перетворилася на власну справу, що зайняла мене на роки і займає досі. Спершу працювала сама. Завершивши  навчання, до мене приєдналася сестра, і нас стало двоє. Зараз, оскільки живемо в різних містах, намагаємося перевести роботу в онлайн-формат. Але бізнес досі працює й дає мінімальний пасивний дохід.

“Це класний досвід

В останній книзі головна героїня проводить якийсь час у податковій, перелічує всі економічні кведи й каже, що це була би класна реп-пісня. Здавалося, це не надто цікавий момент у книзі. Але він отримав чимало теплих відгуків: це ж така правда життя! 

Ми – країна фопів! Це справді цікавий досвід для письменниці. Сходити в податкову, пенсійний фонд, зробити техпаспорт квартири. Отримати права. Мені подобається писати про реальних людей, звичайний побут людей, що не мають стосунку до літератури.

Якісь моменти напружують, весь час бізнесу не присвятиш. Але ця частина життя дуже вплинула на мене, як на літераторку.

Бізнес проти “богемного” літераторського життя

Половина моєї голови – це ексель-файл, інша – імпресіоністська картина. Я постійно перемикаюся між цими фазами. В імпресіоністському режимі я – цілком у творчості. У екселівському – відчуваю час до 15 хвилин і все має бути дуже чітко! 

У світі сучасного мистецтва успіх письменника також дуже залежить від того, наскільки він добрий менеджер. Важить і вміння працювати з угодами, і навички організовувати свій час.

День мене-літератоки, бізнесменки і мами – це три абсолютно різні дні. Вони в чомусь контрастують, але зрештою гармонійно доповнюються. Не дають застрягнути в одній із «бульбашок», фруструватися, потонути в умовному успіху чи, навпаки, спалити запобіжники від перепадів високої внутрішньої напруги.

Мандри й географії Гаськи Шиян

Одразу кажу: не все так динамічно, як здається з соцмереж. Адже там – квінтесенція образу, який хочеться бачити. 

Багато подорожувати почала в часи Живого Журналу. Вела тревел-блог, який читали кілька людей. Робила це для себе і близьких, з якими було важливо ділитися враженнями.

Бурхливу молодість, яку люди проживають із 20 до 30 років, я для себе заморозила, як яйцеклітину. Аби надолужувати згодом із 28 до 32 років. 

У цей період стався сильний переворот, я вирішила змінити життя. До цього майже не подорожувала, мала спокійне стабільне життя, що практично не виходило за межі Львова, була в тривалих стосунках, «вила гніздечко».

«Потім мене просто переклинило, і зрозуміла, що це – не те, на що хочу витрачати життя»

Втілити зміни допомогла накопичена на той час фінансова подушка. Я мала певну стабільність і могла дозволити собі різкі емоційні рухи. Тоді ж почала писати про подорожі. Відбулося певне повернення до джерел: завдяки Олександрі Коваль з «Форуму Видавців» потрапила до Единбурга, на літературний фестиваль. Щоб комунікувати з цікавими авторами, яких можна було би запросити у Львів.

Там і познайомилася з ДіБіСі П’єром, а згодом загорілася ідеєю перекласти його книгу. 

«Зайти в літературні кола з власною книгою на той момент не могла: не мала достатньо впевненості у власному письмі»

Переклад натомість дає відчуття захищеності: ти дотична, але не на передовій. Тим більше, коли йдеться про відомих авторів, як-то, букерівського лауреата ДіБіСі. Це був мій перший літпроект. Він багато в чому пов’язаний з подорожами: цю книгу перекладала в багатьох країнах, поставивши іншу роботу на паузу.

2 місяці в Берліні, 2 місяці в Барселоні, тоді – Бразилія. 

Швидко зрозуміла, що зміна обстановки дуже мені необхідна, подорожі дуже допомагали. Попри це, на той момент вважала містом свого життя – Львів. Саме туди планувала повернутися жити, виховувати дітей.

«Все змінилося досить різко. У якийсь момент відчула, що досягнула певної стелі, і Львів більше нічого не може мені дати, в ньому більше немає динаміки і джерел натхнення»

Письменник – передусім спостерігач. За ситуаціями, людьми, взаємодіями. Львів у цьому сенсі себе вичерпав. Разом із тим, для мого письменницького життя було необхідно досліджувати та відкривати нове.

Зміни в особистому житті підштовхнули до переїзду в Київ. Спершу жила там час від часу, але ось донька пішла в перший клас, і це прискорило переїзд. Зрозуміла, що пора вирішувати. Київ почав усе більше подобатися. 

Спершу був провінційний спротив. Але він чимдалі меншав, а Київ виявився повнокровним цікавим містом із багатим культурним життям. 

До того ж, усе склалося саме собою: переїзд, приємне середовище і коло спілкування, натхнення для роботи та письма.

За сімейними обставинами принаймні двічі на рік буваю у Франції. І тут виникає цікавий момент.

«Країна, у яку ти приїжджаєш все частіше, перестає бути для тебе пригодою, а стає більш рутинною. Обростає спогадами, насичується флешбеками. Це вже не лише подорож, а частково – повернення»

Ось, наприклад, Берлін. Бувала в ньому багато разів. І зараз він стає містом, до якого я повертаюся.

У цьому кафе я сиділа з батьками, а в цьому парку моя дитина купалася в фонтані. Ці емоційні точки перетворюють авантюрну подорож до чогось нового на повернення до того, що з тобою вже колись ставалося.

Галина Шиян

«Hunt доктор, hunt»

Здається, стільки разів розповідала про цю книгу, що про неї вже всі все знають. Але потім виявляється, що це зовсім не так. Тож розповідаю знову.

Це був досить драматичний епізод.

У якийсь момент у мене почала боліти голова. Потім паралізувало пів обличчя. Мені діагностували менінгіт та госпіталізували. Тоді не розуміла, наскільки це все серйозно. Усвідомила повністю, вже коли одужала.

«Це могла би бути сумна історія про втрачені через хворобу місяці. Але насправді – це хороша історія про те, як я вилікувалася від смертельно небезпечної хвороби й написала книгу»

Лікарня, що знаходиться між цвинтарем та каплицею, виявилася затишним і красивим місцем. Ми лежали в індивідуальних боксах, мали величезне, на всю стіну вікно, що виходило в парк. Це був квітень у кімнаті було багато світла й мало натяків на депресивну обстановку.

Перші 10 днів не могла навіть підвести голови з подушки. Потім – лише мінімально рухалася боксом. Про читання абощо не йшлося. Тож слухала і спостерігала людей довкола. А також записувала нотатки до телефону, як робила це зазвичай: хоч у Бразилії, хоч в українській податковій.

«Було багато сюрреалістичних розмов людей, яких ти ніколи не бачив (окремі бокси!) і запалення мозку. Хіба можливо було не створити з цього книгу?»

Це красивий сюрреалістичний потік свідомості. Звісно, можу пояснити, що хотів сказати автор, якби мене запитали. Але не бачу потреби. Натомість, відчуваю чимало вдячності Видавництву Старого Лева, що вони видали книгу й не робили спроб форматувати її.

До того уявляла собі процес підготовки книги до друку інакше: правки, узгодження, ще раз правки. Все вийшло інакше. І це фантастичний досвід.

Вдячна обставинам, що книжка вийшла саме такою.

Друга книга «За спиною»

До другої книги я поставилася серйозніше. Врахувала нюанси роботи над попередньою. Яка, зважаючи на формат, була для обмеженого кола читачів. Друга мала охопити значно ширшу аудиторію. А значить мала бути лінійніша, більш зрозуміла різним людям.

Не читала книги «Пиши, сокращай», але багато чого свідомо спрощувала і скорочувала.

Попри це, було кілька відгуків з-поза літературного кола, про те, що текст читається складно, бо це «потік свідомості». Одразу розуміла: ці люди не читали першу книгу!

Але в час, коли великі форми і так під загрозою, те, що люди долають великі тексти – значне досягнення. Отже, недарма писала!

У порівнянні з першою, друга моя книга мала вийти інакшою: до неї застосувала справді інший підхід. 

Передусім: її написано не в лікарні! А в письменницькій резиденції!  

Усвідомила, що мамство дошкільняти було періодом неврозу, коли обставини життя змінюються динамічно, і втримати звичний режим неможливо. Писати як раніше не вийде, потік думки переривається купою справ, зарадити цьому не можна, але можна прийняти і погодитися, що тепер ти живеш саме так. А далі – знайти нові можливості й перебудувати своє життя так, щоб письмо в ньому стало знову можливе. 

«Так я вперше потрапила в письменницькі резиденції. А там поставила перед собою ціль: написати за цей час кістяк роману»

Другий роман – має чітку хронологію і сюжет. Не має складної конструкції. Пишеться від імені однієї героїні. Тому легше було створити план, писати по два розділи на день. 

Дійшовши до фінальної крапки, мала готовий скелет роману. І далі вже просто знаходила час і можливість редагувати і доводити текст до того вигляду, якого хотіла.

«У письменників так і відбувається: коли не складаєш текст, то ходиш і збираєш враження, досвід, нотуєш, нотуєш, нотуєш, а потім сідаєш і складаєш це все у текст»

Коли пишеш книгу – весь час на певній хвилі. Все довкола: розмови, події, вчинки, все твоє і не лише твоє життя, стає частиною тексту. А твоє завдання – обрати потрібне й перевести в текстовий формат.

Цей процес не завершується з виданням книги. Навіть опісля з’являється щось, що хочеться додати. Власне, вже маю пару абзаців, які потраплять до наступного видання роману, якщо воно буде

Читачі та їхні враження

Той, хто прочитав і розкритикував мою книгу, зробив більше, ніж той, хто не прочитав її взагалі.

Діалог із читачами для мене досить важливий. Я відстежую відгуки. 

Свої книги видавала, коли була впевнена в них. Розуміла, що буде критика, і була готова до неї.

До видання думала, що більше критики буде від людей старшого за моє покоління.

Але, в силу досвіду, саме вони виявилися значно лояльнішими і більш розуміючими читачами, які не ділять досвід на чорний і білий, хороший та поганий. Не поспішають ділити героїв на своїх і чужих.

Лайфхак від Галини Шиян: як поєднувати різні аспекти життя і встигати

Ніяк 🙂

  • Головний секрет: не перейматися тим, чого однаково не встигнеш.
  • Ще – не писати про свої неприємності у соцмережах. Уникати ниття. Інколи, звісно, можна було би написати: «мала не встигає до школи. Все пропало, день псу під хвіст». Але не маю в цьому потреби. Бо, погодьтеся, ситуації це не змінить. 
  • Є речі, які необхідно просто долати. Наприклад, вставати о сьомій тридцять, аби зібрати дитину до школи. Розумію, для когось це дрібниця, але для мене – дуже складне завдання, повірте.
  • Поза цим, знаючи, що залежу від сну, не поступатимуся сном заради умовностей. 

Скажімо, прасувати і прибирати. Наскільки це важливо? Якщо у спробах завжди встигати це робити, я буду поступатися сном чи спокоєм, навіщо мені це потрібно? Якби й робила це – то лише про людське око. Для мене це не важливо. Успіх не залежить від добряче випрасуваних штанів. А от від внутрішнього спокою і здорових нервів – ще й як.

Тож вибір очевидний.

  • Є комфортний для мене рівень життя: трошки вищий середнього. Знаючи це, намагаюся його підтримувати.
  • Ще у мене є хештег: #жіночкапідсорок. Раз на місяць даю собі розслабитися: ходжу до клубу. Раз на місяць – якраз добре. Мозок відпочиває, напруга спадає, а тіло не виснажується. Адже, самі розумієте, #жіночкапідсорок повинна піклуватися про себе.
  • Тому почала робити зарядку. Ніколи цього не любила. Але це допомагає почуватися краще, тим більше, якщо немає змоги багато гуляти. 

Мої лайфхаки – це втілена потреба створити комфортний для себе побут, який допомагатиме втілювати бажане, а не виснажуватиме. Який би спосіб життя тобі не нав’язували.  

Вероніка Новікова

Схожі записи

«Пишу женщину»: 5 самых известных писательниц-феминисток Восточной Европы

admin

Чи йдуть жінки у Парламент -2014? Як різні регіони делегують у Парламент жінок

admin

Українські депутатки вимагають вибачень від ведучого радіо «Ера FM»

admin

Залишити коментар