Три набори стереотипів про шлюб і розлучення

«А вгадай, хто тут у тебе розлучена подруга? Юхху! Я вже в кафе: замовила шампанське й буду святкувати. Хочеш зі мною?» Отак я оголошувала подрузі про своє розлучення, процес якого тривав дев’ять місяців.

«Коли ти виходила заміж, ти так не раділа», – зауважує подруга у відповідь.

Це правда. Мій шлюб не був щасливим.

Набір стереотипів № 1

Уже не пам’ятаю, чим я там (не виключено, що серцем, звісно) думала, коли виходила заміж, але свою роль стереотипи відіграли теж. На той момент я була матір’ю-одиначкою. Звідусіль чула про те, що «у дитини має бути батько», «удвох по життю легше», «сім’я має бути повною», «тобі важко» тощо. «Мені не важко», – відповідала я. І це було чистою правдою. Я жила у квартирі в подруги, ремонт там зробив друг сім’ї, я завезла туди новенькі меблі й техніку. У мене була дистанційна робота й чудова донька, яка не заважала мені ту роботу виконувати. На нестачу грошей я не скаржилася – на найнеобхідніше нам вистачало. У мене були певні заощадження, які я планувала витратити в майбутньому на власне житло, трохи підзаробивши.

Вийшла я заміж за безробітного ветерана війни з інвалідністю – і сімейне життя ми почали з того, що почали оформляти всілякі допомоги від держави. Усі мої заощадження були вкладені у квартиру, оформлену на чоловікову маму. Права на те житло я не маю. Я мусила ще більше працювати, при тому, що коло обов’язків у мене збільшилося. Допомоги – не додалося. Навпаки – з появою другої дитини чоловік заборонив моїм родичам і друзям приходити до нас додому. Тому з дітьми мені практично ніхто не допомагав. Ні фізично, ні фінансово. Удень я займалася дітьми, ночами працювала й допомагала чоловікові здобувати дві вищі освіти. Тижнями спала по півгодини на добу. У мене не було сил навіть подумати, як вирватися з цього всього.

Набір стереотипів № 2

Звісно, ж «сміття я з хати я не виносила». Терпляче вважала, що «це мій хрест, який я мушу нести все життя». «Хворих дітей же не кидають? То значить і чоловіка». Здоров’я від такого багаторічного інтенсиву підкошувалося. Явно. Люди перешіптувалися, чим я хворію. Чоловік зраджував, не забезпечував, не допомагав, знецінював та ображав, витрачав зароблені мною й подаровані родичами дітям гроші на власні потреби. Але «героїв не кидають». «Дітям потрібен батько». «Я жінка, хранителька якогось там вогнища», я «маю вміти будувати стосунки, рятувати сім’ю», «розлучитися легко, так кожна може, а от зберегти шлюб…». «Повернувся з війни – і вже добре», «Головне – мирне небо над головою». Оці всі стереотипи керували мною 5 років. Поки я не зрозуміла, що шкоди від цього шлюбу мені й дітям більше, ніж користі. І знайшла в собі сили втекти.

Набір стереотипів № 3

Я не подавала до суду на поділ майна. Я не забрала більшість побутової техніки, меблів, домашнього начиння, що було в мене до шлюбу. Я мала дві години, щоб зібрати речі. Попри всі наші внески в різні квартири я винаймаю житло. Я почала не з нуля, а з мінуса, бо позбулася не тільки фінансових накопичень та речей, а й здоров’я – ментального і фізичного.

Але ми з доньками щасливі. Хоча нашу сім’ю й називають офіційно вже місяць неповною. Неповна, але повноцінна, вважаю. Після розлучення батько дівчаток почав із ними час від часу проводити дозвілля. І навіть дарувати подарунки. Платити аліменти. І це плюс. Я стала спокійною й урівноваженою. Мінусів конкретно в моєму випадку нема. Є два симпатичні кучеряві плюсики, які на щастя, живуть зі мною. Але. Коли я кажу, що розлучилася, мені співчувають. І це третій набір стереотипів – розлучена жінка апріорі нещасна. Мене майже не вітають із розлученням як із новим етапом життя. Як і не співчували, коли я виходила заміж. Мені кажуть: «Ну нічого, ще молода, знайдеш ще собі когось», «Кому ти тепер треба з двома дітьми», «Діти виростуть, а ти з ким залишишся?».

Я читаю статистику розлучень із підтекстом: «Який жах, куди котиться світ, сімейні цінності під загрозою». У багатьох повних і на вигляд благополучних сім’ях і нема цих сімейних цінностей, кажу я. Не знаю, чому на мене нагнітають провину за те, що я зіпсувала статистику. Сім’ї бувають різні. Головне, аби людям було в них комфортно. Думка про те, що я могла втретє піддатися стереотипам і залишитися нещасною на все життя, зате у шлюбі, мене вводить в депресію. Урешті-решт – статистика не має душі, вона має тільки цифри. Але за ними – багато людських доль, які б могли бути щасливими, аби не стереотипи про так звані сімейні цінності. Саме ті, які в кожного свої, як і цінності життєві.

P.S. Це тільки моя історія. Але стереотипи – наші з вами. 

Юлія Фомічова 

Схожі повідомлення

Будь ласка, не треба

Тренд на боротьбу зі стереотипами

Чим я можу тобі допомогти?