Народна депутатка від «Слуги народу» Анна Скороход розплакалася в сесійній залі, коли її правки до законопроекту про анбандлінг у НАК «Нафтогаз» не поставили на голосування. І це була новина, якщо в тих правках справді був конфлікт інтересів, пов’язаний із бізнесом її чоловіка, як про це пишуть ЗМІ.
Бо через конфлікт інтересів у ВР ще не плакали. Сама вона пояснила свої сльози тим, що попередні домовленості на фракції були порушені, «її не чули» і їй «затикали рот». Колега поруч заспокоював Анну словами: «Заспокойтесь, вам ще народжувати. Заспокойтесь, це не варте того». Але незалежно від причини сліз, він не мав цього говорити. Як і на ФБ-сторінці «Української правди» відео з цим випадком не мало супроводжуватися текстом пісні гурту KAZKA «Плакала». Аудиторії потрібно знати, що відбувається з конфліктом інтересів, а не історію вагітності разом із жартами навколо сліз.
Здатність жінки народжувати дітей, біологічно зумовлена роль, досі домінує в політичному публічному дискурсі. І не лише в Україні. І це досі вважається ледь не пікантною причиною експресивності деяких жінок. І, звісно ж, ми знаємо кліше про те, що «чоловіки ніколи не слухають», а жінки «легше говорять про почуття». Однак способи вияву рівня емоційності та емпатії – це лише очікувані соціальні й культурні норми. І часто вони нічого не говорять про інтенсивність переживань, хто б це не був: чоловік чи жінка.
Цікаво в контексті гендеру порівняти український публічний політичний дискурс з, наприклад, італійським. Я беру цей приклад свідомо, оскільки, як вважає соціолінгвістка з Університету Брайтона Федеріка Формато, «міжнародна преса використовувала мізогінію та сексизм Берлусконі, щоб дискредитувати його, але разом з тим – це підривало роль та компетенції жінок-політикинь у країні» (Federica Formato. LANGUAGE USE AND GENDER IN THE ITALIAN PARLIAMENT)
Вона досліджувала висвітлення діяльності жінок-міністерок у трьох технократичних урядах (Маріо Монті – 3 жінки, Енріко Летта – 7 жінок, Маттео Ренці – також 7 жінок) і дійшла висновку, що «la politica del sesso» («політика сексу») перебуває у прямій залежності від об’єктивації жінок на італійському телебаченні та мас-медіа загалом.
Британські дослідниці Дебора Кемерон і Сильвія Шоу аналізували те, як загальнонаціональні ЗМІ висвітлювали вибори 2015 р. Виявили, що кількість появ у британських медіа переважно залежить від того, наскільки впливовий/а політик/иня або партія, яку вони представляють, незалежно від того, чоловіки це чи жінки. Але є й неприємне спостереження: зовнішність жінок-політикинь залишається в центрі уваги, а їхня публічна поведінка стереотипно потрапляє в розряд «залізної леді» або «спокусниці».
«Подивіться на це обличчя. Хтось би проголосував за це? Ви можете собі це уявити, обличчя нашого наступного президента?» – казав колись президент Трамп щодо Карлі Фіоріна, учасниці праймеріз від республіканців. А це ж вона ще не була вагітною й не плакала. Зрештою, нічого дивного, якщо виборці, як свідчать дослідження (Maggie Astor. ‘A Woman, Just Not That Woman’: How Sexism Plays Out on the Trail), досі шукають у політиках тих, «з ким би хотіли пити пиво».
А варто б думати не лише про пиво. Бо за сльозами й вагітністю і колегам, і журналістам так легко не помітити справді важливого: як компетентності, так і конфлікту інтересів.
Тетяна Трощинська
