• Home
  • Статтi
  • Берта фон Зутнер і Надія Мурад: нобеліантки-пацифістки та їхня приватна війна
Статтi

Берта фон Зутнер і Надія Мурад: нобеліантки-пацифістки та їхня приватна війна

Лауреаток Нобелівської премії миру сьогодні сімнадцятеро. Семеро з них отримали відзнаку у 2010-х. У цьому списку: пацифістки, правозахисниці, місіонерки, дипломатки, журналістки, професійні політикині та активістки.

Перша жінка-лауреатка Нобелівської премії миру – австрійка Берта фон Зутнер – наприкінці 1880-х написала книжку «Геть зброю!», художній роман на реальному біографічному матеріалі, вибухово популярний на ті часи твір. Молода жінка пройшла через війни 1860-70-х років, що збочили її долю. Зутнер написала дуже палкий протест проти війни, її книжка – одна зі взірцевих пацифістських проз у світі, власне перше такого масштабу антивоєнне і – що головне – антимілітарне висловлювання. Вона говорила з позиції доньки (її батько був генералом), дружини (її чоловік був військовим) і матері (її син мусив продовжити династію), що стала на захист своїх чоловіків.

Берта заміж вийшла потай, це був мезальянс, вона побралася з сином із багатої віденської родини, де працювала гувернанткою. Від гніву батьків молодята подаються на Кавказ, де потрапляють якраз у полум’я російсько-турецької війни. Баронеса публікувала репортажі з місця бойових дій із дуже точними знаннями воєнної справи (яке і прозі її притаманне). Там же вона починає писати й художню прозу.

Але вона не тільки писала книжки, а й провадила широку соціальну роботу. До речі, сама Премія миру була започаткована, бо в її необхідності Нобеля переконала баронеса, вона була його особистим секретарем (недовго) і близькою подругою (до кінця життя). Фон Зутнер брала участь у Римському конгресі миролюбних сил, була членкинею Австрійського товариства миру, однією з засновниць Бернського бюро миру (це така спілка європейських пацифістів), членкинею консультативної ради Фонду миру Карнегі, однією з засновниць Комітету англо-німецької дружби, що виник на початку ХХ століття і мав на меті досягнути мирного співжиття регіону.

Берта фон Зутнер померла за лічені тижні до початку Першої Світової.

Іракська правозахисниця Надія Мурад Басі Таха, яка отримала Премію миру у 2018, наразі остання серед жінок-лауреаток, авторка резонансної книжки. «Остання дівчина: Спогади» – тіло молодої жінки стає полем бою, поверхнею, на якій пишуть закони воєнного часу. Якщо книжка Берти обурила, то книжка Мурад відверто налякала. Вона написана у 2010-х і написана про геноцид, що триває.

Мурад – єзидка, належить до етнічної й конфесійної меншини в Іраку. Ісламісти визнають єзидів «невірними», убивство чоловіків і ув’язнення жінок із цієї групи  заохочується й навіть вітається. Єзиди не можуть вступати у шлюб із людьми іншої віри, навернутися в цю релігію теж не можна, зґвалтована жінка не має права вийти потім заміж за єдиновірця. Зґвалтування – один зі способів винищити цей народ, буквально. На сьогодні ніхто не має точних відомостей про єзидів, які були розстріляні, і єзидок, які знаходяться в рабстві, рахунок очевидно йде на тисячі.
2014 року селище поблизу Синджара захопив ІДІЛ, чоловікам запропонували прийняти іслам і, коли ті відмовилися, їх розстріляли. Так загинули брати Мурад. Жінок розсортували на старих і молодих, старих убили. Так загинула її мати. Молоді жінки потрапили до сексуального рабства, їх «розподілили» між бойовиками, а ті вже своєю чергою обмінювалися полонянками чи здавали їх в оренду. Надія кілька місяців була в рабстві, пережила не одне зґвалтування, зокрема, і групове, що стало покаранням за спробу втечі. Їй удалося врятуватися, старший брат викупив її з полону. Вона сховалася в Німеччині за програмою захисту свідків. Про ті місяці рабства написана її книжка.

Вперше свою історію Надія розказала в грудні 2915 на засіданні комітету ООН. Тоді ж Мурад започаткувала правозахисну «Ініціативу Надії», яка допомагає жінкам із меншин в Іраку. Її призначено послом доброї волі ООН, її роботу відзначили преміями Вацлава Гавела і Андрія Сахарова, дуже відомих премій у галузі захисту прав. Нобелівку Мурад присудили за діяльність, «скеровану на припинення використовувати сексуальне насилля як воєнну зброю».

«Остання дівчина» з назви книжки Надії Мурад – це значить: докладу всіх зусиль, щоб стати останньої дівчиною, чиє життя понівечила війна.

Між цими двома книжками, відзначеними Нобелівською премією борчинь за мир, – рівно 130 років. І попри разючу розбіжність щодо власне письма і стилю,  вони до жаху подібні, наче й не було між ними цього століття-з-чимсь, і висловлювання проти війни та на захист людського життя приречені повторюватися знову і знову, щоби так і не бути почутими. І так, ці дві книжки написали саме жінки, і їх не могли написати не-жінки.

Заява про ненасильство (як дія, як практика, як світогляд) від самого початку, апріорно не може зрости ззовні. Це послання, скероване до людей, які переживають досвід насилля, від людини, яка має досвід насилля. І не обов’язково «від жертви – до жертви». Тут я пошлюся на дещо незручне зауваження відомої філософки Джудіт Батлер, мовляв, ненасильство не є чеснотою, воно не є універсальним; це безвихідь і конфлікт, в який втягнули людину – травмовану, розлючену і незахищену перед насиллям, готову чинити опір, але ця лють повертається проти самої людини часом. «Боротьба проти насильства враховує можливість насильства», – так пише Батлер. І їй складно відмовити в обґрунтованості такого визначення.

Книжки Мурад і фон Зутнер – це не проза спротиву. Авторки міркують про способи подолати воєнне насилля, фізичне і психологічне, ненасильницькими методами. І вони, ці дві книжки, можуть постати таки виключно з досвіду пережитої війни, пережитої безпосередньо, самим тілом і в просторі тіла.

Марта, героїня «Геть зброю!» фон Зутнер, вагітна на останніх термінах, коли дізнається, що полк її чоловіка має вирушати на австро-прусько-данську війну. Це її другий шлюб. Марті ледь двадцять п’ять, але вона вже вдова з маленьким сином. Її перший чоловік так само був військовим, він загинув на попередній війні на Сардинії. І це вона ще не знає, а ми вже здогадуємося, що в Марти попереду ще дві війни і безліч втрат. Через панічну атаку починаються передчасні важки пологи, чоловік змушений покинути її, дитина народжується мертвою, а Марта марить у післяпологовій гарячці. Ці її марення (а вони становлять лише пів сторінки грубенького роману) сюрреалістичні, страшні, це  один із найчесніших описів війни в жіночій прозі ХІХ ст. Вона згадує, як у маренні намагалася знайти слова, щоб описати «дві фатальні події» – пологи й війну, та слова й події накладалися одне на одне. Вона переживає просування дитини пологовими шляхами як удари штиком зсередини. А саме її тіло лежить на полі бою, і його намагаються відбити дві ворожі армії. Її тіло – тіло жінки, що народжує, – стає полем бою, причиною війни, засобом війни і наслідком війни. І вона кричить у затьмаренні: «Геть зброю!»

Роман фон Зутнер доста цнотливий, він суто ідеологічний, і тому таку сцену не могли не помітити, вона відверто непристойна як на ті часи, навіть епатажна. Авторка мусить донести своє послання: війна – неприродна, і робить для того все, навіть порівнює з пологами. Пологи – природна річ, це вже ми надали їм виміру чогось сороміцького, такого, що треба замовчувати, такого, що викликає відразу і жах. Просто протилежні процеси із війною: тут є «природна відраза, що її викликають жахи війни», яку мусить притлумлювати виховання. Та й народжується у Марти зрештою мертва дитина.

Юнкою Надія Мурад мала мрію стати власницею салону краси. Вона божеволіла від косметики, разом із молодшою племінницею збирала інформацію про зачіски і мейкап. Сама рано почала користуватися косметикою й раділа кожній новій пудрі і тіням із блискітками. У неї був заповітний альбом, куди складала парадні фото місцевих наречених. Складний макіяж наречених-єзидок наносять майже дві доби, високі зачіски – ще довше. Цей альбом мав стати каталогом майбутнього салону краси Надії. Коли селище захопили ісламісти, мати спалила родинні альбоми, щоб «вони не знали, якими ми були». Надія тоді мала спалила свій альбом із нареченими, але сховала його. Пише: краса жінки не має зникати тільки тому, що їй загрожують терористи.

Коли викрадених молодих жінок розподіляли по ліжках ісламістів, вони намагалися якомога більше спотворити себе – мастилися брудом і сажею. Їх змушували вмиватися, і селекція продовжувалася. Господар-ґвалтівник Надії вимагав, щоб його рабині густо фарбувалися, аби виглядати доглянутими, здоровими й жіночними, інакше – чергове побиття та чергове сексуальне приниження. Племінницю Катрин Надія побачить у полоні, дівчину побив господар, її обличчя все в синцях, Надія допоможе юній родичці надати обличчю «прийнятного вигляду». Після звільнення з полону Мурад жодного разу не нафарбувала обличчя.

У книжці, що шокує – цілеспрямовано шокує – описами тортур, які пережила ця от реальна жінка, саме сюжет із мейкапом вражає чи не найболючіше. Це ж насправді та сама історія, що в Зутнер: Мурад так само міркує про війну і жіноче тіло як простір війни, намагаючись зрозуміти, що тут природне, а що ні. Мейкап – очевидне культурне, очевидне привнесене, яке має відкоригувати щось природне, хай і зі знаком плюс. Те саме робить «культурна» війна з «природним» тілом жінки-на-війні – корегує на свою користь, уже без усіляких плюсів. Грим – це ще й означає «сховатися», війна – означає «приховувати правду». Відмова від машкари для Мурад-правозахисниці глибоко символічна: час припинити ховатися і приховувати.

Жіноче тіло – простір, на якому пишуть знаки культури (ну бо потім ці жінки розповідатимуть онукам повчальні історії, і так формується культура). Культура мислить себе як поступ між двома війнами (ну бо може так статися, що не буде кому історії розповідати). Зутнер і Мурад, обидві, мають справу з цим рівнянням і за Х приймають пацифізм, піклування, а не насильство. Не-насильство, яке постулює Мурад у відповідь на пережиті тортури і винищення народу, скероване на те, щоб зробити оту лють, про яку писала Батлер, видимою, почутою. Це не шепіт «як же я вам ненавиджу, звірі», це рик «дайте мені спокій, покидьки!»

Марта з «Геть зброю!», як і сама Берта фон Зутнер, народилася в родині військового, її виховували як доньку солдата, майбутню дружину і матір солдата. Чоловік мусить знати: його військо непереможне. Жінка мусить знати: військо її чоловіка непереможне. Смерть першого чоловіка на війні змушує Марту переглянути цінності, які їй насаджували. Вона апелює до цінності індивідуального життя, яке не можна жертвувати задля поступу людства чи розвитку держави. Так, це треба було проговорювати тоді, треба і зараз. Марту і Берту лютить суто ідеологічний вимір мілітаристської культури (а ми говоримо про Австро-угорський імперіалізм!), коли велич народів вимірювалося кількістю переможних війн. Війна – зло, якого не уникнути: є дві ворожі сторони і є якась третя містична сила (читай: цивілізація), що вимагає обопільних жертв. От власне ця теза і змушує зірватися на крик фон Зутнер.

Що вона пропонує замість війни? Ідея фон Зутнер стосується міжнародного арбітражу, такого собі неупередженого суду, що має замінити війну чи мати справу з їхніми наслідками, якщо війни не вдалося уникнути. Ця ідея, виказана в романі, власне реалізувалася ще за життя Берти, ідеться про Гаазькі конвенції – перший кодекс, у якому визначалося поняття воєнного злочину. Фон Зутнер, між іншим, була делегаткою на Гаазьких конференціях. Ці конвенції – не захист від війни, вони по суті – спроба убезпечити себе від найбільш руйнівних наслідків війни.

Зґвалтування на війні визнанні Гаагою військовим злочином лише в 1990-х щодо Руанди і в Боснії. За шістнадцять років до викрадення Мурад і через сто років після мрії фон Зутнер про мудрий третейський суд, що убезпечить життя цивільних під час війни, позбавивши ідею «священна жертва на полі бою» романтичного флеру. Зараз Мурад провадить активну роботу, щоби дії ІДІЛУ проти жінок-єзидок визнали геноцидом.

Не-насильство, пацифізм – це не мир, це все ще воєнний стан, більше того – це пік результативного воєнного стану. Між книжками фон Зутнер і Мурад – 130 років і далі, судячи з усього,  ще буде.

В боротьбі за мир у всьому мирі Нобелівська премія відзначила діяльність сімнадцяти жінок. І це історії лише двох із них.

Ганна Улюра

Схожі записи

…а мені нудно (інтерв’ю з секс-працівницею)

admin

Доводиться відстоювати право на життя: як живуть в Україні жінки з інвалідністю

admin

«Експертка» і «громадянка»: у Дніпрі громадська організація домоглася фемінітивів у своєму статуті

admin

Залишити коментар