Повага
Книжкова полиця

Уривок з книги «Тато в декреті» Артема Чапая

povaha-logo-headsУ цій рубриці із дозволу видавництв публікуються уривки творів, які роблять свій внесок у подолання сексизму, гендерної нерівності та дискримінації

Видавництво Vivat випустило книгу Артема Чапая «Тато в декреті». Як зазначає видавництво, ця книга — концентрат років особистого досвіду батька двох синів, зокрема року з гаком у відпустці з догляду за дітьми.

Як можна водночас відчувати ніжність і скреготати зубами від того, що тобі «виносять мозок»? Чому, навіть пішовши в декрет, чоловік лишається у привілейованому становищі порівняно з жінкою й чому Україна просто-таки створена для чоловіків із немовлятами? З гумором та іронією автор висвітлює різні аспекти декрету та ранніх стадій татівства.

Цікаво, що вперше Артем Чапай опублікував свої думки про роль батька саме на сайті «Повага». Він написав колонку «А вам не важко з двома?», з чого й народилася ідея цілої книги.

Ми наводимо уривок з книжки Артема Чапая «Тато в декреті».

обкладинка

Двоїстiсть

Попередній текст, який можна офіційно вважати за вступ, спершу в іншій редакції вийшов на сайті «Повага» (povaha.org.ua). Рекомендую. А нові розділи починаю писати, здавши дітей бабусі на тривалі вихідні. Попереду велика робота, і хочеться бодай зробити перший ривок.

Та ледь не зірвалось.

У день від’їзду молодший син прокинувся о п’ятій ранку, хоч мав би о восьмій. Розраховуючи на розклад дня, я допізна читав. Молодший ще посеред ночі переповз від себе до нас і зручно вмостився між Оксаною та мною. Йому — затишно. А я — сплю на краєчку ліжка. Спина поболює, але сяк-так сплю, і тут — сюрприз! Синочок о п’ятій потягнувся й задоволено дає знати, що чудово виспався! Оксана, видатний прокрастина- тор, до другої чи третьої ночі не спала, бо вписувалась у черговий дедлайн, — тож тепер вона підвелась, узяла ковдру й пішла у вітальню досипати на кушетці.

Малий спершу нічого — мовчки смокче пляшечку. Спати, правда, не дає, бо ж я зобов’язаний пляшечку тримати, а він тим часом своїми тоненькими пальчиками лізе мені під нігті. Не те щоб дуже боляче, але, як би то сказати… проникливо.

За півгодини синові стає нудно. Я хочу бодай валятись, а він уже сповзає з ліжка. Простягаю руку й висуваю йому шухляду комода з одягом — хай порпається. Давай, синку. Порядок має бути! Усе має опинитися в одному місці — на підлозі.

Я задрімав, здається, лише на секунду, а малий уже заповз до мене з картонною книжечкою. Умостився під пахвою:

—   У! У!

—  Ну яка книжечка, масю? Ще сонечко не зійшло!

Я не хочу читати. Я хочу спати. Чи бодай лежати із заплющеними очима. Але синок демонструє, як саме він зараз почне нити. А поруч спить старший, якого краще не будити, доки не час у садочок.

І що? Мружачи очі, у напівтемряві, напівпошепки читаю «Козу-дерезу». Рятує те, що знаю її напам’ять, не треба вдивлятись у літери.

Казочка закінчилася? Нічого страшного, тату!

Починай усе спочатку! Show must go on! Станом на сьому ранку я в напівістеричному стані.

— Фіг з тобою, встаємо.

Іду на кухню робити каву, і кава мені потрібна густа й тягуча, як сироп. Молодший із пляшечкою тупає слідом.

Нічого. «Спокойствие, Вася, только спокойствие». Увечері Оксана відвезе дітей до бабусі, ти виспишся, а завтра нарешті — нарешті!!! — почнеш писати, нормально попрацюєш.

І тут зі спальні лунає сухий кашель. Це старший син. Секунд двадцять або тридцять він кашляє й не може зупинитися, а потім, плачучи, сипить:

—   Тату! Я захволів!

Ну от, Васю, ти й попрацював. Ну от і пописав. Як казав один персонаж: «Жизнь, Вася, це така вєщ, Вася…»

Похнюпивши голову, ти йдеш жаліти старшого сина. Молодший тупає за тобою.

—   Тату! Я хволий! — плаче старший син.

—   То нічого, маленький, то нічого… То трошки. — А сам теж ледь не плачеш, причому не тільки від жалю до малого.

—   Ми сьогодні не підемо в садочок?

—   Ні, маленький, не підемо.

—   Вула [ура]!— І розмазує сльози по щоках.

Правда, щойно син дізнається, що сьогодні не йде в дитсадок, йому явно ліпшає! У нормальний день я таки повів би його, щоб розумний хлопчик раптом не просік, що можна користуватися хворобою. Але сьогодні не так. Краще один день побути з двома замість одного — зате мати надію відпоїти старшого сиропчиком і таки посадити ввечері на поїзд. Цинічні батьки колись уже відправляли бабусям не зовсім здорових дітей.

Утім, цього разу сиропчик навіть не знадобився. Старший за день не кашлянув більше жодного разу. Ніби передумав хворіти. Таке й раніше траплялося.

Я панікував даремно. Мабуть, можна було й у садочок вести — та знають ще в яслах малі діти, що

«луччє перебдіть, ніж недобдіти». Таж я так боявся вранці, що знову всі плани накриються мідним тазом, як це не раз уже траплялося. Оксана полюбляє фразу:

— Батьки прєдполагають, а діти располагають. Увечері я таки посадив їх усіх на поїзд — але ще вдень, коли стало очевидно, що діти таки їдуть, мої емоції стали докорінно мінятися. Хочеться обіймати обох. Читаєш їм книжечку і млієш від щастя: два маленьких тільця вмостились у тебе під пахвами й туляться. Старший серйозний, лежить на бочку, підклавши обидві долоні під щоку, супиться й декламує разом із тобою:

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами…

Молодший збуджений, тицяє пальцем у вовчика-братика, який прийшов проганяти козу-дерезу, і показує, як виє вовк:

—   У-у-у!

Не минуло й доби, як я пишу цей розділ і з ностальгією згадую, як на вокзалі подали по- тяг, вагони після гальмування випускають повітря, і старший хихотить, прикриваючи рот долонею:

—   Хі-хі-хі! Поїзд пукає!

А молодший, уже в купе, сидить на колінах у мами й картинно простягає до мене ручки.

Вчора панікував, що діти не поїдуть, — а сьогодні сиджу вдома сам і сумую за малюками. І навіть те, що четвертий день не можу знайти правий кáпець і сиджу тільки в лівому, здається зворушливим.

Оця двоїстість почуттів — одне з основних вражень від декрету. Протилежні емоції не обов’язково надходять по черзі, вони можуть і накладатися. Наприклад, присипляти півторарічне маля, яке ти відучуєш від пляшки, дуже приємно. Воно до тебе лащиться, кладе твою долоню собі на щічку, а час від часу згадує свою пляшечку й канючить:

—   Кап-кап! Кап-кап!

Довго крутиться, проте зрештою засинає в позі, у якій сплять лише дуже маленькі діти: на боці, оби дві ніжки й обидві ручки перед собою під прямим кутом до тіла, голову сильно закинувши назад.

Ти лежиш, обійнявши дитину, і танеш від ніжності:

—   Моє ти зайченятко.

Танеш, так. Але водночас, якщо ти планував під час його денного сну за дві години закінчити термінову роботу, а зайченятко півтори години не засинало, — у тебе аж око нервово смикається, як у білочки з мультика «Льодовиковий період».

Ти можеш водночас скреготати зубами від того, що тобі «виносять мозок», і відчувати приплив любові. Можеш відійти на секундочку, три-чотири рази стукнутись об стіну головою, яка розколюється від стодецибельного ридання дитини, — а потім узяти маля на руки та притулити до серця, яке кров’ю сходить від жалю.

Пригадую, як Оксана пробує працювати на комп’ютері з екселівською таблицею, а молодший сунеться до неї під пахву, штовхає лобом під лікоть, збиває курсор мишки. Оксана гарчить: «Ляля!» — а він цієї миті тулиться до неї щокою, обіймає долонькою за шию, й Оксана, злісно почавши на першому складі «Ля», ніжно витягує другий склад.

Моя мама тепер, сміючись, розповідає, як я ночами майже не спав, і вона з криком «Не можу більше!» жбурляла тримісячним мною в подушки (спеціально для цієї мети завбачливо розкладені на дивані). Кидала, підбирала й заколисувала далі. Нічо, ма, я не ображаюся.

Сам я до такого не доходив, бо в нашій сім’ї не Оксана, а я «тривожна мамочка» і трушуся над дітьми. Але траплялося — пробач, синку! — що воно, дев’ятимісячне, ридає, із соплями та нюнями повзе до тебе по коридору, а ти стискаєш скроні пальцями, переступаєш через нього й тікаєш до іншої кімнати:

—  Я ще не готовий!

(Утім, таку поведінку можна собі дозволити, лише поки дитина не запам’ятає цього на все життя. Принаймні, так я думаю в теорії.)

Секунд тридцять глибоко дихаєш, повертаєшся й береш на ручки:

—                 Мій малесенький! Зубки? Ох ті нечемні зубки! І хочеться розчинити його біль у собі, щоб тільки синові стало легше. Думаєш: ну чому в старшого всі зуби вилазили так, що ми тільки: «О, ще один, і вже давно», — а молодшому доводиться мастити ясна спеціальним кремом?

Одного разу, саме в момент, коли мені було особливо важко з двома, зателефонував друг:

—  Слухай, тут незабаром два класних кінофестивалі. Я тобі на facebook скинув програми, приходь.

Я на нього визвірився:

—  Слухай, туди-розперетуди, поки дехто шукає, чим би себе зайняти, — хтось третю добу не має часу в душ сходити!

Друг образився та пробурмотів:

—  Стільки агресії… От і думай після цього, чи заводити дітей…

Я потім перепрошував.

З людьми, які не розуміють, що таке декрет, часом важко спілкуватися через надто різні реальності. І це при тому, що моя ситуація — лайт-варіант. Он біолог Руслана Радчук досі згадує, як у дев’яностих народила першу дитину й чотири місяці сиділа вдома безвилазно:

—   По-перше, ми жили на столичних висілках і, щоб дістатися до цивілізації, потрібен був громадський транспорт, причому не один. А він був геть непристосований. По-друге, свіжа мама — це не що інше, як велика пляшка з молоком, яка має годувати щокілька годин, а в паузах прати пелюшки. Тоді підгузків іще не існувало.

Відтак, «пробувши чотири місяці пляшкою» (її слова), Руслана геть здичавіла. Але змінилась пора року, їй треба було купити одяг, і родина вперше на годину відпустила її на базар саму.

—   Їду в автобусі, і мені здається, що всі на мене витріщаються. Приїхала на базар, вирішила спершу шукати ліфчика. Бачу — висять на мотузку. О! Набираюся сміливості поспілкуватись із людьми, підходжу й питаю: «Жіночко, а скільки коштує у вас отой ліфчик?» Показую пальцем. І тут жіночка подивилась на мене уважно. Мовчки зібрала весь товар у сумку і втекла від мене. Мабуть, інтонація вийшла чи то нахабна, чи то підступна — словом, підозріла. До людей довелося знову звикати.

Дивлячись на деяких знайомих у декретах, я розмірковую, що непогано б, якби існували бодай групи взаємної психологічної допомоги. Ну, знаєте, «Анонімні декретники». Збираються люди в коло:

—   Привіт! Я мама, і я в декреті три роки й сім місяців.

І всі плескають.

Звісно, є проблемка: імовірно, саме тим, кому психологічна підтримка найбільше потрібна, не буде з ким лишити дітей, аби приходити на збори. А може, насправді засідання «Анонімних декретників» уже відбуваються? Спонтанно, у присутності дітей, на ди- тячих майданчиках? Не дарма ж мами сідають тісними групками, про щось перемовляються й хихотять. З мого досвіду, найкраща психотерапія в декреті — це гумор і особливо самоіронія. Але й тут проблема: значно простіше жартувати, коли в тебе є співбесідник, і то не такий, для якого Вершиною Гумору є занесене з дитсадка слово «слюняка». Правда, один із моїх дорослих братів, почувши це слово, не може втри- матися від сміху, чим провокує трилітнього гумориста й надалі його вживати. Але якщо ти хочеш жартувати не про слюняку, доводиться розмовляти самому із собою — і від цього почуття гумору часом зраджує.

Вочевидь, у різних людей описана в цьому розділі двоїстість почуттів під час декрету виявляється різною мірою, доходить до різних екстремумів. От тільки бити дітей через власні нервові зриви не треба, добре?

Хай би як тобі зносило дах від браку спілкування з дорослими, від почуття втрачених можливостей чи просто від утоми й недосипання — ти не припиняєш любити своїх дітей. Хай би як ти любив дітей — часом хочеш відпочити від них, мати час на щось іще в житті. Це нормально. Навіть у самого князя Мишкіна траплялося, тільки в інших контекстах. Він це називав «двойные мысли».

Словом, якщо в якомусь місці тексту здається, що я скаржусь, а в іншому — що ідеалізую декрет і дітей, — слід завжди пам’ятати про (не побоюся цієї фрази) єдність і боротьбу протилежностей.

Схожі записи

Уривок із книжки «Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо» Славенки Дракуліч

Уривок із книги «Іван і Феба» Оксани Луцишиної

Три книжки про жіночий досвід жіночими голосами